Основні поняття етики

Манери ставляться до культури поведінки чоловіки й регулюються  етикетом.Этикет передбачає доброзичливе і шанобливе у ставленні всіх людей, безвідносно до посади й суспільному  становищу. Він містить у собі чемне поводження з жінкою, шанобливе  ставлення до старшого, форми звернення  до старшого, форми обігу євро і  вітання, правила ведення розмови, поведінка за одним столом. У цілому нині етикет у суспільстві збігаються з загальними вимогами ввічливості, основу яких вмостилися принципи гуманізму.

Обов'язковою умовою спілкування  делікатність. Делікатність повинна  бути зайвої, перетворюватися на підлесливість, спричинить нічим невиправданого вихвалянню побаченого чи почутого. Не треба посилено приховувати, що ви вперше бачите щось, слухаєте, пробуєте на смак, боючись, що у іншому разі вас вважатимуть  неуком.

2.2 Ввічливість

Усім відомі висловлювання: «холодна ввічливість», «крижана ввічливість», «презирлива ввічливість», у яких епітети,прибавленние до цього прекрасному  людському якості, як вбивають його сутність, але перетворюють її у  протилежність.

Емерсон визначає ввічливість  як «суму маленьких жертв», принесених нами оточуючим нас людей із якими  виникає ті чи мають інші життєві  відносини.

На жаль, цілком затерто  прекрасне висловлювання Сервантеса: «Не стоїть так дешево і цінується  так дорого, як ввічливість.» Справжня ввічливість може лише доброзичливою, оскільки він – один із проявів  щирою, безкорисливої доброзичливості  стосовно решти людей із якими  людині доводиться зустрічатися на роботі, у домі, де живе, у суспільних місцях. З товаришами для роботи, із багатьма знайомими у побуті ввічливість  може перейти в дружбу, але органічна  доброзичливість до людей взагалі  – обов'язкова база ввічливості. Справжня культура поведінки – там, де вчинки людини в усіх ситуаціях, їхнє утримання  й зовнішній прояв випливають із моральними принципами основі моралі й відповідають їм.

Однією із визначальних елементів  ввічливості вважають вміння запам'ятовувати  імена. Ось як про це говорить Д.Карнега. «Більшість людей не запам'ятовують імен через ту причину, не хочуть витрачати  час та енергію те що, аби зосередитися, затвердити, незгладимо закарбувати ці імена на своєї пам'яті. Вони шукають собі виправдань у цьому, що занадто зайняті. Але вони навряд чи більше зайняті, ніж Франклін Рузвельт, і знаходив час у тому, щоб запам'ятати принагідно воскресити у пам'яті навіть імена механіків, з якими йому доводилося стикатися… Ф. Рузвельт знав, що з найпростіших, самих дохідливих і дієвих способів завоювати розташування оточуючих – це запам'ятати їхні імена та навіяти їм свідомість власної значущості».

2.3 Тактичність і чуйність

Тактичность і чуйність Зміст  цих двох шляхетних людських якостей, увагу, глибоку пошану внутрішнім світом тих, з ким ми спілкуємося, бажання  й уміння зрозуміти їх, відчути, що саміт може доставити їм задоволення, радість навпаки, викликати в  них роздратування, досаду, образу.Тактичность, чуйність – те й чуття міри, яку  дотримуватися у розмові, у особистих  і службових відносинах, вміння відчувати  кордон, яку внаслідок наших слів і вчинків в людини виникає  незаслужена образа, засмучення, котрий іноді біль. Тактовний людина завжди враховує конкретні обставини: різницю віку, статі, суспільного становища, місце розмови, наявність або відсутність сторонніх.

Повага решти – обов'язкова умова тактовності навіть між  хорошими товаришами. Вам, напевно, доводилося мати справу з ситуацією, коли нараді хтось недбало кидає під час  виступів своїх друзів «нісенітниця», «дурниця» тощо. Така поведінка стає причиною, що він сам починає висловлюватися, то навіть у його здорові судження зустрічаються аудиторією з холодком. Про такі людях кажуть: «Природа відпустила йому стільки шанування  людям, що він вистачає його лише з  себе». Самоповага без шанування  іншим неминуче вироджується в зарозумілість, чванство, зарозумілість.

Культура поведінки у  однаковою мірою обов'язкова і  з боку нижчестоящого стосовно вищестоящому. Вона виражається насамперед у чесному  ставлення до своїх обов'язків, у  суворій дисциплінованості, соціальній та повазі, ввічливості, тактовності стосовно керівнику. І це – стосовно товаришам по службі. Вимагаючи шанобливого ставлення собі,задавайтесь частіше питанням: відповідаєте ви нею самою тим самим.

Тактичність, чуйність розуміють також на вміння швидко і безпомилково визначати реакцію співрозмовників нашу висловлювання, вчинки, і у потрібних випадках самокритично, без помилкового сорому вибачитися за допущену помилку. Не тільки зронить гідність, але, навпаки, зміцнить його у тому мислячих людей, показавши їм вашу виключно цінну людську риску – скромність.

2.4 Скромність

«Людина, який свідчить лише себе, лише себе й думає про стверджує  Д. Карнегі. – А людина, який думає  лише себе – безнадійнонекультурен. Віннекультурен, хіба що високоосвічено він був».

Скромна людина будь-коли прагне себе показати краще, здібнішим, розумнішими інших, не підкреслює свою перевагу, свої якості, не вимагає собі ніяких привілеїв, особливих зручностей, послуг.

Разом про те, скромність має асоціюватися ні з боязкістю, ні з сором'язливістю. Це аж ніяк різні  категорії. Найчастіше скромні люди виявляються набагато твердіше і  активніше в критичних обставин, та заодно відомо, що суперечкою переконати у своїй правоті неможливо.

Д. Карнегі пише: «Можете  дати зрозуміти людині, що він неправий, поглядом, інтонацією чи жестом щонайменше красномовно, ніж словами, але коли ви кажіть їй, що він неправий, то змусите  ви його цим можу погодитися з вами? Ніколи! Бо ви завдали прямого удару  його інтелекту, його здоровому глузду, його самолюбству й власної гідності. Це викликає в нього лише бажання  завдати удару у відповідь, і  аж ніяк змінити свою думку.» Наводиться на такому факті: під час свого  перебування у Білому домі Т. Рузвельт якось освідчився, якби він мав рацію сімдесяти п'яти випадках їх ста, то ми не міг би бажати нічого. «Якщо це був максимум того що міг сподіватися одне із найбільш видатних діячів ХХ століття, що сказати нас із вами?» – запитує Д. Карнегі і укладає: «Якщо ви хоч не можете бути переконані у своїй правоті хоча в п'ятдесяти п'яти випадках із ста, то вам говорити іншим, що не мають рації».

І це дійсно, вам, напевно, доводилося засвідчити що хтось третій, спостерігаючи  за шаленіючими сперечальниками, може покласти край непорозуміння приязною, тактовним зауваженням, співчутливим прагненням зрозуміти думку обох сперечальників.

Ніколи годі було розпочинати  з заяви «Я вам доведу те-то ось  те». Це тому, вважають психологи, щоб  сказати: «Я розумнішими вас, хочу щось вам сказати й змусити вас  змінити свою думку». Це виклик. Це вашого співрозмовника внутрішній спротив  і бажання поборотися із Вами колись, чому ви почали суперечка.

Нині майже всюди відзначається  прагнення спрощення багатьох умовностей,предписивавшихсяобщегражданскиметикетам. Це – одна з знамень часу: темпи  життя, змінилися, і які продовжують  швидко змінюватися соціально побутові умови надто впливають на етикет. Тому, дуже чимало з те, що було прийнято на початку чи середині ХХ століття, зараз може бути видатися абсурдним. Проте, основні, кращі традиції загальногромадянського етикету, навіть видозмінивши формою, залишаються жити за духом.Непринужденность, природність, чуття міри, ввічливість, тактовність, а головне доброзичливість  стосовно людям, – ось якості, які  безвідмовно допоможуть будь-яких життєвих ситуаціях, навіть, як ви невідомі з  будь-якими дрібними правилами загальногромадянського етикету, яких існує Землі безліч.

3. Цілі та завдання  етики

Етична теорія виконує  в культурі людства специфічні завдання, зумовлені її предметом,. Разом з  тим, вона виконує і загальні завдання, виходячи з феномена всепроникності моралі. Тому, скажімо, І. Кант, ставлячи питання про "кінцеве призначення  людського роду", розв´язує його саме на ґрунті етичної теорії та феномена моральності.

Завдання етики, по-перше, полягає в дослідженні закономірностей  становлення моральної свідомості в онтогенезі та філогенезі, тобто  окремої особи та роду людського. Завдяки цьому відкривається  розуміння сутнісної єдності  людського роду та окремого індивіда, що важливо, зокрема, для практики морального виховання.

По-друге, вивчення етичної  теорії дозволяє пізнати "механізм" формування моралі у стосунках, у  діяльності творення суспільності життя, тобто його людяності. Опора на належне  у поведінці (деонтична етика) ефективна  за умови, коли враховано інтерес  людини. Вимоги, що їх висуває "нормативна етика" ~ деонтологія, спрямовані на допомогу людині. Вони дають їй змогу  утвердитися не лише як суб´єкту фізичної життєвості, але й як духовній істоті. Тобто утвердитися цілісно, в  повноті двох її природ. Причому, етична теорія відкриває, що домінування духовного  начала визначає увесь процес здійснення життєвості саме як розумної, творчої. А носій енергії розумного  добра утверджує себе як прекрасна  людина.

По-третє, етична теорія, обґрунтовуючи  діалектичний зв´язок між намірами, засобами та наслідками людських дій, формує свідомого суб´єкта моральності. Вона допомагає усувати відчуття фатальної безпорадності перед  життям та страх існування, що є результатом  невиважених намірів, легковажних  дій та їх небажаних наслідків. Отже, етична теорія бере безпосередню участь у становленні особистості як суб´єкта свободи.

Нарешті, по-четверте, етика  безпосередньо причетна до розв´язання  питання про кінцеву мету людського  існування. І. Кант пояснює: "Кінцеве  призначення людського роду полягає у найвищій моральній досконалості, яка досягається за допомогою свободи людини, завдяки чому людина здобуває здатність до вищого щастя... Іманентний принцип світу — свобода. Призначення людини полягає, отже, в тому, щоб досягти вищої досконалості завдяки своїй свободі".

Щодо щастя як кінцевої мети людства, то його Кант бачить не певним готовим наслідком ("дарунок" Бога), а процесом, оскільки важливо не лише те, щоб ми були щасливі, "але  і щоб самі зробили себе щасливими  — в цьому полягає істинна  моральність". Мета, отже, полягає  в моральній досконалості. Кант пише: "Вища моральна досконалість — це всезагальна мета людства. Якби всі  чинили так, щоб їх поведінка збігалася  з загальною метою людства, то цим уже була б досягнута вища досконалість. Кожна людина повинна  прагнути зробити свою поведінку  адекватною цій меті, завдяки чому вона вносить сюди свій доробок, і  якщо кожний буде так чинити, то досконалість буде досягнута". Кожну людську  особистість Кант бачить суб´єктом  моральної творчості, від кожної залежить моральна досконалість людства.

У такий спосіб поставлена проблема морального поступу людства  має важливе значення для становлення  свідомого суб´єкта морального добра. Особа виходить за межі "часткового" та "випадкового" існування, сповнюючись  почуттям самоповаги, причетності до долі світу та відповідальності за нього. Діяльність, узгоджена із всезагальними  потребами, переводить особу в статус свідомого творця моральної досконалості стосунків, а отже і самовдосконалення.

Як бачимо, етика висувається  в аванґард наук про людський ДУХ, оскільки на її засадах реальною стає гуманізація життя.

Викладання етики —  не читання моралі й не має на меті спонукати когось до добра та порядності. Хоча в коло його завдань  безперечно входить формування певних засад моральної культури, котрі  могли б допомогти тому, хто  справді прагне добра, краще усвідомлювати  проблеми, які в цьому зв'язку виникають. Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв'язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.

Кризові явища, пов'язані  з розвитком існуючої цивілізації, глобальні проблеми, які на весь голос заявили про себе людству (екологічні, демографічні, проблеми війни  і миру, голоду, хвороб, культури тощо) можуть бути вирішеними людьми з гуманістичними орієнтирами, які прагнули будувати світ і своє життя на загальнолюдських моральних цінностях. За таких обставин зростає роль морального чинника  в yсіx сферах життєдіяльності суспільства  і людини.

У минулому (та й сьогодні) існувало немало чинників, які обмежували або за допомогою яких обмежувалася дія морального чинника. Зокрема, це сфери політики, права, економіки, інші напрями духовного життя. Це не обійшло  й Україну. Українське суспільство, яке поступово трансформується, має морально відродитися.

Тому за сучасних умов етичні знання стають важливим чинником розвитку духовної культури суспільства і  морального світорозуміння особистості, а до етики як науки ставляться нові вимоги. Сьогодні інтерес до вивчення моралі виявляють соціологи, політологи, правознавці, що посилює вимоги, які  ставляться до етики — послідовно впроваджуючи свій специфічний підхід до вивчення моралі, виявляти її власну природу, специфіку і роль у житті  людини, закономірності функціонування і розвитку, джерело походження моральних  цінностей. Усе це має важливе  значення як для самої етики, так  і для того, щоб підкріпити інші науки, які мають справу з мораллю, науковим розумінням її особливостей, а також для координування  досліджень моралі соціальними і  гуманітарними науками.

На даному етапі головним завданням етики є обгрунтування  й розуміння моралі як явища загальнолюдського  на противагу класовому, національному, корпоративному, як загальнородової  базисної основи усіх форм духовного  життя.