Березневі статті

Закінчення Визвольної війни радянська  історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди  з Росією, роком "возз'єднання", у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте це трактування видається дещо механічним, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер, стали менш масштабними. Обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та

В. Степанкова про те, що революція  закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р.

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів: I етап (лютий 1648 - серпень 1657 р.) - найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби; II етап (вересень 1657 - червень 1663 р.) - громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства; III етап (червень 1663 - вересень 1676 р.) - боротьба за возз'єднання Української держави.

Завершуючи та підсумовуючи аналіз причин, які привели до революційного  вибуху українського народу у 1648 р., варто звернути увагу й на психологічний фактор. Зокрема, голодування переважної більшості людей, постійна втрата всіма прошарками української спільноти власності, репресії з боку державних структур, повзучий процес закріпачення створили в Україні складний вузол суперечностей, розв'язання якого міг вирішити лише революційний вибух. Отже, у середині ХУІІ ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу. Народне повстання швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію. Боротьба, що точилася протягом 1648-1657 р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Розділ 2. Етапи національно-визвольної війни та їх характеристика

Факти свідчать, що підготовка до повстання  розпочалася ще у 1646 р. Українські старшини Б. Хмельницький, Ф. Вешняк, К. Бурляй, Д. Гиря, М. Кривоніс, брати Нечай та інші, щоб реалізувати свій задум, вирішили скористатися намірами польського короля Владислава IV залучити козаків до війни із Портою.

Трапилося так, що в центрі майбутнього  виступу проти шляхетської Польщі став Б. Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (1595-1657) народився на Черкащині, в  Чигирині (можливо на хуторі Суботів) 27 грудня 1595 р. Одні кажуть, що Богдан Хмельницький походив із шляхетської литовської сім’ї, котра осіла на Україні, інші ж твердять, що його прадідом був якийсь Вячеслав Хмельницький, запорізький гетьман ХУІ століття. Правда це чині, але він сам не заперечував проти такого походження [8, с.144].

Батько - Михайло Хмельницький на правому  березі річки Тясмин заснував хутір  Суботів, служив чигиринським сотником реєстрового козацтва, був людиною  хороброю, авторитетною і заможною. Дослідник В.О. Замлинський підкреслює, що матеріальні достатки родини Хмельницьких дозволяли дати юному Богданові пристойну домашню освіту, продовживши її в одній із парафіяльних шкіл Києва. Коли 1608 р. польський канцлер, ревносний єзуїт Станіслав Жолкевський заснував у Львові латинську школу, чи як її ще називали - єзуїтську колегію, він запропонував Михайлу Хмельницькому, який служив колись у нього, віддати до колегії сина [13, с.296].

Майже 5 років провчився Богдан у Львові, пройшовши "всі тодішні  класи добірних наук під керівництвом найкращих вчителів." Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких, очевидно, був і майбутній Київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі. "Його незворушне обличчя, - розповідав один польський письменник, - наче гладкий лід, що ледь приховує бездоганну драговину" [8, с.144].

Б. Хмельницький під час повстання  проявив якості патріота України, мудрого  командира, комунікабельного керівника держави, тонкого дипломата, далекосяжного стратега. У душі Богдана знаходили відгук селянсько-козацькі виступи кінця XVI - першої половини XVII ст. Він умів аналізувати причини їх поразки і брати для свого формування відповідні уроки.

На Богдана справляли вплив слава та мудрість П. Конашевича-Сагайдачного, який особисто знав Богданового батька та помітив освіченість юного Хмельниченка. Можливо саме тому у 1618 р. він взяв Богдана у похід на Москву. В одному із боїв під Москвою Богдан врятував королевича Владислава, і, можливо, саме через це - той все життя приязно ставився до Хмельницького. У 1620 р. в битві під Цецорою батько й син Хмельницькі потрапили у полон до турків. Знаходячись у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов’язки перекладача при одному з командувачів турецького флоту, удосконаливши своє знання турецької мови [18, с.129].

Варто підкреслити, що Б. Хмельницький, щиро вболівав з приводу трагічного становища свого народу, був учасником  селянсько-козацьких виступів 1630, 1637 та 1638 рр. Як генеральний писар підтримував виступи Тараса Федоровича, Павла Бута, Якова Острянина, Дмитра Гуні. Польський історик В. Коховський у своєму "Щорічнику" писав, що Хмельницький "був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, за яке самі призвідці спокутували смертю, - а він уникнув заслуженої кари" [13, с.297].

У скарзі королю Богдан підкреслював, що польські магнати брутально віднеслися "не тільки до мене, так ляхи відносяться  до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматами… Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних рицарів перетворена у холопів…" Вустами Хмельницького був виголошений народний зойк. І коли Хмельницький кинув клич: "З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!" - його підтримали.

Як уже було сказано, Хмельницький був причетний до попередніх козацько-селянських виступів. Він усвідомлював причини  їх поразки. Піднімаючи в Україні нову хвилю боротьби, варто було не допускати помилок його попередників. І він впорався з цим завданням. Б. Хмельницький зробив своїм союзником митрополита Сільвестра Косова.

Ризикуючи життям свого сина Тимофія  та проявляючи непересічний талант дипломата, добивається союзу з татарами. Цей союз для України мав не стільки військову користь, скільки дипломатичну та психологічну. На думку гетьмана, поляки повинні були усвідомити: якщо з Україною Кримське ханство, значить з нею її патрон - Туреччина. Отже, на польську державу потрібно було навіяти жах, показати магнатам, що Україна виступила проти Речі Посполитої в коаліції держав, серед яких їх і різний і давній суперник - Оттоманська Порта [15, с.177].

Наприкінці січня 1648 р. повстанський загін спільно з запорожцями розгромив польський гарнізон Микитинської Січі, а реєстровці перейшли на бік повстанців. На козацькій раді Б. Хмельницького було обрано гетьманом. Ці події знаменували початок народного повстання.

Б. Хмельницький висунув до великого коронного гетьмана М. Потоцького вимогу вивести з України урядові війська і скасувати "Ординації" 1648 р. До українського народу він звернувся з універсалом підніматися на боротьбу за визволення від влади польських магнатів та шляхти.18 квітня гетьман повернувся на Січ, 22 квітня виступив з військом (5 тис. осіб) проти поляків. Щоб не залишати фортецю Кодак з гарнізоном у себе в тилу, її було взято в облогу, а Хмельницький вийшов до р. Жовті Води, де і влаштував табір.

Повстанці і загін татарської кінноти (4 тис.) Тугай-бея атакували і обложили польське військо в урочищі Жовті Води.5-6 травня 1648 р. відбувся розгром поляків. С. Потоцький був взятий у полон і невдовзі помер від ран [25, с.332].

Б. Хмельницький з військом, значно поповненим реєстровими козаками (15-17 тис.) та татарською кіннотою, вирушив проти основних сил М. Потоцького, яке спішно відступило до Корсуня (нині м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області). Не бажаючи вступати в бій, поляки вирішили відступити через Білу Церкву до Паволочі. Дізнавшись про напрямок відступу, Хмельницький наказав влаштувати засідку, до якої і потрапило польське військо. Відбувся запеклий бій, який 16 травня закінчився повним розгромом шляхти. Козаки взяли у полон М. Потоцького, польного гетьмана М. Калиновського, понад 8,5 тис. польських вояків, великий обоз і 41 гармату. Ніколи ще Польща не зазнавала такої поразки від козаків [17, с.95].

Перемоги на Жовтих Водах і під  Корсунем стали поштовхом до розгортання  визвольного руху по всій Україні. Б. Хмельницький розсилав універсали, у яких закликав селян і міщан братися за зброю та виганяти ненависне панство. Почали створюватися великі повстанські загони, які визволили Лубни, Глухів, Любеч та інші українські міста, що спричинило масову втечу шляхти. Наприкінці травня 1648 р. повстанці увійшли до Києва.

Втративши Лівобережну Україну, Київ і Придніпров'я, польський уряд запропонував Б. Хмельницькому укласти перемир'я, на що гетьман дав згоду. Проте  перемир’я обидві сторони використовували  для збирання сил [18, с.133].

У травні 1648 р. помер король Речі Посполитої Владислав IV. Уряд відрядив для переговорів з Б. Хмельницьким А. Киселя - православного магната, сенатора сейму. Гетьман вимагав від нього збільшення козацького реєстру до 12 тисяч, поновлення козацьких вольностей, тобто відстоював у цей період інтереси козацької старшини, а не загальнодержавні.

На початку червня 1648 р., порушивши  умови перемир'я, на Правобережну Україну  вдерлися каральні загони магната Я. Вишневецького. Хмельницький відрядив на Брацлавщину та Волинь загони на чолі з М. Кривоносом та І. Ганжою. Сотні загонів селян і міщан громили маєтки, знищували шляхту, орендарів, католицьке та уніатське духовенство. Кріпосні селяни, міщани, для яких ідеалом була козацька свобода, почали масово покозачуватися. Ця величезна маса населення, звільнившись від гноблення поляків, уже не уявляла собі повернення під владу польської шляхти та втрати свободи [21, с.153].

У червні-липні були здобуті Умань, Бар, Тульчин, Рівне, Луцьк. Б. Хмельницький також направив загони М. Кричевського, М. Небаби, І. Голоти в Білорусію, що сприяло розгортанню визвольного руху білоруського народу та перешкодило литовському війську Я. Радзивілла з'єднатися з польським військом в Україні.

Користуючись перемир'ям, польський  уряд сформував армію (80-90 тисяч), на чолі якої стали князь Д. Заславський, М. Остророг та О. Конецпольський. Польські війська рушили в напрямку Старокостянтиніва. Сюди ж, під Пилявці, до р. Іква (тепер с. Пилява Старокостянтинівського району Хмельницької області), вирушили українська армія і загін татар. Тут козаки побудували табір на правому березі річки, а поляки - на лівому. Битва розпочалася 8 вересня. Заманивши частину польського війська на правий берег Ікви, козаки ударили з двох боків та почали громити шляхту, яка відступила, а потім панічно почала тікати. Водночас із засідки ударив загін М. Кривоноса. Польська армія зазнала нищівної поразки, а її рештки відступили на захід.

Результатом Пилявецької битви  було звільнення Волині і Поділля, активізація  селянського руху в Галичині. Невдовзі на Дніпрі капітулювала фортеця Кодак, не витримавши майже піврічної облоги.

Звістка про те, що Б. Хмельницький наближається до Львова, за спогадами  очевидців, призвела до того, що "майже  весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило в путь". Не кращою була і ситуація у Варшаві: "Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя [7, с.152].

Головні сили української армії  через Збараж, Тернопіль, Зборів підійшли до Львова та почали його облогу, яка  тривала майже весь жовтень. Врешті-решт Б. Хмельницький наказав зняти облогу. Це пояснювалося тим, що він не хотів руйнувати Львів та погодився на виплату великого викупу мешканцями міста, а також тим, що зустрів супротив на вимогу відкрити брами Львова. Армія рушила на північний захід до Замостя, почавши його облогу.

У середині листопада 1648 р. королем  Речі Посполитої було обрано Яна II Казимира (1648-1668), брата Владислава IV. Новий  король, побоюючись проникнення армії  повстанців углиб Польщі, почав переговори з Б. Хмельницьким. Частина старшини підтримала цю пропозицію, та рядові козаки, М. Кривоніс вимагали продовження боротьби. Але гетьман реально оцінював обставини. Насувалася зима, військо було стомлене, зменшувалася його боєздатність, не вистачало теплого одягу, основні сили татар повернулися у Крим, почалася епідемія чуми (від неї помер М. Кривоніс). До того ж восени 1648 р. закінчилася Тридцятилітня війна, у якій брала участь Річ Посполита [17, с.97].

Певний вплив на остаточне рішення  Б. Хмельницького не вирушати на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби в несправедливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу.

Наприкінці листопада Б. Хмельницький зняв облогу Замостя, повівши армію у Придніпров'я, а у грудні 1648 р. увійшов у Київ. "Матір городів руських", місто Володимира Великого і Ярослава Мудрого зустрічало його як героя - визволителя України, як нового Мойсея. Серед сотень киян, які вітали гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит С. Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії [7, с.154].

У лютому 1649 р. у Переяслав прибуло  польське посольство, якому вдалося  укласти перемир'я, погодившись визнати  владу гетьмана на більшій частині  українських земель. У цей період Б. Хмельницький на хвилі блискучих перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями висунув ідею утворення незалежної держави. Але мало значення і те, що новообраний король Ян II Казимир обіцяв підтвердити козацькі права та вольності, усе, що козаки "через шаблю взяли". Гетьман усе ще сподівався, що переговорами можна забезпечити автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Та в останній гору брала "партія війни".

У травні 1649 р. 200-тисячне польське військо посунуло на Україну, захопило Галичину та вторглося на Поділля. Частина військ з Я. Вишневецьким знайшла захист за мурами Збаражу. Тим часом з півночі у напрямку на Київ виступив литовський гетьман Я. Радзивілл. Б. Хмельницький, щоб запобігти фланговому удару литовських військ, направив у Білорусію полковника М. Кричевського з загоном козаків, який наприкінці липня дав відсіч Радзивіллу під Лоєвом [18, с.139].