Поняття злочину

     З цього формулювання очевидно, що закон  передбачає два види умислу: 1) прямий; 2) непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).

     Злочин  визнається вчиненим з необережності, якщо особа, що його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або, хоча і не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але була повинна і могла їх передбачити. Необережність поділяється на: 1) злочинну самовпевненість; 2) злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК). Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати (ч. 3 ст. 25 КК) [6;453-455].

     Поняття закінченого злочину є поняттям теоретичним. Воно грунтується на узагальненні ознак норм Особливої частини  КК, де всі склади злочинів описані як закінчені злочини.

     Закінчений  злочин - це злочин, у складі якого наявні всі ознаки, передбачені відповідною статею Особливої частини кримінального закону. 
Моментом закінчення злочину з матеріальним складом є момент фактичного настання передбачених у диспозиції злочинних наслідків, моментом закінчення злочину з формальним складом - лише момент вчинення протизаконного діяння.

     Злочин  з формальним складом визнається з моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно  небезпечних наслідків - наклеп, ст. 125 КК, вважається закінченим з моменту  поширення зазнаки неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, хоч би вони й не були відомі їй. 
Деякі автори такі склади злочинів називають «усіченими», оскільки вони, на їх думку, не мають повного складу злочину. Створення усічених складів дає можливість запобігти пом'якшенню покарання за вчинене готування до злочину чи замах на нього і розглядати стадію готування як замах [24;61]. 

     За  загальним правилом, умисне вчинення дій, спрямованих на створення умов для вчинення злочину, або дій, спрямованих  на досягнення відповідного злочинного наслідку, коли він не настав з причин, що не залежали від волі та свідомості винного, утворюють незакінчений злочин.

Незакінчений  злочин може існувати у вигляді готування  до злочину і замаху на злочин. Кожна  стадія має власний комплекс характеристик і суттєво відрізняється від іншої.

     На  перший погляд, навіть виходячи із самої  назви цих стадій, і готування  і замах несуть у собі меншу  суспільну небезпеку порівняно  із закінченим злочином. Однак цей висновок абсолютно помилковий. Законодавець, визначаючи умови призначення покарання, не ставить вимоги обов'язкового його зменшення при закінченні злочинної діяльності на попередніх стадіях, хоча ст. 68 ч. І КК і встановлює, що суд при призначенні покарання повинен враховувати «ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця». З огляду на це практика судової діяльності іде шляхом призначення покарання менш суворого при вчиненні готування до злочину в порівнянні із покаранням, що призначається при замаху на злочин, а при останньому - більш м'якого, ніж за закінчений злочин [31;375].

     Територіальна поширеність злочинів є критерієм їх поділу на: а) злочини екстериторіального характеру; б) інші злочини, а країна, на території якої вони вчинені- на: а) злочини, вчинені на території України; б) злочини, вчинені за межами України. Перша з цих класифікацій має значення для правильного застосування положень частин 1 і 5 ст. З, ч. 1 ст. 7, статей 8 і 10, а друга — положень статей 6-10 КК [18;16-36].

     За  критерієм міжнародного визнання їх як злочинів виділяються: а) міжнародні злочини; б) інші злочини.

     При цьому міжнародні злочини, у свою чергу, поділяються на: а) злочини  за міжнародним правом (це передбачені, зокрема, статтями 433-442 КК України злочини  проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності); б) конвенційні злочини, тобто ті, склади яких встановлені на підставі положень міжнародних конвенцій (зокрема, це злочини, передбачені статтями 147, 149, 209, 215, 258, 266, 278, 284, 285, 307, 323, 333, 443-447 КК України).

     Кримінологічна  характеристика злочинів створює підстави для їх поділу за критерієм мотивації на насильницькі, корисливі тощо. Але виділення в окрему групу корисливих злочинів (злочинів, що вчинюються за корисливим мотивом) має також і певне кримінально-правове значення. Так, згідно з ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; в Особливій частині КК міститься понад тридцять складів злочинів, для яких корисливий мотив є обов'язковою ознакою і підлягає встановленню при кваліфікації злочину.

     Кримінально-правове  значення при застосуванні інституту  видачі особи, яка обвинувачується  у вчиненні злочину, та особи, яка  засуджена за вчинення злочину (ст. 10 КК), має політико-еконо-мічна характеристика злочинів, за якою серед них виділяються, зокрема, політичні, фінансові та військові злочини.

     У КК виділяються і такі види злочинів, як: а) особливо тяжкі злочини проти  прав і свобод громадян України і  проти інтересів України (згідно зі ст. 8 КК вчинення цих злочинів за межами України іноземцями або особами без громадянства, що не проживають постійно в Україні, тягне відповідальність за КК України); б) злочини проти миру та безпеки людства (статті 437-439, ч. 1 ст. 442), у разі засудження за які, відповідно до ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 КК, не застосовується давність; в) продовжувані злочини (ч. 2 ст. 32 КК) та деякі інші [13;57].

     Отже, класифікація злочинів може здійснюватись за різними критеріями залежно від мети такої класифікації та її практичного значення. При цьому важливим є, по-перше, чітке визначення критеріїв класифікації і, по-друге, їх дотримання у процесі самої класифікації.

     Найважливіше  значення має законодавча класифікація злочинів, тобто віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об'єднання в такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Така класифікація має практичнее значення, тобто є основою застосування кримінально-правових норм і кримінально-процесуальних норм. Законодавча класифікація злочинів у чинному законодавстві провадиться за об'єктом посягання, формою вини, характером і ступенем суспільної небезпечності діяння. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Розділ  III. Поняття та ознаки малозначного діяння

      На  сучасному етапі соціально-економічних  перетворень наша держава проходить  складні етапи відновлення усієї  системи суспільних від носин: економічних, політичних, культурних, правових та інших. Суперечливість ставить кожну людину в складні умови адаптації до соціального життя. Спостерігаємо зміну ціннісних орієнтацій, стресові ситуації, відставання, знецінення норм моралі, культурних критеріїв, рівня розвитку культури й правосвідомості. У рішенні складних питань, пов'язаних зі змінами суспільно-економічного життя, держава спирається на правове і, зокрема, кримінально-правове забезпечення, оскільки будь-які радикальні зміни неможливі в умовах беззаконня, громадського хаосу [22;3]. Набуває актуальності наука кримінального права, інститути і, зокрема, вчення про злочин. Передусім, воно окреслює коло кримінально-карних діянь, дає злочинові чітку соціально-політичну характеристику, показує його соціальну спрямованість та суспільну небезпеку, розкриває зміст тих соціальних благ, які виступають об'єктом злочинові, служить критерієм, відмежовує злочин від інших правопорушень [17;52]. Важко переоцінити практичне значення поняття злочину. Правозастосовниками воно може забезпечити ефективність його реалізації, з одного боку, і бути гарантом охорони прав громадян — з іншого. Абсолютна більшість кримінальних справ, припинених за відсутністю складу злочину, свідчить, що порушення кримінальної справи, притягнення особи до кримінальної відповідальності за такою справою є результатом недостатнього уявлення слідчого, прокурора про межі між злочинним і не злочинним [17;52].

      Ч. 1 CT. 7 KK України визначає, що злочином є суспільне небезпечне діяння (дія  чи бездіяльність), яке посягає на суспільний лад України, його політичну  та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше суспільне небезпечне діяння, що посягає на правопорядок, і яке передбачене за кримінальним законом. Разом із тим, ч. 2 ст. 11 KK України визначає, що «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі» [2;7].

     Скажімо, Верховний Суд України в ухвалі від 3 жовтня 1996 р. зазначив, що «зберігання  без відповідного дозволу трьох  патронів хоча формально і містить  ознаки діяння, передбаченого ст. 222 ч. 1 КК, але у зв'язку із малозначністю не являє суспільної небезпеки і не є злочином».

     За  таких обставин ставити питання  про притягнення особи до кримінальної відповідальності є юридичним нонсенсом. У таких випадках кримінальна  справа підлягає закриттю на підставах  ст. 6 п. 2 КПК України - за відсутністю в діях особи складу злочину [28;43].

      Але для застосування ч. 2 ст. 11 KK України необхідна сума конкретних умов:

      а) вчинене діяння має формально  містити ознаки будь-якого складу злочину, передбаченого Особливою  частиною KK;

      б) діяння повинно бути малозначним;

      в) сама по собі малозначність діяння повинна свідчити про те, що воно не передбачає великої суспільної небезпеки (остання є загальною та обов'язковою  умовою будь-якого злочину).

      Отже, кримінально-правова заборона ще не означає механічного застосування відповідальності за вину особи. Юридичним змістом відповідальності є зобов'язання нести покарання за здійснений злочин. Засадою ж до такої відповідальності є склад злочину в діях суб'єкта. Коли є склад злочину, то це свідчить про те, що конкретну особу можна притягти до кримінальної відповідальності. Однак залишається не вирішеним питання лише про те, чи треба притягувати. Таке питання виникає у ряді випадків, коли дії злочинця незначні і не спричинили будь-яких істотних за своєю суспільною небезпекою наслідків.

      Зрозуміло, що соціальна обґрунтованість кримінально-правової заборони визначається головним чином  соціальною цінністю суспільних відносин, економічними факторами та ефективністю правової регламентації. Вибираючи  об'єкти кримінально-правової охорони, встановлюючи правові заборони, законодавець враховує, передусім, соціальну зумовленість правового припису, цінність певних юридичних відносин, їхню роль та значення для всієї системи суспільних відносин. Особливу цінність, зрозуміло, мають основні блага особи (життя, здоров'я, гідність тощо). Ці відносини такі важливі і ступінь суспільної небезпеки замаху на них така значна, що до них не застосовується положення  ч. 2 ст. 11 KK [17;55]. Але закон не може передбачати свавілля, тобто, при вчинені особою протиправного діяння необхідний докладний аналіз усіх обставин скоєного і це важливо саме при визначенні питання, є діяння злочином чи ні. Відмежування злочину від не злочину — дуже відповідальне завдання, бо від його правильного чи не правильного рішення залежить доля людини, її свобода, права та законні інтереси, а також стан, рівень законності в суспільстві [17;55].

      Малозначне  діяння не є злочином при наявності  таких умов: воно має формально  підпадати під ознаки статті Особливої  частини KK України та містити мінімальну суспільну небезпеку, як правило, внаслідок малозначного заподіяння шкоди. Але питання про визнання діяння малозначним є набагато глибшим через те, що й злочин, і малозначне діяння мають спільні ознаки, за якими і робиться висновок про віднесення діяння до злочину чи ні. Поняття злочину визначає єдність матеріальних та формальних ознак.

      Визначаючи  в Особливій частині KK України  конкретні види злочинів, закон ґрунтується  на суспільній небезпеці цих діянь. Таким чином, наявність матеріальних ознак злочину — це загальне правило.

      У деяких випадках можлива наявність  формальних ознак і відсутність  матеріальних ознак. При наявності  такої колізії діяння не може бути визнане злочинним [20;260]. Тому важливим є питання про визначення конкретних ознак малозначного діяння.

      Ознаки  малозначності діяння — це кількісні  та якісні характеристики об'єктивних і суб'єктивних ознак конкретного  складу злочину, які позбавляють  діяння суспільної небезпеки або  знижують його до мінімуму, який має  значення для незлочинного правопорушення (мала матеріальна шкода, незначний прояв об'єктивної сторони, невизначені мета, мотив, незначна вина правопорушника тощо) [21;156]. У фаховій літературі існує думка про те, що для вирішення питання про те, чи є діяння злочином чи малозначним діянням, можуть мати значення особливості суб'єкта діяння [20;265]. Є й цілком протилежні міркування відносно того, що особливості суб'єкта не мають принципового значення, бо правосуддя існує на засадах рівності громадян перед законом та судом. Яка можлива лише у тому випадку, коли головним в оцінці діяльності особи буде діяння суб'єкта, а не сам правопорушник як особа з її позитивними та негативними рисами [16;136].

      Діяння  може бути малозначним:

      а) за властивостями об'єкта, на який спрямовано замах;

      б) за характером дії чи бездіяльності [20;266].

      Головна ознака злочину — його суспільна  небезпека, заподіяння ним тяжкої, у  багатьох випадках непоправної шкоди  або утворення загрози заподіяння такої шкоди. Наявність цих ознак  виключає питання про малозначність об'єкта посягання (говорячи про об'єкт, маємо на увазі об'єкт посягання, а не об'єкт, якому реально завдано шкоди посяганням). Якщо діяння було спрямоване на заподіяння значної або невизначеної за обсягом шкоди, але реально заподіяно шкоду незначну, теж не можна говорити про малозначність діяння. Тобто про малозначність може йти мова лише тоді, коли і за умислом суб'єкта посягання було направлене на незначний об'єкт і потенційна шкода могла бути мізерною [30;52]. Немає злочину без заподіяння шкоди, тобто не є злочином дія чи бездіяльність, яка є нешкідливою, не заподіює великої шкоди і не створює погрози заподіяння шкоди. В даному випадку малозначне діяння треба відрізняти від малозначного злочину. Малозначний злочин — це діяння суспільно небезпечне, протиправне, винне і карне, але відрізняється від інших категорій злочинів тільки меншим ступенем суспільної небезпеки. Особа, яка вчинила малозначний злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності та покарання, але не в силу відсутності складу злочину, а з інших причин. Особа ж, яка вчинила малозначне діяння, ні за яких умов не може бути звільнена від відповідальності, бо в її діях немає ознак складу злочину у зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки [30;52].