Музика як вид мистецтва

 

Музика як вид мистецтва.

З точки зору класифікації мистецтв, музика є:

• часовим мистецтвом (музичний твір розгортається та сприймається у часі, так само як і в театрі, літературі, танці)
• виконавським мистецтвом (посередником між творчістю та сприймачем є виконавець, так само як і в танці, театрі)
• незображальним мистецтвом (музичні образи в більшості випадків вільні від конкретного відображення дійсності, так само, як, наприклад, й архітектурні).

В той же час  музика може поєднуватись з іншими видами мистецтва, а саме:

• зі словом (вокальні та вокально-інструментальні твори, опера та оперета, музична декламація),
• драматичною дією (театральні та кіно-твори),
• танцем і жестом (балет, пантоміма)

Як і інші види мистецтва, музиці притаманні різні  соціокультурні функції, зокрема:

• Гедоністична функція — обумовлюється здатністю музики приносити слухачам насолоду.
• Експресивна функція — обумовлюється природною потребою людини в зовнішньому (наприклад, жестикуляційному, мімічному, звуковому) вираженні сильних емоцій та почуттів.
• Комунікативна функція музики базується на знаковому використанні звукових форм. Це дає всі підстави вважати музику особливою мовою.
• Пізнавальна фунцкія — пов'язана із природним потягом людини до нової інформації, нового досвіду. У процесі розвитку свідомості окремої особи як соціальної істоти зростають стійкі мотиви пізнавальної діяльності.
• Духовно-катарсична функція — обумовлюється її можливістю викликати могутні емоційні потрясіння, які здійснюють «шляхом співчуття і страху очищення … пристрастей»^[2].
• Магічно-сугестивна функція — обумовлюється здатністю музики вводити людину в певний психічний стан. З цією функцією багато науковців пов'язують виникнення музичного мистецтва. Як різновид магічно-сугестивної, розглядають також Терапевтичну функцію.
• Суспільно-організаційна функція — зумовлена фундаментальною суспільною потребою об'єднання людей у цілісні соціальні структури.

Слід зазначити, що у межах самого музичного мистецтва  також виокремлюються різні функційні домінанти. Досвід свідчить про те, що музичні твори не можуть однаково виконувати всі соціокультурні функції. Одні з них здатні до різнобічного, глибинного на свідомість та підсвідомість людини, інші — мають більш звужений спектр культурних функцій.

Форма та зміст музики

Зміст музики складають художньо-інтонаційні образи, тобто відбиті в усвідомленому звучанні результати відображення, перетворення та естетичної оцінки об'єктивної реальності людиною^[3]. Згідно з сучасними уявленнями, такі образи кодуються і зберігаються на нейродинамічному рівні в головному мозку людини, щоправда форми її кодування дещо відрізняються від невербальних інформаційних потоків. Більшою мірою сприйняття конкретних образів і сигналів є функцією правої півкулі мозку, отже, вважається, що саме права півкуля більшою мірою відповідальна за музичну діяльність.^[4]

Матеріальне втілення змісту музики, способом його існування  є музична форма. Дослідники вважають музичну форму складною ієрархічною структурою, в якій можна виділити такі рівні як звуковий (фонічний), інтонаційно-мовний, фактурний та композиційний^[1]. Зміст і форма виступають як ідеальна та матеріальна сторона музичного твору.

В радянському  музикознавстві музична форма вважалася  другорядною відносно змісту, проте  пов'язаною зі змістом зворотнім  зв'язком. В той же час поширена думка про те, що музика не мусить містити нічого, окрім власне музичних звуків, в цьому випадку поняття  змісту і форми музики є тотожними. В сучасному музикознавстві набуває  ваги точка зору, згідно з якою зміст  музики може бути представлений двома  складовими — «спеціальною», притаманною тільки музиці і зазвичай описуваному термінами музичного формотворення, і «неспейціального», присутнього як в музиці так і поза нею, і зазвичай описуваного через образні асоціації, емоційні характеристики тощо^[5].

Можливість передавати думки та емоції людини засобами музичного  мистецтва обґрунтовується фізично  та біологічно зумовленим зв'язком  звукових проявів людини з її психічною  діяльністю (особливо емоційною), а  також активності звуку як подразника та сигналу до дії^[3]. В деякому сенсі музика вважається аналогічною до мовлення людини, коли її внутрішній стан та ставлення до чогось виражається через зміну характеристик звучання голосу при висловлюванні.

Згідно з радянським музикознавцем Б.Асаф'євим^[6], музика є мистецтвом інтонованої семантики (рос. "искусство интонируемого смысла"). При цьому інтонаціяє найважливішим базовим елементом в музиці, що зв'язує всі параметри музичної тканини — темп, звуковисотність, динаміку, фразування, ритм, тембр і т. д.

Становлення музичного мистецтва

Зображення виконавця на авлосі, давньогрецька ваза

Відносно походження музичного мистецтва в 19-20 століттях  були висунені різні гіпотези, згідно з якими витоками мистецтва були інтонації збудженого мовлення (Г.Спенсер), спів птахів та тварин (Ч.Дарвін), ритми роботи первісних людей (К.Бюхер), їх звукові сигнали (К.Штумпф), магічні заклинання (Ж.Комбар'є). В сучасній науці, що спирається на археологічні та етнографічні дані вважається, що музика розвивалася і поступово виділилася із первісного синкретичного прамистецтва, що містило в собі зародки танцю, поезії та інших видів мистецтва.

Виділення музики в самостійний вид мистецтва  відбувалося в період розкладу первісного строю. В цю епоху міфи різних народів  фіксують уяву про музику як могутню  силу, що здатна керувати природою, приборкувати тварин та зцілювати людей.

Музична культура рабовласницьких та ранньофеодальних країн стародавнього світу характеризується діяльністю професійних музикантів, що служили в храмах, при дворах знаті, брали участь в масових  обрядах. Вперше окрім практичної та духовної функції в музиці починають  відособлюватися естетичні функції — наприклад, в Стародавній Греції проводились змагання музикантів, що виконували піснеспіви та інструментальні п'єси. Розвиваються різні пісенні і танцювальні жанри, в багатьох із них музика, поезія і танець зберігають первісну єдність. Виникають перші системи нотної фіксації (клинописна, буквенна), хоча переважаючою формою залишається усна. Виникають перші музично-естетичні вчення (наприклад, у Китаї — Конфуція, у Греції — Піфагора, Платона,Аристотеля, у Римі — Лукреція). Музика розглядається на практиці і в теорії як вид діяльності, близький науці, ремеслу, релігії, як засіб впливу на природу (магія) та людину (виховання моральних якостей), в зв'язку з чим встановлювалась сувора суспільна або державна регламентація використання музики різних видів (в тому числі окремих ладів)

[ред.]Музика в епоху середньовіччя

Докладніше: Музика середньовіччя

Музикант грає на віолі, манускрипт XIV століття

В епоху середньовіччя в Європі складається музична культура нового типу — феодальна. Оскільки панівною в усіх сферах життя в цю епоху є церква, професійне музичне мистецтво концентрується в храмах та монастирях. В 6-7 ст. в Західній Європі формується суворо регламентована система одноголосної духовної музики (т.зв. Григоріанський спів). Перехід від невменної нотації до лінійної, що була винайдена Гвідо д'Ареццо в X столітті, дозволила значно точніше фіксувати висоту тонів, що сприяло закріпленню та розповсюдженню традицій та еталонів. На початку другого тисячоліття зароджується багатоголосся. Формуються нові жанри вокальної та вокально-інструментальної (хор та орган) музики — органум, мотет, пізніше — меса. В Візантії та, пізніше Київській Русідуховна музика складає систему т.зв. Знаменного співу, який фіксувався спеціальною крюковою нотацією. Як і григоріанський спів, знаменний був заснований на діатонічних ладах.

Поряд з духовною музикою розвивається також світське музикування — початково серед придворних музикантів, пізніше — напівпрофесійне мистецтво лицарів — трубадурів і труверів у Франції, менестрелів в Німеччині, серед міських ремісників тощо. До побуту входять нові інструменти, значна їх частина приходить зі Сходу, виникають інструментальні ансамблі. В селянському середовищі розвивається фольклор, розповсюджується також мистецтво народних артистів, як правило широкого «профілю» (на Русі — скоморохів).

[ред.]Музика в епоху Відродження

Докладніше  у статті Музика епохи Відродження

В епоху Відродження в Західній та центральній Європі феодальна музична культура починає перетворюватись на буржуазну. На основі ідеології гуманізмурозквітає світське мистецтво. Музика поступово вивільняється від суворих канонів, починає проявлятись індивідуальне начало. У професійній музиці досягає своєї вершини хорове багатоголосся в жанрах меси, мотета, та світських пісень, де використовуються складні поліфонічні прийоми (т.зв. поліфонія строгого стилю). Виникають композиторські школи (нідерландська, римська, венеціанська та ін.) На Русі тенденції Відродження в музичному мистецтві проявляються після звільнення від татаро-монгольського іга. Розквітає мистецтво знаменного співу, народна музика.

[ред.]Музика в епоху Просвітництва

Див. також: барокова музика

Музиканти, картина Абрахама Боссе 1635 року

Процес переходу в Європі від музичної культури феодального  типу до буржуазної продовжується впродовж 17-18 століття. Остаточно закріплюється  загальне панування світської музики. Її зміст охоплює широке коло тем  і образів, в тому числі філософських, історичних, сучасних, громадянських. Поряд з музикуванням в аристократичних  салонах розвивається публічне музичне  життя. Відкриваються постійно діючі  музичні установи — оперні театри, філармонічні товариства. Вдосконалюються струнні та духові музичні інструменти. Розвивається нотний друк.

В композиторській  творчості цей період представлено такими художніми стилями, як класицизм, бароко, рококо. Поряд з існуючими вже монументальними жанрами меси та ораторії в цей період виникає і невдовзі стає провідним принципово новий жанр — опера. В кінці цього періоду починається формування симфонії та балету. Паралельно з розквітом поліфонії вільного стилю, що приходить на зміну поліфонії строгого стилю, в побутовій танцювальній, а пізніше в професійній музиці зароджується гомофонно-гармонічний склад У країнах, де в цей час триває процес становлення націй (Італія, Франція, Англія, частковоНімеччина) формуються високорозвинені національні музичні культури. Так в Італії зароджуються опера, ораторія і кантата, оновлюється інструментальна музика (творчістьА.Вівальді, А. Кореллі). У Франції — опера-балет (Ж. Б. Люллі), нові форми клавірних мініатюр (творчість Рамо та Куперена); в Англії — клавірна школа верджиналістів. Вершиною композиторської музики цього періоду вважають творчість видатного німецького композитораЙ. С. Баха. З його ім'ям пов'язують також початок панування в європейській музиці рівномірної темперації. В українській та російській музиці цього періоду продовжується розвиток хорових жанрів, насамперед хорових концертів (творчість М.Березовського, Д.Бортнянського таА.Веделя). В культовій музиці розквітає партесний спів. З'являються також перші опери, написані за взірцем італійських (напр. «Демофонт» Березовського).

Віденський класицизм

Докладніше: Віденська класична школа

Видатним досягненням  другої половини XVIII ст. є формування Віденської класичної школи, представниками якої є Й.Гайдн, В.Моцарт таЛ.ван Бетховен. Саме в цей період в основному сформувався склад сучасного симфонічного оркестру, жанри симфонії, сонати, тріо,квартету та квінтету. В сонатному allegro зароджується, а пізніше, в творчості Бетховена формується новий метод музичного мислення —симфонізм. Суттєвого реформування в творчості В. А. Моцарта та К. Ф. Глюка зазнає оперний жанр, долаючи закостенілу умовність аристократичної опери. У творчості К. Ф. Глюка та Л.ван Бетховена відособлюється в якості самостійного жанру балет.

XIX століття

Докладніше: Музика епохи романтизму

Розвиток європейської музики кінця 18 — початку XIX століття проходить під впливом Великої французької революції, яка не тільки породжує цілу хвилю масово-побутової музики (марші, героїчні пісні, в тому числі Марсельєзу), але й знаходить відгук в усіх музичних жанрах. Цей процес проходить на тлі та під впливом активної демократизації всього суспільного та музичного життя, подолання станових меж, що дістались у спадок від феодалізму. З аристократичних салонів музика виходить на ширші площадки, доступні широкому колу слухачів. Виникає цілий ряд нових музичних закладів, зокрема консерваторій у Празі, Варшаві, Будапешті, Відні, пізніше — в Москві та Петербурузі. З'являються музичні газети та журнали. Музичне виконавство остаточно відділяється від творчості, як самостійної музичної діяльності. Починається процес комерціоналізації музики.

В композиторській  творчості 19 століття стверджується романтизм. На відміну від класицизму, романтизму характерні: загострена увага до емоційного світу людини, індивідуалізація та драматизація лірики, протиставлення особистості дійсності, ідеалу та реальності, інтерес до національної своєрідності, звернення до історичних, легендарних та народно-побутових сюжетів, більш вільна трактовка музичних жанрів та стремління до синтезу мистецтв, з чим пов'язаний розвиток програмної музики. Спостерігається активне становлення нових національних музичних культур — польської (творчість Ф.Шопена), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е.Гріг), чеської (А. Л. Дворжак), російської (М. І. Глінка, пізніше — П. І. Чайковський та композитори «Могутньої купки»), пізніше — української (М. В. Лисенко).

З середини 19 століття виникає жанр оперети. У професійній творчості виділяється самостійна лінія «легкої музики». (напр. вальсиІ.Штрауса). Народжується естрадна музика, як самостійна галузь музичної діяльності.