Творчі здібності дошкільників

В.О. Сухомлинський, як  А.С. Макаренко й інші радянські  педагоги, розглядав колектив як могутній засіб виховання. Сухомлинський  вважав, що колектив – це завжди ідейне об'єднання, що має визначену організаційну  сторуктуру, чітку систему взаємозалежностей, співробітництва, взаємодопомоги, вимогливості, дисципліни і відповідальності кожного  за всіх і всіх за кожного. “Дитячий колектив – найсильніший засіб виховання, такий могутній, що ним потрібно користуватись з відомою обережністю. Діти – не дорослі, вони легко збудливі, легко піддаються вселянню, і ніяка  крайність для них не крайність. Вихователь ніколи не повинний випускати з-під контролю дитячі присторасті. І колективна думка, що серед дорослих справедливості, може стати причиною непоправних щиросердечних травм у дітей”. [13, стор. - 190]

Як видно з  цього висловлення Сухомлинського, він справедливо побоювався сили суспільної думки в осуді особистості  колективом, протиставляв колективному осуду, тим більше покаранню -  прояв  чуйності, дбайливості, щоб дитина переживала почуття подяки колективу, здобував у цьому моральний досвід підтримки  і допомоги тим, хто в них бідує.

“Вплив на не устояну, легко раниму психіку дитини силою морального осуду колективу  найчастіше приводить до того, що дитина «ламається», стає лицеміром і пристосуванцем, або, що не менш сторашно, озлобляється в сліпій ненависті проти усіх.” [13, стор. - 199]

На цій підставі було б невірним робити висновок про  те, що В.О. Сухомлинський узагалі  заперечував виховну роль колективу. «Колектив може стати середовищем, що виховує, лише в тому випадку, - вважав Сухомлинський, - коли він створюється  в спільній творчій діяльності, у  праці, що доставляє кожному радість, що збагачує духовно й інтелектуально, що розвиває інтереси і здібності. І  при цьому треба пам'ятати, що справжній колектив формується лише там, де є досвідчений, люблячий дітей  педагог. В атмосфері сердечності, доброзичливості в дітей росте  прагнення стати краще не на показ, не для того, щоб тебе похвалили, а з внутрішньої потреби почувати повагу навколишніх, не упустити в їхніх  очах своєї гідності.” [12, стор. 15].

Породжена в живому досвіді Павлиської школи методика виховання колективу ґрунтувалася не на «організаційних залежностях», а на розвитку духовних багатств особистості, потреби в людині, готовності привносити в колектив плоди своєї «індивідуальної  духовної діяльності» і збагачуватися  в духовному спілкуванні. Як закономірність виховання особистості в колективі  сприймається висновок теоретика-експериментатора: «Чим вище інтелектуальний рівень і  глибше, чистіше моральні переконання  вихованця, тим... багатше повинно  бути духовне життя колективу, щоб  особистість знайшла в ньому  джерело свого подальшого розвитку». [12, стор. - 17]

 «Виховання  без покарання - це не вузько  шкільна справа, - говорив В.О.  Сухомлинський. - Це одна з найважливіших  проблем... перебудови суспільства,  його найтонших і найскладніших  сфер - людської свідомості, поводження, взаємин” [13,стор. - 196]

І ще один актуальний висновок повинні ми засвоїти, розглядаючи  питання про свідому дисципліну. Для В.О. Сухомлинського не було дилеми: особистість чи колектив. “Це дві  грані, дві сторони єдиного людського  буття. Немає  і не може бути виховання  особистості поза колективом, так  само, як не може бути «абсторактного»  колективу без особистостей”. [13, стор. - 202]

Василь Олександрович  писав: «Мене здивував погляд мого опонента на покарання як на необхідну, неминучу річ у системі виховної роботи... Я не з пальця висмоктав ту істину, що наших дітей можна виховувати тільки добром, тільки ласкою, без покарань... І якщо в масовому масштабі, у  всіх школах зробити це неможливо, те не тому, що виховання без покарань неможливо, а тому, що багато вчителів не уміють виховувати без покарань. Якщо ви хочете, щоб у нашій країні не було злочинців... - виховуйте дітей  без покарань».

2. До прекрасного  через прекрасне.

«У світі є  не тільки потрібне, корисне, але і  красиве. Відтоді, як людина стала людиною, з тієї миті, коли він задивився  на пелюстки квітки і вечірню зорю, він став вдивлятися в самого себе. Людина осягла красу...  Краса існує  незалежно від нашої свідомості і волі, але вона відкривається  людиною, їм осягається, живе в його душі...». [13, стор. - 165] Світ, що оточує людину, - це, насамперед, світ природи з безмежним  багатством явищ, з невичерпною красою. У природі вічне джерело прекрасного. Природа – благодатне джерело  виховання людини.

Серед різних засобів  виховання виховання краса в  Сухомлинського на першому місці. Саме звертання до краси, облагороджування душі, переживання краси і знімає “ товстошкірість”, стоншує почуття  дитини настільки, що він стає сприйнятливий  до слова, а значить стає що виховується.

Сухомлинський спочатку учить почувати красу природи, потім  красу мистецтва і нарешті  підводить вихованців до розуміння  вищої краси: краси людини, його праці, його вчинків і життя.

Ні в чому вчителю  не приходиться бути таким терплячої, як у вихованні почуття краси. Виховання почуттів – саме важке  в роботі педагога.

    “Привести  дітей на луг, сказати їм: “Подивиться,  як красиво!” діти можуть відповісти, що так, красиво, але це зовсім  не означає, що їх вразила  ця краса. Сухомлинський розповідає, що іноді доводиться чекати роками, поки раптом, у якийсь день, у якусь мить, при якихось обставинах і настороях серце дитини розмерзнеться, переповниться щастям... Треба чекати, вірити в дитину і тоді віна полюбить прекрасне.” [13, стор. - 153]

Відоме прислів'я:  “Навчання і праця поруч йдуть”, але і навчання, і праця недалеко підуть, якщо поруч з ними не йде  краса – третій з найважливіших  елементів виховання.

Від краси природи  – до краси слова, музики і живопису. Слово і книга – головний засіб  естетичного виховання в школі.

Сухомлинський не агітує за естетичне виховання. Він  показує, що без естетичного виховання  взагалі ніякого виховання немає.

Свій ідеал  естетичного виховання талановитий  педагог вбачав у тому, щоб кожна  дитина, побачивши прекрасне, зупинився  перед ним у здивуванні, зробила  його часткою свого життя. Пізнання прекрасного, переживання радості  в зв'язку з його створенням збагачують людину, множать її сили, цементують світогляд. Адже світогляд базується  не тільки на сумі знань, але і на морально - естетичному, емоційному світі  людини, у тому числі і на почутті  прекрасного.

Входження мистецтва  в духовний світ дитини починається  з пізнання краси слова. Пізнання краси слова є найважливішим  кроком у світ прекрасного. Слово  – могутній спосіб відточування, виховання  витончених почуттів.

Сухомлинський згадував: ”З дітьми ми подорожували до джерел рідного  слова. Ми йшли дивитися ранкову зорю, слухати пісню жайворонка і гудіння  бджіл, щоб проникнути в найбагатший, доступний світ – мир слова. І  тоді слово ставало в моїх руках  знаряддям, за допомогою якого я  відкривав дітям очі на багатство  навколишнього світу. Почуваючи, переживаючи  красу побачені і почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила  в їхню душу”.

Краса слова яскравіше  всього втілена в поезії. Захоплюючись віршем чи піснею, діти якби чують музику слова. У кращих віршах поетичне слово  розкриває найтонші емоційні відтінки рідного слова.

“... У ці хвилини, коли душу дитини охоплює поетичне натхнення, слово – живими, повнокровними, граючими всіма квітами веселки  входить у духовне життя дитини; діти шукають і знаходять у  ньому засіб вираження своїх  почуттів, думок, переживань.” 

Дати дитині радість  поетичного натхнення, розбудити в  його серці живе джерело поетичної  творчості – це така ж важлива  справа, як навчити читати і розв’язувати задачі.

В.О. Сухомлинський  поділяв думку про те,  що успіх  виховання багато в чому визначається розвитком емоційно-почуттєвої сфери.

Настільки ж велике значення в естетичному вихованні  Сухомлинський давав живопису і  музиці.

“Музика є самим  чудодійним, самим тонким засобом  залучення до добра, краси, людяності. Слухаючи музику, людина пізнає себе, і  пізнає насамперед, що вона, людина, прекрасна, народжена для того, що б бути прекрасною, і якщо в ній є щось погане, те це погане треба перебороти; відчути погане в самому собі і  допомагає музика.” 

У школі Сухомлинського дуже багато уваги приділялося слуханню музики. Першою задачею, що при цьому  ставилася, було викликати емоційну реакцію на мелодію і потім  поступово переконати дітей, що краса  музики має своїм джерелом красу  навколишнього світу;  музична  мелодія як би призивало людини –  зупинися, прислухайся до музики природи, насолоджуйся красою світу, бери цю красу  і множ її.

Мистецтво, відкриває  очі  на світ рідної природи, якби настороює  сторуни душі на ту хвилю, що передає  звучання краси світу, будячи почуття  прекрасного і доброго.  «Як  у живому, трепетному слові рідної мови, так і в музичній мелодії  перед  дитиною відкривається  краса навколишнього світу. Але  мелодія, - пише В.О. Сухомлинський, - доносить до дитячої душі не тільки красу  світу. Вона відкриває перед людьми людську велич і достоїнство.  У хвилини насолоди музикою дитина почуває, що вона дійсно людина».

Прилучаючи дітей  до світу прекрасного, Сухомлинський  завжди використовував ряд психологічних  моментів і педагогічних заповідей. Насамперед, виховання прекрасним ґрунтувалося на позитивних емоціях. Там, де починається  хоч найменший примус дитячої  душі, про естетичне виховання  не може бути і мови.