Украинские народные декоративно-прикладное мастерство

     До  найбільш популярних традиційних мотивів  розпису писанок належать образ Великої Богині (жінки-праматері), солярні знаки (у вигляді розеток, зірочок, свастики, малюнків сонця і зірок, також «крутороги» і «павучки»), «сосенки» (символ вічнозеленої рослини, що плететься по землі, або ж «небесного змія», що запліднював яйце). Серед геометричних орнаментів найпопулярнішим є своєрідний елемент у вигляді хвилеподібної смуги – «безконечник» (український меандр). Надзвичайно цікавими є і поділ поля писанки на барви та кольорове вирішення орнаментів, розписів і тла.

     Колись  із писанками виконувались дії в магічних ритуалах. Багато із цих магічних дій, надто ж пов’язаних із землеробством, практикуються досьогодні. Так, на весняного Юра (6 травня) для забезпечення доброго врожаю писанки котили по зеленому збіжжі й закопували у землю.

     Великоднього  ранку вмивалися водою, в яку  перед тим клали крашанки та срібні вироби, аби прибували сила й краса, а шкіра на личку була гладенька, як на яєчку. Свячені писанки є оберегом житла від природніх стихій, а для людей і тварин - від «лихого ока». Писанки використовуються і в народній медицині.

     Писанки можуть бути елементом забави для дітей і молоді: грають «навбитки», «навкатки», «чокаються» тощо.

     Красиво розмальовані писанки є також  чудовою прикрасою кошиків з  харчами, що їх несуть до церкви святити  перед Великоднем. Порожні шкаралупи  з-під писанок часто зберігають для прикрашування житла, нанизуючи їх на шнурочки і підвішуючи біля ікон (як правило, по три). 
Загалом писанки писали для власного вжитку, і щойно з 1960-х років їх (або розписані дерев'яні макети писанок) почали продавати на великодних базарах та ярмарках. Традиція писанкарства є однією з найдавніших і найстійкіших на всіх етнічних українських землях. Вона добре прижилась також повсюди в середовищі української діаспори (як, зрештою і вишивання, а також і різьбярство). Протягом останніх десятиліть (з 1950-х років) писанкарством все частіше зацікавлюються професійні художники, а також оформлювачі та модельєри. Мотиви розписів писанок здавна мали великий вплив і на українську вишивку, а нині творчо засвоюються, втілюються та переосмислюються майстрами різних видів українського декоративного мистецтва. 

Народне малярство

     Ще  з часів княжої держави народні традиції були істотним компонентом українського малярства. Виразні самобутні риси проступають вже у монументальному мистецтві староукраїнських храмів. Ці традиції монументальних розписів розвивались протягом наступних віків. Церкви - кам’яні і дерев’яні - з настінними розписами збереглися до нашого часу на теренах Галичини і Закарпаття. Авторами церковних розписів, а також ікон, і, зокрема, іконостасів були переважно народні майстри, найчастіше анонімні. У своїх творах - іконах та великих монументальних композиціях - вони віддзеркалювали реалії життя, передавали особливості світобачення, смаків і думок свого середовища.

     Бурхливий розвиток як професійного, так і  народного малярства спричиняється  у XVI столітті до усталення у цьому  останньому яскравої й самобутньої  стилістики і образності. У руслі іконописного канону народні митці намагаються передати власне сприйняття образу простої людини - свого сучасника, її переживань, прагнень, сподівань, намагаються відтворити яскраві народні типажі. У межах релігійної тематики з’являються світські і соціальні мотиви.

     У XVI - XVIІ століттях особливої популярності набувають певні євангельські сюжети, особливо прийнятні світоглядові українського народу, його морально-естетичним нормам і переконанням. До таких сюжетів належать «Страсті Христові», ікони Богородиці, архангела Михаїла, Параскеви П’ятниці та Юрія-Змієборця. Ікони або ж образи стали невід’ємним компонентом інтер’єрів житла. Під образaми, що висіли на чільному місці хати - покуті (кут між східним і південним вікнами світлиці) - здійснювались найважливіші обряди, до образiв молились, ними благословляли у найважливіші моменти життя людини.

     Домашні ікони малювались на дошці, рідше - на полотні чи склі (у західноукраїнському регіоні). Народні малярі - автори образiв - практично завжди були анонімними. Майже кожна місцевість мала своє коло майстрів-малярів, що дотримувались усталених і люблених у народі мотивів і традицій. Більшість народних ікон вражають своєю щирістю і наївністю у трактуванні обраних образів. Із XVIІ століття до улюблених сюжетів додаються образи святих Миколая, Іллі, Варвари, сюжети Спаса нерукотворного, Покрови Пресвятої Богородиці, що якнайточніше відповідали основам народного світогляду.

     Приблизно з кінця XVIІ століття народні малярі почали створювати також картини світського змісту. Найсамобутнішим явищем у цьому ряду стали картини «Козак Мамай», що їх малювали аж до кінця ХІХ століття. Козак Мамай - народно-фантастичний образ мандрівного запорожця, що став втіленням основних рис українського характеру. Він щирий і добродушний, мудрий і кмітливий, добрий господар і мужній вояк - уособлював ідеали волі й незалежності, життєлюбності й оптимізму.

     Цей образ був знаним і любленим у  всіх верствах українського народу: козак, що сидить по-турецькому під дубом. Поруч завжди вірний кінь, недалеко лежать чи висять шабля, пістоль, рушниця (миролюбність, але готовність дати відсіч), люлька, бандура і келих з карафкою, а ще - лукава усмішка на устах (хоч і схильна погуляти і хильнути, але багатої душі людина).

     Дуже  часто на цих картинах було зроблено написи, які доповнювали і конкретизували бачення цього образу в народі, а часто й вели своєрідний діалог з глядачем.

     Починаючи з кінця XVIІІ століття, розширюється тематичний діапазон народного малярства, з’являються твори на історичну, побутову тематику, пейзажі, морально-етичні й гумористичні сюжети. Продовжується започаткована наприкінці XVIІ століття традиція портретного живопису, популярними стають народні трактування історичних персонажів. 
У ХІХ столітті з’являється такий популярний вид народного мистецтва як народна гравюра.

     ХХ  століття дало ціле гроно талановитих майстрів народного живопису, що у своїй творчості розвивають барвисті й фантастичні образи, породжені власною уявою і реалізовані за законами стилістики народного малярства XVIІІ - ХІХ століть і українського декоративного розпису. Це Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Параска Хома, Марія Приймаченко, Никифор Дровняк з Криниці, Катерина Білокур, Іван Сколоздря та ін. 

Висновок

     Отже, провівши моніторинг перелічених нижче  літературних джерел та національних інтернет-проектів, відвідавши музеї історичного побуту та культури ми можемо зроботи такі висновки:

• вивчення, збереження та поширення традиційної народної культури в Україні є нині одним із першочергових завдань для відродження національного надбання для майбутніх поколінь;
• навіть на межі третього тисячоліття самобутня традиційна культура є не просто історичний факт, а жива реальність, яка оживає у нашій свідомості та відтворюється руками майстрів;
• народна культура та мистецтво нашого славетного українського народу справедливо вважаються одним з найбагатших надбань культурної скарбниці Європи;
• багатогранність жанрів і досконалість форм, поетичність і високий ліризм, глибоке філософське значення фольклору є символом потягу українців до вираження свого щирого та відкритого емоційного стану душі;
• народний живопис і гончарство, вишивка, ткацтво та килимарство, ковальство і дереворізблення, кераміка і писанкарство є доказом кропіткої праці майстра над створенням кожної речі та вкладання в неї частинки свого серця та любові;
• в цій роботі проведено аналіз найпоширеніших самобутніх   напрямків декоративно-прикладного мистецтва, які стрімко розвиваються виринаючи з сивої давнини віків даючи поштов нам розкрити свої таланти нації та гідно заявити про себе у світі;
• той народ який дбає про власний культурний спадок, буде завжди жити у згадках та уяві майбутніх поколінь.

     Тому  в цій курсовій роботі показана та занотована лише крихітна краплина того скарбу народної творчості українців, який ми маємо відродити і який в свою чергу ляже в основу сучасної культури великої європейської нації.

Список  літератури

1. Антонович Є.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво. - Львів, 1992.
2. Бульба Н. С. Скульптура из бисера: Техника. Приемы. Изделия: Энциклоедия. – Москва, 2008.
3. Глухенька Н. Петриківські декоративні розписи. - К., 1965.
4. Гургула І.В. Народне мистецтво західних областей України. - К., 1966. 
   Данилюк А.Г. Українська хата. - К., 1991.
5. Драган М. Українська декоративна різьба. - К., 1978.
6. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI - XVIII ст. - К., 1983.
7. Запаско Я.П. Українське килимарство. - К., 1973.
8. Захарчук-Чурай Р.В. Українська народна вишиванка: західні області УРСР. - К., 1988.
9. Іваницький А. Експедиції на Північну Бесарабію. - Львів, 1991.
10. Кара-Васильєва Т.В. Українська вишивка. - К., 1993.
11. Лащук Ю.П. Українські гончарі. - К., 1968.
12. Лащук Ю.П. Українські кахлі ІХ - ХІХ ст. - Ужгород, 1993.
13. Ляшенко А.Г. Украинские писанки. - М., 1992.
14. Матейко К.І. Український народний одяг. - К., 1977.
15. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва // За ред. Я.П.Запаска. - Львів, 1969.
16. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. - Київ, 1996.
17. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства. - К., 1993.
18. Степовик Д. Історія української ікони Х - ХХ століть. - К., 2008.
19. Українське народознавство / За заг. ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. - Львів, 1994.
20. Українські народні декоративні розписи. - К., 1968.
21. Щербаківський В. Українське мистецтво. - К., 1995.