Витоки украънського мистецтва

        В історії людства переломною стала епоха неолітичної революції, яка дала поштовх для розвитку перших „ суперкультур” і, зрештою , перших цивілізацій. Перехід до землеробства означав більше, ніж просто зміну способу господарювання, одночасно відбувся злам у свідомості людей, їхнього світосприйняття та світобачення. На думку Саннікової Л.М.: “духовний світ людини тієї епохи, був дуже тісно пов’язаний із взаємодією, що розкриває зв’язки Всесвіту, Землі, Людини й Суспільства з позиції ролі інформаційного середовища і взаємопереходів  різних об’єтів як складних систем. Основою систем різноманітної природи є інформаційне поле, що визначає у них самих процеси самоорганізації.”[11,c.134] Тому відображення їхнього внутрішнього світу є прояв зовнішньої діяльності, їхнього Діяння, їхнього життя та творчості.

         У будь-які періоди розвитку історії люди прагнули до самопізнання, до розуміння себе і оточуючого світу, тому і створювалася Культура Високої Священної Традиції, яка передавалася із покоління до покоління.

         В цій роботі я намагатимусь, дослідити витоки української культури і мистецтва . Моєю метою буде показати сучасному українцю, життєві основи української народної культури і мистецтва

          В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов'янських народів, його зв'язків з найдавнішими етапами історії З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних. Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсь-дунайською».Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря [7,c. 11—12]

       У визначенні українців як частини загальнослов'янського масиву визначну роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.). У своєму епохальному дослідженні «Поля погребенные в среднем Поднепровье». (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов'ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров'я, зокрема носіїв трипільської культури, Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенезу українців, як В. М. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Д. Брайчевський, В. М. Петров Семчишин М. [13,c. 4]

      Дещо детальніше я б хотіла зупинитися на мистецтві періоду неоліту представленою нам керамікою. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, і тому піч відігравала значну роль у надані сталої форми посуду. Виготовлення глиняного посуду стало чи не найбільшим досягненням наших пращурів. Саме кераміка є однією з найколорітніших сторінок трипільської культури. Попри найзагальніші, візиткові риси, має вона і яскраві окремоплеменні варіанти. За формою посуду, сировиною, технологією виготовлення, способами та видами оздоблення визначають час та місце виробництва посуду, його ареал, загальний ступінь культури людей, що його виготовляли. Наразі доведено, що племена мисливців і рибалок виготовляли господарський посуд, оздоблений штампованим орнаментом, а трипільські племена землеробів і скотарів – плоскодонний зі спірально-меандровим орнаментом.

      Спершу переважала ліпна кераміка, що пояснює причину значної товщини стінок посуду. Глиняну стрічку сплющували і накручували по спіралі на завчасно виготовлене денце, згладжуючи і затираючи нерівності рукою або дерев’яною паличкою. Глиняна маса  попервах була примітивною, згодом трипільці виготовляли начиння із знаменитої мульчованої глиняної маси: до глини додавали полову, кінський послід, товчені мушлі молюсків тощо.

          Посуд виготовляли трьох типів: господарський, кухонний і культовий. Величезний, до півтора метра заввишки, посуд для зберігання зерна та іншого збіжжя вкопувався у долівку помешкань – зручно та охайно. Різноманітним був і так званий кухонний посуд, що використовувався для приготування їжі: глеки, глечики, горшки, кухлі, кринки, миски, тарілки, кубки, чаші, сковорідки.

         Серед усього різноманіття форм переважає склянкоподібні чи горщикоподібні посудини усіляких розмірів, деякі з них за пропорціями наближаються до глеків без ручки або кринок. Трапляються і широкогорлі амфори, кухлики з однією ручкою, мініатюрні посудинки з покришками. С. М. Рижов виділяє 16 типів трипільського керамічного посуду, зокрема за формою: конічний, біконічний, сферо- та усіченоконічний; кратеро-, бінокле-, кубо-, амфоро-, грушевидний та вазоподібний; лійчастий; гострореберний; з плавним  та різким  профілем; з усіченоконічною  горловиною; з утопленими вінцями; напівсферичні миски [10,с.64-69].

           Довжанський зазначає, що дуже поширені фігурки різних тварин і, головне фігурки – Жінок різного типу. Відсутність  чоловічих фігурок, що свідчить про розвинений культ та обожнювання жінки Матері-Богині, Берегині. Орії-трипільці вірили, якщо Матір роду поблагословить  ловців у полюванні, гончарів у ліпленні, чи малярів у розписі посуду – то це їм принесе щастя, велику здобич і захистить від Мари (смерті) [4,с.126-127].

Вважається, що в орнаментиці Трипілля не допускалося жодних випадковостей, як і не була та орнаментика звичайними естетичними вправами, а в ній відзеркалилися світоглядні магічні засади, тотемістичний культовий характер.

Щодо розподілу світу на яруси в Трипіллі, насамперед треба згадати схему Б. Рибакова:

1.      верхній ярус (часто містить зображення води у вигляді хвилястої горизонтальної лінії);

2.      середній ярус (найширший серед зображень: спіралі, солярні та лунарні знаки, косі, вертикальні, струменисті лінії, що вочевидь зображують дощ);

3.      нижній ярус (вузька смуга між двома паралельними лініями, часто вона лишається незаповненою, на верхній лінії іноді стоять фігури, ростуть рослини) [11,с.193].

Б. Рибаков доходить висновку, що верхній ярус можна тлумачити як небо або скоріше “верхнє небо” з запасами води, середній – як “звичайне” небо, по якому біжить сонце і крізь яке падає дощ (фактично його можна назвати повітряним простором); верхня лінія нижнього ярусу має символізувати поверхню землі, простір під нею належить до підземного світу і його неорнаментованість, на думку Б. Рибакова, свідчить про брак певних уявлень про цю зону.

              Глибоко символічним є те, що основний сюжет орнаменту розташовано в середній частині посудини, тобто в ярусі між небом та землею, фактично в ярусі, де існує й сама людина.

             Таким чином, можна сказати, що зображення в “людському”, “суб’єктивному” ярусі є суб’єктивною картиною світу людини даної культури. Підземна-нижня частина та небесна-верхня далекі від людини, маловідомі, отже, - не дають певного матеріалу для зображення – тому й лишаються майже або взагалі неорнаментованими.

           Губерначук зазначає  найчастішими символами носіїв Трипільської культури були Сонце і тур-бик. З-поміж виставлених для огляду трохи більше як 350 трипільських пам’яток у Національному музеї історії України та Музеї Інституту археології НАН України, зображення Сонця та його колообігу є на 33, Місяця – на 11, води – на 25, дощу – на 29, дерева – на 15, тура-бика – на 33, оленя,змії, собаки, птахів – на 5-10 пам’ятках [2,с.2-4].

           Найпопулярнішими орнаментальними елементами були спіраль, меандр та канелюри, поширеним був поліхромний розпис чорною, білою  та червоною мінеральними фарбами. Виділяють такі найвживаніші способи орнаментації: ямки, гребінцеві вдавлення, рельєфні шишечки, валики по шийці або плечиках, наліпні дужки, насічки, прокреслення зигзагоподібних ліній із кольоровим розписом чи без нього. Зчаста вплітаються реалістичні зображення рослин, тварин, людини або частин її тіла. У ранньому періоді орнамент наносили іноді і на сиру глину за допомогою керамічних штампиків.

             Той же таки С. М. Рижов у загальній системі орнаментації глиняного посуду трипільців виділяє щонайменше 18 схем: хрестовидні; фістонні; метопні і тангентні композиції; горизонтальні S-видні та похилі дуги; вертикально роз’єднані і так звані негативні овали; совиний лик; волюти з листочками на кінцях; трикутники з витягнутими вершинами; так звана лицьова схема; хвилясті стрічки; коса сітка; фриз; комети; концентричні кола; похилі дуги; канелюри; меандри тощо [10,с.66-68].

         На думку Є. Кричевського, В. Даниленка, Б. Рибакова, М. Чмихова, М. Відейка, В. Мицика, Т. Ткачука трипільська орнаментика мала релігійно-магічне навантаження і використовувалась як своєрідний запис світоглядної інформації [8,с.25]. Коли дивишся на прикарпатські писанки та килимові візерунки Поділля, спадає на думку, а чи не передалися генетично нашим сучасникам, носіям наступних культур, вміння, здібності, творчість і майстерність трипільського ужиткового мистецтва. Мицик вважає, що українські колядки, генетично могли передатися та донести до нашого часу не тільки світогляд предків, а й космологічні міфи про створення світу. Бо у них можна прослідкувати основні образи Сонця, Місяця, Води. А над цими трьома силами чи діями стоїть володарююча іпостать – пана Господаря. Така образна структура споріднює українські колядки із мистецтвом Трипільської культури. Трьома силами там керує Верховна Володарка, а в розписах кераміки відтворено динаміку життєдайних сил: дощ іде, зерно проростає, сонце звершує свій колорух, посилаючи світло і тепло. Той зміст, що у колядках, втілено і в зимових святах: пошанування Сонця (Коляда), Землі (Щедрий вечір, посівання зерном), освячення Води (Ордана-Водосвяття). В давньоукраїнському світогляді – це парне божество, яке втілено у самій ідеї космогонічних святок. У назві уособлено двоєдину енергію Всесвіту, де Ор – Бог світла, а Дана – Богиня води, а людина розглядається, як божественний чинник, Боже створіння [9,с.2-8].

        Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Люди, які прийшли вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд. На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської. Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами. З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки. З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України. Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коринфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін. Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади. Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

          Певний виняток становить один із культових пам'ятників катакомбного характеру. Рання дата його не викликає сумнівів, а деякі дослідники схильні навіть датувати цей пам'ятник II—III ст. н. є. Йдеться про фрагментарно збережений печерний храм у III кварталі (північно-східна частина Херсонеса) на головній вулиці міста. Розкопки велися у 1883-1884 pp., публікацію про них здійснило Одеське товариство історії старожитностей, однак схематично і неточно. Остаточне дослідження храму проводилося лише у 1980-1984 pp. Результати опублікував 1989 р. С.Бєляєв [6 с.218]. Згідно з дослідженнями, печерний катакомбний храм мав трикласне членування, оздоблену мозаїками підлогу, був перекритий зімкнутим склепінням. Храм декоровано мармуровими прикрасами не менш пишно, ніж інші херсонеські церкви. Наукова реконструкція пам'ятника здійснена на основі збережених археологічних решток і тогочасних аналогів. Храм ніколи не перебудовувався, не був зруйнованим і продовжував стояти до кінця існування міста. Збережені серед решток інтер'єру храму підставки для скульптур засвідчують наявність у ньому скульптурних, ймовірно, сакральних елементів. Пам'ятка дає змогу стверджувати, що на ранньому етапі християнства у Херсонесі, як і в Боспорі, паралельно із греко-римським та, іншими античними культами існували підпільні, ґрунтовані на елліністичних культових традиціях, християнські угруповання, які здійснювали релігійні практики і, можливо, для власних потреб формували нову християнську іконографію тощо. Південь України мав декілька єпархій, які підлягали патріархові Єрусалима. Дещо відокремлено в той період відбувався розвиток міст Боспору, колишньої грецької колонії Пантікапей (VI ст. до н. e.-IV ст н. е.), пізніше столиці Боспорського царства. Міста Боспору в IV ст. н. є. знищили гуни. Особливо м. Боспор (місто Візантійської імперії) розвинулось у VI ст. Воно ще у І ст. до н. є. втратило грецький характер і, будучи спочатку поліетнічним, поступово поповнилось праслов'янськими елементами, які поступово почали домінувати на Приазов'ї. У Х-ХІ ст. Боспор (під назвою Корчева) увійшов до складу давньоруського Тмутараканського князівства. В XIII-XV ст. Корчев опинився під владою генуезців, а потім — під турецьким пануванням. З кінця XVIII ст. місто перебувало у складі Російської імперії, під назвою Керч. Назва міста — Керч, — збереглася і в сучасній Україні. Населення Боспору в V-VI ст. стало переважно слов'яно-руським, хоча тут збереглась значна кількість руськомовних, меотів, синдів тощо. Візантія VI ст. спорудила міцні фортечні укріплення для захисту міста від нападів кочівників. Християнство існувало з III ст., тобто періоду, з якого відомі підпільні катакомбні святилища християн, відкриті археологами у XIX ст. Із візантійського періоду Боспору збереглась видатна пам'ятка архітектури — церква Іоанна Предтечі, побудована у VIII ст. [6с.219-223].Це найдавніший збережений християнський храм на українських землях свого часу — зразковий вид храму, що пізніше поширився у княжій Русі та на Балканському півострові. За довголітню історію храм багато разів перебудовували. Це значно ускладнило його датування, яке розтяглося між VIII і XIV ст. Зовнішні стіни храму були захованими під товстим шаром бутового мурування, що місцями досягало 1 м. Облицювання спотворило форму апсид, унеможливлювало бачення їх справжньої архітектури та конфігурації. Це стосувалося й інших форм споруди. Зважаючи на виняткову унікальність пам'ятки 1965 p., розпочато її фундаментальне наукове дослідження з метою підготовки об'єкта до реставрації на чолі з архітектором Є. Лопушанською. Дослідження 1967-1979 pp. встановили, що підбаневий барабан у нижній частині зберіг давнє мурування, підпружні арки, на які спиралася баня, складені у плінфи в два перекати, над котрими біля основи підбаневого барабана простягнувся прихований тинком білокам'яний шов у вигляді валика. В парусах виявлено голосники у вигляді амфор з руфленими стінками, подібними до голосників, якими заповнювались пазухи склепінь під хрестоподібним об'ємом. Амфори датовано VIII—IX ст. Завдяки ґрунтовному вивченню архітектурних форм храму, його датування визначено VIII ст. (Є. Лопушанська). [6 с.223-228]. Зрештою, це підтвердив грецький напис на південно-східній колоні: "Тут спочиває раб Божий — син Георгія. Упокоївся місяця червня 3 / дня години 10 / в роді / від Адама б. 260 / від Р. X. 752".Старовинна частина церкви — хрестово купольний триапсидний храм, західна частина якого розібрана при реалізації добудови, необхідної, очевидно, для збільшення площі святині. Хрещаті стовпи храму спираються на мармурові колони із капітелями коринфського ордера. Величну споруду на терені майбутнього давньоруського м. Корчева, що належало до Тмутараканського князівства, ймовірно, зводили за участю давньоруських майстрів, оскільки місто впродовж століть мало давні високомистецькі традиції, витоки яких сягали часів глибокої античності. Реставрацію храму завершено 1980 p., після чого він сприймається як винятково компактний, із великим художнім смаком задуманий архітектурний об'єкт. Цей величавий храм дає змогу уявити архітектуру Херсонеса та інших християнських міст Північного Причорномор'я. Відреставрований храм Іоанна Предтечі у колишньому Корчеві — нова початкова точка відліку збережених християнських храмів України.