Теорія «зацікавлених груп» А. Бентлі

     2. Інституційні групи. Це – внутрішньобюрократичні, внутрішньоармійські, внутрішньопартійні канали, які виступають посередниками між державою та суспільством. Найхарактерніший приклад – групи військових і військово-промислового комплексу всередині владно-державного апарату.

     3. Групи «захисту» й «підтримки».  Групи «захисту» – це профспілки, підприємницькі асоціації. Групи  «підтримки» прагнуть досягти  визначеної, суворо обмеженої мети. Це – екологічні рухи, антивоєнні організації, ліги «за» й «проти» абортів, анти порнографічні спілки [6]. 
 

     2. 2. Канали й джерела  впливу

     Каналами  й джерелами впливу груп інтересів  є безпосередній тиск на державні інститути, формування для цього  сприятливого соціального клімату. Часто зацікавлені групи мають  безпосереднє представництво у владній  еліті, але в такому разі змушені  маскувати свої інтереси. Ще один канал має назву «зв’язки з елітою» й полягає в тому, аби бути в добрих стосунках із представниками владних органів, політичними партіями. Сила зацікавлених груп різко зростає за наявності зв’язків із засобами масової інформації (ЗМІ). Джерелом впливу таких груп є:

• легітимність груп;
• наявність санкцій, які можна використати для тиску на урядові структури;
• доступні для груп політичні ресурси й фінансові можливості, зокрема й для підкупу можновладців [7]. На рисунку зображено схему джерел впливу зацікавлених груп:

     2. 3. Зацікавлені групи  й ліберальна демократія

     У ХХ ст. у рамках сучасної політичної науки сформулювалася теза про сумісність групових тисків на владу із самою  системою ліберальної демократії за одночасного застереження щодо абсолютизації  цього тиску. Констатується, що, по-перше, політика, спрямована лише на задоволення  запитів зацікавлених груп, економічно неефективна; по-друге, можливості окремих  зацікавлених груп є нерівні; по-третє, зацікавлені групи не сприяють проведенню активної соціальної політики.

     Найсерйозніший  виклик для ліберальної демократії чимало дослідників убачають у так  званому корпоративізмі. Термін запозичено з політичного лексикону італійського фашизму: саме так Муссоліні та його прибічники називали лад, який хотіли створити у своїй імперії. Держава – це система корпорацій, кожній з яких надається монополія на представництво певної групи суспільства. Натомість корпорації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо) мають контролювати своїх членів і забезпечувати їхню лояльність до режиму.

     У сучасних індустріальних країнах активно  обговорювалася проблема негативного  впливу корпоративізму. Політологи дійшли висновку, що в одних суспільствах корпоративізм може бути злом, в інших благом. В індустріально розвинених країнах періоди корпоративізму збігаються з періодом «вільного підприємництва».

     Вплив зацікавлених груп на політику залежить ще й від того, який режим існує  в країні. Ліберальна демократія надає  їм широке поле легальної діяльності. Авторитарні режими змушують зацікавлені  групи маскувати свою справжню мету й використовувати незаконні  засоби для її досягнення. Зацікавлені  групи – це невіддільна частина  політичного життя будь-якого  суспільства, і мрія про їх повне  усунення є утопією [6].

     Висновки

     Групи інтересу є певною концепцією, застосовуваною у теоріях політики для докладнішого аналізу політичної дійсності, вони, як основний суб’єкт політики, є основою плюралістичних теорій демократії, світоглядними джерелами яких були соціал-реформістські і модерністські погляди перших соціологів.

     Сучасне розуміння груп інтересу як політологічної категорії у найбільшій мірі стосується порівняльної політології, але виходить з концепцій плюралістичної демократії, в основі яких лежить біхевіористичний підхід до аналізу політики. Характерною рисою цього підходу є бачення груп інтересу як політичних суб’єктів, що передують державі, партіям, класам тощо. Групи стають групами інтересу (політичними групами) через артикуляцію своїх вимог до політичної системи; артикуляція вимог відбувається у різних формах – формалізованих і неформальних, структурованих і хаотичних, інституціоналізованих і афективних тощо; ведучим критерієм, за якими група визнається як група інтересу є наявність тиску, який вона здійснює у напрямку центру політичного рішення у найрізноманітніших формах.

     У порівняльній політології категорія  груп інтересу фігурує як одне з  явищ, завдяки дослідженню якого  можна краще зрозуміти схеми  функціонування, зміни та розвитку політичної системи. Групи розуміються як асоціації індивідів і їх організації, подеколи необов’язково формально організовані, які намагаються здійснювати вплив на публічну владу. На відміну від партійної системи, система груп інтересу відзначається розмитістю і ситуативністю, тому не надається до жорсткої типології і класифікації. Вона визначається теж описово – як сукупність самих груп інтересу, а також форм, технік, типів і способів артикуляції інтересів. Характер системи груп у демократичному суспільстві визначається його відношенням у шкалі плюралізм – корпоративізм. 

     Список  використаної літератури:

1. Бакун Л. Группы в политике. К истории развития американских теорий. [Електронний ресурс] / Полис.Политические ииследования. – Режим доступу до журн. : http : //www.politstudies.ru/N2004 fulltext/1999/1/13.htm.
2. Биковець В. Групи інтересів у політиці : досвід типологізації [Електронний ресурс] / Віче. – Режим доступу до журн. : http : // www.viche.info/journal/440.
3. Золотарева Ε. В. Группы интересов в политике // Вестник Российского университета дружбы народов. – Серия : Политология, 1999. – № 1. – С. 63-75.
4. Коляса О. Групи інтересу в системі «держава – громадянське суспільство» [Електронний ресурс] / «Ї». – 2001. – № 21. Режим доступу до журн. : http : //www.ji.lviv.ua/n21texts/kolasa.htm.
5. Ненашев Д. А. Основные подходы к анализу роли групп интересов в американской политике [Електронний ресурс] / Вестник СамГУ. – 1999. – № 3. Режим доступу до журн. : http : // vestnik. ssu. samara. Ru / gum / 1999web3/soci/199930703.html.
6. Рудич Ф. М. Політологія : підруч. – К. : Либідь, 2006. – С. 222-224.
7. Рудницький С. В. Інтереси і групи інтересів : стадіальний і структурний аспекти [Електронний ресурс]. Режим доступу : http : // www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vdakk/2010_1/38.pdf.
8. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) / П.П. Шляхтун. – К. : Либідь, 2002. – 576 c.