Бюджетна система Італії

Бюджетна система  Італії 

Бюджетна система  Італії включає:

бюджет центрального уряду;

бюджети місцевих органів  влади;

спеціальні фонди. 

  

Державний бюджет складається  за принципом нетто, тобто поряд  із ним існують бюджети автономних державних підприємств, діяльність яких відображається в державному бюджеті у вигляді додатнього або від’ємного сальдо. 

Місцеві бюджети, як і бюджети інститутів соціального забезпечення, не входять до державного бюджету. Частина коштів, що акумулюються державним бюджетом, у різних формах передається місцевим органам влади, установам соціального забезпечення. 

Бюджетний рік в Італії триває з 1 липня по 30 червня. Міністерство економіки і фінансів Італії складає проект бюджету протягом 7 місяців. Проект бюджету надходить до парламенту в кінці липня перед парламентськими канікулами, і парламент зобов’язаний ухвалити закон про бюджет до 16 грудня. Виконання бюджету, а також контроль за його виконанням організовує казначейство. Найвищим контрольним органом Італії у царині державних фінансів є Рахункова палата. Після висновку Рахункової палати парламент затверджує закон про виконання бюджету. 

Державний бюджет Італії складається із двох частин:

рахунків поточних операцій;

рахунків руху капіталів. 

  

Доходи державного бюджету на 80 % забезпечують податкові надходження (в основному непрямі податки). Решта припадає на неподаткові надходження (операції із власністю й надходження від туризму); незначна частина доходів припадає на доходи від капіталу (проценти), від державних підприємств і майна. 

Основні витрати  державного бюджету складають:

соціальні виплати;;

економічні витрати (наприклад, витрати на автошляхи, виробничу  інфраструктуру, аеродроми й залізницю);

витрати на внутрішню  безпеку й оборону;

видатки на фінансове  сприяння (субсидії, пільгові кредити, пряме фінансування);

утримання адміністративного  апарату;

внески до бюджетів ЄС. 

  

П’ять регіонів Італії із двадцяти мають особливий статус, який виражається в існуванні конституційних законів, що наділяють ці регіони великою самостійністю у визначенні видаткової бази своїх бюджетів. На бюджетах регіонів лежить обов’язок щодо фінансування послуг медичних установ, планування містобудування, водопостачання, а також дорожнього будівництва й внутрішньо-регіонального пасажирського транспорту. 

При цьому у законодавстві  застережена можливість передачі частини  видаткових повноважень органами влади  регіонів на нижчестоящі рівні бюджетної системи. Бюджети провінцій несуть витрати щодо фінансування будівництва й утримання державних автомобільних доріг регіонального значення, фінансування водного й гірського транспорту, заходів щодо захисту навколишнього середовища, освітніх установ і культурних закладів регіонального значення (місцеві університети, музеї, театри тощо). 

Основними статтями витрат бюджетів муніципалітетів виступають:

утримання місцевих підрозділів поліції;

фінансування системи  соціального забезпечення;

будівництво й утримання  будинків для органів юстиції й освітніх установ;

будівництво, ремонт і прибирання муніципальних вулиць і доріг;

забезпечення населення  муніципалітету газом і електроенергією. 

  

Основними джерелами  доходів регіональних і місцевих бюджетів виступають податкові внески, цільові й нецільові гранти бюджетів вищого рівня й позикові кошти 

До 1992 року частка власних  податкових і неподаткових доходів  регіональних бюджетів становила близько 3 % від загального обсягу. Місцеві органи влади не мали права вводити нові податки або маніпулювати ставками існуючих національних податків. У 1993 році, як один з етапів програми децентралізації податкової й бюджетної систем, запроваджено дозвіл органам влади регіонів змінювати ставки деяких національних податків у встановлених межах. 

До доходів регіональних бюджетів почали зараховувати над- ходження від цільового податку на охорону здоров’я, який стягується з фонду оплати праці й із доходів фізичних осіб, причому регіональним органам влади були передані права щодо зміни ставок цього податку. З урахуванням зазначених змін частка власних податкових і неподаткових доходів у загальному обсязі доходів регіональних бюджетів в 1993 році зросла до 48,6 %. 

Муніципалітети характеризуються високим ступенем фінансової самостійності, у бюджетах яких близько 50 % усіх доходів припадає на власні податкові й неподаткові джерела. Додатковим джерелом фінансування видатків регіонального й місцевого рівня виступають цільові та нецільові гранти. 

Джерелами нецільових грантів регіонам є два національні  бюджетні фонди — Загальний фонд і Фонд регіонального розвитку. Ці фонди розподіляються між регіонами пропорційно чисельності населення, площі регіону й рівню безробіття в регіоні. В основному кошти зазначених фондів направляються в південні, менш розвинені регіони країни. 

Нецільові гранти, які  виділяються муніципальним бюджетам із центрального бюджету, носять більш  різносторонній характер. Джерелами є три різні фонди, трансферти з яких виділяються відповідно до різних критеріїв - із метою фінансування стандартних поточних витрат, спеціальних видаткових програм (наприклад, програми зайнятості молоді) і з метою компенсації недостатності податкової бази в муніципалітетах. 

Основними джерелами  цільових грантів є два бюджетні фонди — Національний фонд охорони  здоров’я й Національний транспортний фонд. 

У 2008 році доходи консолідованого  бюджету становили 1,139 трлн дол., а видатки — 1,203 трлн дол.; державний борг досяг рівня 103,7 % ВВП. Італійський уряд проводить жорстку фіскальну політику з метою досягнення збалансованого бюджету до 2011 року. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст 

      Вступ.................................................................................................................3

            Структура бюджетної  системи Італії.............................................................4

            Особливості податкової системи Італії.........................................................9

            Висновок.........................................................................................................11

      Список  використаних джерел.......................................................................12 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      ВСТУП

      Італія - спадкоємиця великої держави  давнини Римської імперії Це держава  виникла на землі сучасної Італії а місто, яке було біля колиски імперії - Рим, - тепер теж столиця. Але Італія, звичайно, вже інша країна. Чи гідна вона свах предків?

      Італія - середземноморська країна, Італійський  «чобіток» (так виглядає на географічній карті Апеннінського півострів, на якому перебуває більша частина Італії) з усіх боків оточений теплим Середземним морем

      На  міжнародному ринку у Італії традиційно витончений, навіть витончений жіночий  образ, навіть у Середні століття італійські міста славилися виробництвом шовкових тканин, запозичивши тутового дерева і мистецтво виготовлення шовку на Сході, з ввезеного сирійського  бавовни у Венеції виготовляли високо цінних оксамит. У наші дні Італія - один ; найбільших світових експортерів модного і якісного одягу і взуття. Інший «коник» італійської промисловості - сучасна електротехніка для господарок: пральні машини, холодильники. Багато вивозить Італія й продовольства - Традиційних борошняних виробів (макарони, напівфабрикати для піци), аристократичних середземноморських плодів (оливки, цитрусові), вин. Широко відомі італійські автомобілі - "Фіат" і витончені гоночні "Феррарі". 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Структура бюджетної системи Італії

      Італія  є унітарною державою з чотирма  рівнями системи державної влади: центральні, регіональні органи влади, органи влади провінцій та муніципалітетів. Адміністративно Італія ділиться на 20 регіонів, 99 провінцій, 8100 муніципальних утворень 212 місцевих одиниць охорони здоров'я (Local Health Units). При цьому п'ять регіонів з двадцяти мають особливий статус, який виражається в снуванні конституційних законів, що наділяють ці регіони великою самостійністю у визначенні витратної бази своїх бюджетів.

      Державний бюджет Італії складається з двох частин: рахунку поточних операцій та рахунку руху капіталів. Витрати  рахунку поточних операцій утворюються  в основному з виплати платні і пенсій державним службовцям, покупки  товарів і послуг, трансфертів  державним і приватним підприємствам, установам і населенню, а також сплати відсотків  по державному боргу.

      Більш складною за структурою є бюджетна система Франції, яка мстить в  собі центральний бюджет,приєднані бюджети різних державних організацій та спеціальні рахунки казначейства. Асигнування з центрального бюджету виділяються на утримання адміністративних служб, на обслуговування державного боргу, капіталовкладення, на оборону, на економічні та соціальні програми.

                  Приєднані бюджети фінансують організації, що не мають статусу  юридичної особи, але здійснюють торгово-промислову діяльність і які  мають фінансової автономією. До їх числа відносяться бюджети: пошти, телеграфу, телефону; національної друкарні; монетного двору; соціальних сільськогосподарських посібників; ордена Почесного легіону; ордена Визволення.

      Спеціальні  рахунки казначейства охоплюють  різні фонди, такі, як інвестиційно-дорожній, національно-спортивний, різні торгові рахунки казначейства.

      У Японії поряд з центральним бюджетом, або так званим рахунком центрального уряду е інвестиційний бюджет, а також 57 спеціальних рахунків. Із центрального бюджету фінансуються економічні, соціальні потреби, оборона, цільові перерахування місцевим бюджетам, виплата відсотків по державному боргу.

      Витратні  зобов'язання рівнів бюджетної системи Італії розподіляються наступним чином. На бюджетах регіонів лежить обов'язок щодо фінансування послуг медичних установ, планування містобудування, водопостачання, а також дорожнього будівництва і внутрішньо регіонального пасажирського транспорту. При цьому, в законодавстві особливо обумовлена можливість передачі частини витратних повноважень органами влади регіонів на нижчі рівні бюджетної системи, що зазвичай і відбувається, особливо у випадках витрат, пов'язаних з фінансуванням житлово-комунального господарства або громадських робіт, Музеї, театри тощо).

                         Основними  статтями витрат бюджетів є  утримання місцевих підрозділів поліції, системи соціального забезпечення, будівництво та утримання будівель для органів юстиції та освітніх установ, будівництво, ремонт і прибирання муніципальних вулиць і доріг. Забезпечення населення муніципалітету газом і електроенергією. З наведеного розподілу видаткових повноважень видно, що з усіх бюджетів субнаціонального рівня менше витратне тягар несуть бюджети провінцій (в 1992 році їх витрати не перевищували 1% ВВП). 

                  Слід зазначити, що деякі  із зазначених витратних повноважен  у більшості муніципальних утворень були передані з вищих рівнів бюджетної системи. При цьому,передача видаткових повноважень в Італії супроводжується виділенням цільових грантів з бюджету відповідного рівня на здійснення переданих витрат.

                        Основними доходними  джерелами   регіональних і місцевих бюджетів     слугують податкові  надходження,цільові та нецільові гранти бюджетів вищого рівня і позикові кошти. При цьому, незважаючи на те,що в Конституції Італії міститься пряма вказівка на присутність у складі доходів     субнаціональних бюджетів всіх трьох перерахованих вище джерел коштів, основним видом доходів бюджетів зазначеного рівня до 1992 року були цільові гранти. Починаючи з 1992 року, в дохідну базу місцевих бюджетів для стимулювання податкових зусиль органів влади на місцях були включені надходження від кількох центральних податків.

      До 1992 року частка власних податкових та неподаткових доходів регіональних бюджетів у всьому обсязі їх доходів  становила близько 3%. При цьому  місцеві органи влади не мали права  вводити нові податки або маніпулювати ставками існуючих національних податків. У 1993 році, як один з етапів програми децентралізації податкової і бюджетної  систем, було встановлено, що органи влади регіонів мають право змінювати ставки деяких національних податків у встановлених межах. Також було вирішено, що до доходів регіональних бюджетів будуть зараховуватися надходження цільового податку на охорону здоров'я, який стягується з фонду оплати праці і з доходів фізичних осіб, причому регіональним органам влади були передані права щодо зміни ставок цього податку. З урахуванням зазначених змін, частка власних податкових та неподаткових доходів у загальному обсязі доходів регіональних бюджетів у 1993 році зросла до 48.6%.

                        Як вже згадувалося  вище, основну частину доходів  бюджетів субнаціонального рівня становлять кошти, які передаються у вигляді грантів з бюджетів вищого рівня. Надані гранти, або трансферти, поділяються на що мають цільовий характер і на нецільові гранти. Останній вид трансфертів у регіональному розрізі має досить низьке значення, так як доходи у вигляді нецільових трансфертів становлять усього близько 3% всіх доходів регіональних бюджетів. В основному, кошти зазначених фондів спрямовуються у південні, менш розвинені в економічному відношенні, регіони країни.