Управління капіталом

 

 

Зміст

Вступ                                                                                                                    3

Управління мобілізацією власного капіталу                                               4

Управління мобілізацією власних прибутків                                              6

Мобілізація і розподіл власних коштів                                                        8   

Висновок                                                                                                               9

Перелік використаної літератури                                                                       10

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Стратегія банку щодо управління капіталом повинна бути спрямована на досягнення певних цілей. Основною метою будь-якого кредитного інституту, властиво, є максимізація прибутку. Похідними від неї є утворення "чистого майна" фірми та збільшення своєї частки ринку.

Обов'язкові передумови успішної діяльності банку -- ліквідність і захист від ризиків. Тож фінансово-кредитна установа зазвичай намагається реалізувати у своїй діяльності "магічний трикутник" цілей: збільшити прибутковість при зменшенні ризиковості та забезпеченні ліквідності.

Управління власними коштами банку налічує такі складові:

♦ керівництво мобілізацією банківського капіталу;

♦ управління використанням власних коштів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УПРАВЛІННЯ МОБІЛІЗАЦІЄЮ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ

 

Передусім менеджери банку мають визначити його потребу у власних коштах. При цьому слід враховувати правові рамкові умови, оскільки саме нормативи регулюючих органів визначають мінімальну потребу у капіталі. Проте капітал необхідний банкові як для покриття оперативних, так і для запобігання стратегічних ризиків. Тому потрібно встановлювати нижні й верхні межі забезпечення фінансово-кредитної установи власним капіталом, керуючись і правовими вимогами, і внутрішніми потребами банку.

Після того, як менеджери банку визначили потребу у власному капіталі, вони повинні обрати шляхи її оптимального покриття.

У світовій практиці використовується чимало способів збільшення власного капіталу. Найпоширеніші з них базуються на змінах у структурі балансу. Вони, у свою чергу, досягаються:

♦ шляхом обмеження можливостей зростання ризикових активів при збереженні їхньої структури;

♦ у результаті обмеження можливостей зростання ризикових активів шляхом зміни їх структури завдяки впровадженню операцій із невисоким ступенем зважування активів на ризик;

♦ внаслідок обмеження зростання ризикових активів шляхом продажу балансових активів.

Обґрунтовуючи різні шляхи реструктуризації, менеджери зарубіжних банків порівнюють можливі втрати доходів-нетто внаслідок проведеного перегрупування структури балансу. Обирають варіант із найменшими втратами доходів.

Потреби у банківському капіталі можна задовольнити також методом "непрямого ефекту фінансування", який передбачає:

♦ злиття банків із метою збільшення банківського капіталу;

♦ зниження як позицій відрахування від основного капіталу, так і відвернень від сукупного капіталу (основний + додатковий капітал);

♦ створення і використання резервів переоцінки.

На мою думку, саме злиття банків (економічне і правове об'єднання двох чи кількох кредитних інститутів) у сучасних умовах України є найефективнішим методом підвищення банківського капіталу.

Банківський капітал можна збільшити також за допомогою внутрішніх джерел. До них належать:

♦ відкрита тезаврація прибутку (тобто розподіл отриманого протягом року прибутку на виплату дивідендів і на збільшення власного капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку);

♦ відкрите датування резервів за рахунок чистого прибутку (тобто створення фондів на покриття загальних банківських ризиків);

♦ прихована тезаврація -- утворення прихованих резервів ( тобто загальних резервів на випадок невиплат за позиками).

Слід зазначити, що за допомогою внутрішніх джерел капітал можна збільшити у тому разі, якщо банк одержує прибуток і не виплачує його у вигляді дивідендів.

На мій погляд, варто детальніше зупинитися на питанні збільшення власного капіталу шляхом відкритої тезаврації прибутку. Практикуючи цей метод, зарубіжні фахівці застосовують кілька надійних інструментів управління власними коштами. Серед них:

♦ утримання частини прибутку для поповнення власного капіталу (крім випадків, коли швидке збільшення депозитів спонукає продавати додаткові акції за будь-якою ціною);

♦ дивідендна політика, яка дає змогу підвищити ринкову ціну акцій банку і продати додаткові акції за вищими цінами.

Перевагою першого інструменту є те, що банк, збільшуючи за його допомогою капітал, не залежить від отриманих на ринку коштів, а отже, акціонерам не загрожує втрата контролю над банком. Однак цей інструмент має той недолік, що одержаний таким шляхом прибуток оподатковується, отож банк потрапляє під додатковий вплив макроекономічних факторів.

 

 

 

УПРАВЛІННЯ МОБІЛІЗАЦІЄЮ ВЛАСНИХ ПРИБУТКІВ

Визначаючи потреби в мобілізації власних коштів на ринку капіталів, банк водночас повинен щороку планувати також потреби у власному прибутку. Для цього необхідно:

♦ визначити потреби у власних коштах для збільшення обсягів комерційних угод (або банківських активів) та для покриття банківських ризиків;

♦ розрахувати обсяг прибутку, необхідного для виплати дивідендів і проведення процентних виплат за додатковими елементами банківського капіталу (субординованим боргом і гібридними інструментами на зразок залученого боргу);

♦ врахувати такі фактори впливу, як податки і процентні ставки за мінімальними резервами.

Розрахунок потреби у власному прибутку на основі вищенаведеної методики проілюстровано на прикладі одного з німецьких банків.

Можливість капіталізації прибутку значною мірою залежить від такого інструменту управління, як дивідендна політика. Дивіденд -- це дохід на акцію, джерелом якого є прибуток. Отож чим більша частина прибутку виплачуватиметься у формі дивідендів, тим меншу його частку буде капіталізовано. З іншого боку, занадто низька частка дивідендів може призвести до зменшення курсової ринкової вартості акцій банку. Це припущення підтверджується даними досліджень американського економіста Г. Кіна, який виявив таку закономірність: після публічного повідомлення про зниження дивідендів вартість банківських акцій, як правило, протягом тижня падає.

Проблема оптимального рівня дивідендної ставки є особливо актуальною в умовах економічної нестабільності. Високий рівень дивідендів може свідчити як про успішну фінансову діяльність банку, так і про вірогідність його банкрутства, оскільки саме під час інтенсивного відпливу коштів із банку встановлюються високі дивіденди.

Одним із засобів визначення зваженої процентної ставки, яким часто користуються німецькі комерційні банки, є метод імітаційного моделювання.

Ці перетворення у формулі показують:

♦ наскільки високими повинні бути проценти на сукупний капітал, щоб за певної квоти тезаврації або квоти виплати дивідендів та за наявності необхідної частки власного капіталу відбулося заплановане зростання банківських операцій (балансової суми);

♦ наскільки високою повинна бути квота виплати дивідендів (а відповідно й квота тезаврації банківських прибутків), якщо банк хоче при певних виплатах процентів (рендитів) на сукупний капітал досягти запланованого зростання.

Внутрішні джерела збільшення банківського капіталу, безумовно, потрібні,

проте лише за їх рахунок накопичити значні власні кошти складно. Банкам не обійтися без зовнішніх джерел покриття потреб у власному капіталі.

Один зі шляхів збільшення основного капіталу -- зростання капіталу акціонерного. Проте випуск звичайних акцій з огляду на їх високу вартість не завжди веде до бажаної мети. Крім того, дивіденди не впливають на зниження податків, які у більшості західних країн сплачуються із доходів після виплати дивідендів. Тому для збільшення власного капіталу зарубіжні банки часто використовують його замінники -- так званий додатковий капітал. Це передусім субординовані боргові зобов'язання (претензії, які задовольняються після виконання усіх претензій вкладників, але перед задоволенням претензій акціонерів) і гібридні інструменти на зразок залученого боргу.

Застосовуючи розглянуту методику обчислення потреби у власних коштах, можна скласти комерційну планову калькуляцію оптимальної структури власних коштів. Її призначення -- сприяти зменшенню витрат власних коштів, тобто мінімізувати виплати за зовнішніми джерелами власного капіталу, пов'язані з необхідністю виплачувати дивіденди на ринку капіталів (причому вони мають бути принаймні такими, як у подібних за параметрами економічних суб'єктів). При цьому слід для себе з'ясувати:

♦ який за обсягом акціонерний та зовнішній додатковий капітали (субординований борг і гібридні інструменти на зразок залученого боргу) банк може мобілізувати на ринку?

♦ до якої межі можна мінімізувати дивіденди за акціями, щоб це не зашкодило їх котируванню на біржі, а отже, й подальшому капіталоутворенню?

♦ як мінімізувати процентні ставки за зовнішнім додатковим капіталом, щоб мати у майбутньому можливість реалізувати ті ж емісії?

МОБІЛІЗАЦІЯ І РОЗПОДІЛ ВЛАСНИХ КОШТІВ

 

Варто зупинитися і на таких аспектах управління банківським капіталом, як мобілізація й розподіл власних коштів з метою одержання прибутку. Можна виділити кілька основних етапів цього процесу.

1. Правління банку вирішує, на скільки процентів має зрости наступного року обсяг банківських угод, а отже, й ризикових активів.

2. Про дане рішення повідомляється певний комерційний відділ банку (наприклад, відділ балансу), який визначає активи, зважені на ризик, а отже, й необхідні власні кошти (капітал) за банківськими нормативами та внутрі-банківськими вимогами.

3. Відділи, які мобілізують банківський капітал, подають інформацію про обсяг можливих новостворених власних коштів.

4. Після цього відділ контролингу розподіляє необхідні ризикові активи між підрозділами банку, які проводять кредитно-інвестиційні операції. Це означає, що кількість здійснюваних ними ризикових угод обмежується лімітом власного капіталу, який ці підрозділи одержали від відділу контролингу.

Отже, перед банком постає завдання: розподілити власний капітал між комерційними відділами так, щоб одержати найвищий прибуток. Це можна зробити, скориставшись таким методом:

♦ За рентабельністю (КОЕ) банківського капіталу.

Відділ із вищою рентабельністю власного капіталу отримує й більше власних коштів, тобто має змогу провести більше операцій, яким притаманні ризики (а отже, має у розпорядженні більше ризикових активів). Такий розподіл є найекономічнішим, хоча й не позбавленим певних недоліків. Адже відділи із невисокою рентабельністю власного капіталу можуть узагалі не отримати ризикових активів. До того ж їх розподіл лише за рентабельністю не завжди є справедливим.

♦ За обсягом банківських операцій.

Такий розподіл власного капіталу теж має свої вади, оскільки відділи з високою прибутковістю (КОЕ), але з незначними обсягами банківських операцій не одержать власного капіталу (ризикових активів).

Висновки

Тому, на мій погляд, варто взяти до уваги досвід банків, які, розподіляючи між комерційними відділами власний капітал, поєднують такі методи:

1) за наявністю (якщо банк планує на наступний рік певне зростання банківських угод, то кожний відділ одержує мінімальний обсяг власного капіталу на рівні поточного року);

2) за обсягами (передусім -- банківських операцій);

3) за рентабельністю власного капіталу (за прибутковістю кожного відділу).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перелік використаної літератури

http://www.vuzlib.net/bo_S/2-2.htm

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/sre/2011_4/327.pdf

http://bank-ua.com/news/41125/

http://otherreferats.allbest.ru/bank/00005552_0.html