Іншим виразним прикладом проблематичності правового статусу Президента, що виникла внаслідок реформи, є  ситуація з місцевими дер- жавними  адміністраціями,  які надалі змушені  будуть функціонувати в умовах подвійного підпорядкування одночасно Уряду  і Президенту. 

     Збереження  такої ситуації за конфронтації між  Президентом і Кабінетом Міністрів може мати небажані наслідки,  як-то зниження ефективності державного управління внаслідок суперечливості розпоряджень, що надходять від різних інституцій влади, або перетворення місцевих державних адміністрацій з інструментів державного управління на політизовані й зорієнтовані на певну політичну силу органи.  

     Одним з можливих варіантів виходу з  подібних конфліктних ситуацій могло  стати підписання Універсалу національної єдності між Президентом, главою Уряду та лідерами парламентських фракцій [1].  Очікувалося, що Універсал, в якому відбивалися домовленості, вироблені в результаті Загальнонаціонального круглого столу,  стане програмною основою для формування «широкої» Коаліції національної єдності.

     Проте відсутність нормативного статусу  цього документа,  а також брак у вітчизняного політикуму традицій дотримання політичних домовленостей  суттєво знизили його вагу та уможливили продовження конфліктів.  У цій  ситуації питання погодження політичних позицій між Президентом і  Кабінетом Міністрів    (коаліцією)  залежить від політичної волі цих владних інститутів,  що за існуючих умов не гарантує суспільству забезпечення здійснення системою влади у цілому узгодженої,  виваженої політики.  Більше того,  практична діяльність антикризової коаліції у Верховній Раді та сформованого нею Кабінету Міністрів свідчить про постійне і навіть демонстративне ігнорування домовленостей, зафіксованих в Універсалі.

     За  таких умов обґрунтовано постає питання  про відповідність конституційно-правового  статусу Президента, визначеного  Конституцією 1996 р., його повноваженням, обмеженим змінами до цієї Конституції  від 8  грудня 2004  р.  Зокрема  йдеться про достатність цих  повноважень для 1) виконання ним  повноважень, визначених у ст. 102 та пп. 1,3 ч. 1 ст. 106  Конституції України; 2)  забезпечення виконання власної  передвиборної програми,  яка  отримує безпосередню легітимацію  від громадян під час президентських виборів і подання якої є обов’язковою умовою для реєстрації особи кандидатом у Президенти України» [12].  
 
 
 
 
 
 
 

     ВИСНОВОК

     1. Проаналізувавши процес становлення  інституту президентства України, можна сказати , що Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Глава держави – це особа, яка формально посідає вище місце у структурі державних інститутів і одночасно здійснює функцію представництва глави держави. Введення в державну систему України в 1991 р. посади Президента було з одного боку відображенням історичних традицій державотворення в Україні, а з іншого – врахування міжнародного досвіду функціонування президента як одноособового глави держави з республіканською формою правління. 

     2. Слід зазначити, що з часу  впровадження в Україні посади  Президента його правовий статус  змінювався. Спочатку Президент  України був визначений як  найвища посадова особа Української  держави і глава виконавчої  влади.. Пізнішими змінами до Конституції  України він визначався за  статусом як глава держави  та глава виконавчої влади.  Цей статус було підтверджено  Конституційним Договором 1995 року. Конституційно – правовий статус  глави держави – це встановлена  нормами конституції сукупність  його функцій, повноважень і  форм відповідальності.

     3. Президент є гарантом державного  суверенітету та територіальної  цілісності України. На Президента покладений обов'язок приймати рішення та виконувати дії, спрямовані на захист і зміцнення державного суверенітету, збереження цілісності та недоторканності території України в межах існуючих кордонів. Як гарант прав та свобод громадян, Президент наділений повноваженнями виконувати необхідні дії стосовно гілок і структур влади, рішень, які вони приймають, з метою захисту прав і свобод громадян.

     Повноваження  Президента щодо проведення внутрішньої  політики полягають у тому, що Президент України на основі Конституції та законів України видає укази та розпорядження, що є обов'язковими до виконання на

території України. Взаємодіючи з усіма  гілками влади, Президент призначає  та звільняє членів Уряду та керівників органів виконавчої влади, може брати  участь у засіданнях Уряду, а також  мати своїх представників у Конституційному  Суді, Верховній Раді.

     У сфері зовнішньої політики Президент  як глава держави виступає від  її імені, представляє Україну в  міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні угоди, а також  керує всією зовнішньополітичною  діяльністю держави.

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави  держави в Україні // Право Укр. – 2001.- №7.- С. 102-104.
2. Конституція України. Офіційне видання. – К., 2006.
3. Конституція України: Прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. –  К., 1996.
4. Кравченко В.// Конституційне право України: Навчальний посібник – Видавництво, – К.: Акта, 2009. – с.608
5. Кривенко Л. Актуальные проблемы становления украинского парламентаризма // Вестник Межпарламентской Ассамблеи. – 1996. – № 3. – С. 65.
6. Кудряченко А.  И.  Институт президентства в Украине:  реали конституционно-правового статуса // Государство и право. – М. – 1998. – № 3. – С. 99–106.
7. Кудряченко А. И. Институт президентства в Украине: правовой комментарий // Підтекст. – 1996. № 14. – С. 5-9;
8. Про вибори Президента України: Закон України. – http://www.rada.gov.
9. Сталин И. В. Вопросы ленинизма. – М.: Госполитиздат, 1939. – С. 517.
10. Український парламентаризм: минуле і сучасне. – К.: Парламент. вид-во. – 1999. – С. 200.
11. Фрицький О.// Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003 р. –с. 536
12. Шляхтун П.// Конституційне право України: Підручник. – Укр. КНТ, 2008р. – с.529