Історія розвитку інститути адвокатури і сучасність

МІНЕСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА  І ПРОЦЕСУ 
 

                                              До захисту допустити:

                                              Керівник

                                              Скриннікова Н.С.

                                              «__»____________2010 р. 
 

САМОСТІЙНА  РОБОТА СТУДЕНТА

з учбової дісципліни

«Судові та правоохоронні органи України» 

З ТЕМИ:

«Історія  розвитку інститути  адвокатури і сучасність» 
 

                                             Виконала: Скопюк Д. В.

                                                         1 курс д/в 0601 «Б» 
 
 
 
 
 
 
 

Донецьк, 2010

Зміст 

1. Вступ                                                                                                                   3

2. Зародження і розвиток адвокатури в дореволюційний період                      4             

3. Українська адвокатура радянського періоду                                                   7                                 

4. Адвокатура  незалежної України                                                                      9                                                    

5. Висновки                                                                                                           13

6. Список використаних  джерел                                                                          14

7. Відгук керівника                                                                                                15

 

Вступ 

     З проголошенням незалежності перед Україною постала задача великого масштабу: перебудувати, заканодовчо врегулювати всю систему владних і правоохоронних органів та структур на засадах конституційності і демократизму. Окрема увага в цьому приділяється органам адвокатури як важливому інституту правової системи держави.

     Необхідною  складовою для якісної розбудови  адвокатури в незалежній Україні  є врахування історичних особливостей ії розвитку на українських землях. У наш час законодавча база діяльності адвокатури не є досконалою, тому тема цього дослідження є безумовно актуальною для подальшого поліпшення діяльності цього правового інституту.

     Ціллю цієї роботи є дослідження та систематизація знань про адвокатуру на різних етапах ії історичного розвитку, а також вивлення сучасних проблем у галузі ії законної організації та діяльності. 

                                                             

     Зародження  і розвиток адвокатури в дореволюційний період. 

     Історія української адвокатури бере свій початок  ще з часів Київської Русі. У цей час ще не було організаційного оформлення та законодавчого закріплення адвокатури як правового інституту.  В історичних умовах общинного співжиття захист, обвинувачення, покарання ставали функціями общини. Роль захисників у вирішенні справ виконували родичі та близькі обвинуваченного, беспосердні свідки події – «видоки» та «послухи» - вільні люди «доброї слави», які розповідали, що вони чули про справу. Якщо показання позивача та його послуху різнилися останній усувався і справа вважалася програною.[1]

     Процесуальна  змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, вона ще не формувалася як правова необхідність.[2]

     Таким чином, цей етап розвитку українського судочинства характеризується повною перемогою звичаєвого права над писаним законом. Робота захисника в судовому процесі мала характер громадського, а не професійного заняття.

     Законодавче оформлення української адвокатури починається в польсько-литовський період (XІV-XVІ ст. ст.). Першою ступенню цього процессу стали Литовські статути (редакції 1529, 1566, 1588 рр.), основним джерелами яких були «Руська Правда» та Магдебурзьке право.

     Перший  литовський статут 1529 р. у сучасному  розумінні адвоката вживає термін «прокуратор», а слова «адвокат» і «адвокатус» стосуються адміністративних службовців. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено п'ять артикулів (57-61) дев'ятого розділу. В ньому чітко визначається поняття "адвокатської таємниці".  Згідно цих документів, захисником могла бути людина, яка добре обізнана з писаним правом – тобто професійний юрист. Литовськими статутами були зроблені перші спроби упорядкування справи судового захисту і чіткого виділення адвокатської діяльності як професійної.[2]

     Наступною вехою законодавчого оформлення адвокатури в Україні пов'язаний з появою "Прав, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.). В цьому кодексі українського права вперше вживається термін "адвокат", визначення якого дається в сьомому артикулі: "Адвокат, пленипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего вместо его, в суде обстоюет, ответствует й расправляется".[3]

       У дореформений на час протягом багатьох віків функції адвокатів виконували приватні особи – стряпчі чи заступники у справах. Їх функції не були законодавчо регламентовані і ніяких спеціальних вимог, у вигляді вищої освіти, наприклад, не висувалося. Як правило їх обов'язки обмежувалися складанням та поданням де-яких документів. Але навіть утворення у 1832 р. інституту присяжних стряпчих у силу станового характеру іх діяльності не могло гарантувати новим соціальним прошаркам України захист їх інтересів у суді чи інших установах.[1]

     Як  самостійний правовий інститут Адвокатура в Україні була запроваджена після судової реформи 1864 р. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за „Судовими статутами”, затвердженими 20.11.1864 р. Відповідно до них, адвокати розділялися на присяжних повірених і приватних повірених. В де-яких губерніях присяжні повірені були об'єднанні в особливу корпорацію – соловно-присяжних повірених, з внутрішнім самоврядуванням у вигляді виборних органів (ради присяжних повірених). Рада вирішувала питання прийнятя і звільнення присяжних повірених, здійснювала дисциплінарну практику, розподіляла «безкоштовні» справи між присяжними повіреними, регулювала суперечки між ними. Нагляд за їх діяльністю здійснювала судова палата. [3]

     До  завдань адвокатури входили: захист у кримінальних справах, представництво стрін у цивільному процесі та надання юридичної допомоги населенню, в тому числі й безкоштовних консультацій для бідних.

     Критерії, які висувались для присяжних повіренних:

• вік не меньш 25 років;
• наявність вищої юридичної освіти;
• 5 років судової практики чиновника судового відомства чи помічника присяжного повіренного;
• у де-яких випадках – скаладання іспиту, з метою перевірки практичної підготовленності кандидата.

     6 червня 1874 р. був виданий закон,  який закріпив статус приватних  повірених. Підставою для затвердження на посаді приватного повіренного та одержання права на участь у розгляді цивільних справ у мирових і загальних судах було одержання особливого посвідчення, що видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повіренний здійснював клопотання у справах.

     У 1870 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7тис. – Одеського та 32,3 тис. – Київського.[2]

     На  західно-українських землях інститут адвокатури сформувався трохи раніше і увібрав в себе риси адвокатури Угорщини (Закарпаття), Польщі (Східна Галичина і Західна Волинь) та Молдавії (Північна Буковина), під владою яких на той час перебували ці землі. Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скикання першого з’їзду правників і утворення своєї організації, яка допомогала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак, ця ідея не знайшла свого практичного втілення.[3]

     Приблизно у такому виді інститут публічної та приватної адвокатури проіснував до 1917 р.

     Можна зробити висновок, що принципи діяльності і особливості розвитку адвокатури у дореволюційний період відповідали  історичним умовам часу її становлення  і розвитку.

     Українська  адвокатура радянського періоду. 

     З приходом на територію України більшовистської  влади, ліквідувалися старі органи буржуазної юстиції і створювалися принципіально нові. постановою Народного секретаріату України від 4 січня 1918 р. передбачалося, що всі засідання судів повинні бути відкритими, а присутні в залі судового засідання були вправі брати участь у обговоренні справи. Усім громадянам старше 18 років надавалося право бути захисниками в суді та на попередньому слідстві.

     При новостворенних системах народних судів і військових трибуналів були створені колегії обвинувачів і колегії правозахисників. Правозахисники не тільки виступали на засіданнях народного суду, а й надавали безкоштовну юридичну допомгу населенню у галузі адміністративного і трудового права.[1]

     У вересні 1922 р. було схвалено нове Положення  про адвокатуру УРСР.[2]

     16 серпня 1939 р., на основі Конституції  СРСР 1936 р., РНК СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.[1]

     Подальший розвиток адвокатури був зумовлений прийняттям 20 квітня 1978 р. Верховною Радою Конституції УСРС, яка і закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки. Нове Положення про адвокатуру УРСР затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 р., регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширело види юридичної допомоги що надовалося громадянам. Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом. Створювалися обласні і Київська міська колегія адвокатів.[2]

     Можна зробити висновок, що розвиток адвокатури у радянський період характерізується її остаточним законодавчим оформленням та поступовим поширення її значущості як правового інституту. 

 

      Адвокатура незалежної України.

     Згідно  з ст. 1 закону України «Про адвокатуру»  від 19 грудня 1992 р. адвокатура в Україні  є добровільним громадським об’єднанням, покликаним, згідно з Конституцією України (ст. 59) сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати ім іншу юридичну допомогу.

     Ст. 3 зазначає, що Адвокатура України  здійснює  свою  діяльність  на  принципах верховенства   закону,  незалежності,  демократизму,  гуманізму і конфіденційності. Адвокат   має   право   займатись   адвокатською   діяльністю індивідуально,  відкрити  своє  адвокатське  бюро, об'єднуватися з

ншими адвокатами в колегії, адвокатські  фірми,  контори  та  інші адвокатські  об'єднання,  які  діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань.

     Ст. 5 цього ж закону закріплює завдання інституту адвокатури: «Адвокати   дають  консультації  та  роз'яснення  з  юридичних питань, усні і  письмові  довідки  щодо  законодавства;  складають заяви,  скарги  та інші документи правового характеру; посвідчують копії  документів  у  справах,   які   вони   ведуть;   здійснюють представництво в  суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають  юридичну  допомогу  підприємствам, установам,    організаціям;    здійснюють   правове   забезпечення підприємницької  та  зовнішньоекономічної  діяльності  громадян  і юридичних   осіб,   виконують   свої   обов'язки   відповідно   до кримінально-процесуального законодавства  у  процесі  дізнання  та попереднього слідства.