Виконавча влада в Україні: управлінські функції, організаційна структура та відповідальність

Проблема  подвійного центру виконавчої влади

 та  принципи її реформування 

      У процесі реалізації цієї гілки влади відбувається втілення у життя законів та інших нормативно-правових актів держави, використання важелів державного регулювання та управління процесами суспільного розвитку.

      Так як вже було сказано розподіл між  гілками влади визначаються Конституцією України. Вона наголошує, що Кабінет Міністрів є вищим рівнем органів виконавчої влади, а також вона враховує наявність “дуалізму” виконавчої влади, тобто розподіл повноважень цієї гілки між Кабінетом Міністрів та Президентом. Ця властивість саме притаманна республіканській формі правління змішаного типу. Отже, внаслідок дуалізму виникає роздвоєність центру виконавчої влади. Але частка повноважень цих інституцій зовсім різна. Якщо уряд є вищою структурною ланкою органів виконавчої влади, то Президент має тільки компетенційне відношення, через обсяг наданих йому повноважень⁶.

      Невеликий досвід взаємовідносин цих інституцій свідчить про необхідність кращого  балансу розподілу повноважень  у виконавчій сфері між ними. Тобто  виникає потреба у вдосконалення Конституції, що сприятиме вдосконаленню системи органів державної влади, а отже, й існує можливість посилення повноважень одного із вищезгаданих суб’єктів, що дасть змогу консолідувати зусилля інших органів виконавчої влади. Але тоді виникає загроза в монопольному становищі одного з інститутів у виконавчій сфері.  Тому слід все ж таки збалансовувати систему. Це в юридичному плані складніше, але унеможливлює виникнення авторитаризму. Також до процесу змін слід залучити Конституційний Суд, який має чітко витлумачити ці зміни, задля недопущення маніпуляцій Основним Законом.

      Слід  розглянути ті функції, у яких відбувається перетин повноважень Президента та Кабінету Міністрів. По-перше, це відбувається у сфері здійснення зовнішньої та внутрішньої політики. Підставою до поділу цих повноважень є Конституція, за якою Президент здійснює керівництво у зовнішньополітичній діяльності, національної безпеки та оборони. Саме у цих сферах преференції надаються саме Президенту. До речі, усунення суперечностей відбулося завдяки прийнятому Закону України “Про Кабінет Міністрів України”, за яким уряд має будувати свою програму на основі передвиборчої програми Президента України. Але щодо недоліків, то у Законі не вказано, що робити Президенту, якщо Верховна Рада не затверджує  кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра.

      По-друге, суперечності можуть виникати через  те, що деякі органи виконавчої влади  перебувають під організуючим впливом  Президента.

      Суттєвою  рисою стосунків Президента та уряду  є те, що останній є відповідальним перед Главою Держави. Це можна довести тим, що Президент має право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України, а також оголювання Президентом Ради національної безпеки та оборони України, яка наділена повноваженнями щодо координації та здійсненням контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки та оборони.

      У нормативно-правових актах, що визначають стосунки між урядом та Президентом, слід конкретно визначити, у яких випадках він не може давати вказівки на повноваження, спосіб діяльності та спосіб організації Кабінету Міністрів, оскільки це є предметом тільки законодавчих актів.

      Також не має чіткого розмежування між  поняттями “керуватись у своїй  діяльності” та “забезпечувати виконання”, що також може стати приводом не тільки до правових колізій, але й конфлікту інтересів.

      На  мою думку, за існуючої Конституції  було б доцільно прибрати інститут чи Президента, чи Прем’єр-міністра, адже все одно уряд у свої діяльності та написанні програм має спиратись  на програму Президента, то логіка політичного курсу є однією. Це дасть змогу зменшити витрати держбюджету та змінить тенденцію до частих змін урядів у нашій державі, а це допоможе в стабільності й дотриманні одного курсу протягом певного часу в усіх сферах суспільного життя.

      Реформування органів виконавчої влади має відповідати усій концепцій перетворень, які відбуваються в суспільстві. Ці зміни мають спиратись на такі принципи⁷:

• направленість на об’єднання суспільства, визначення основних стратегічних цілей та залучення до виконання їх якомога більшої частини населення;
• перетворення повинні мати поступовий характер зі збереженням досягнень вже проведених реформ;
• реформаційні заходи повинні бути законодавчо та судово врегульованими;
• політика має бути національно орієнтованою;
• залучення до реформ місцевих органів виконавчої влади та співпраця з інститутами громадянського суспільства;
• сприяння проведенню базових інновацій, які дадуть змогу розвиватися технології та виробництву.

     Для того щоб реформування мало результат  має підвищитися громадський контроль та посилення відповідальності за свої дії органів виконавчої влади, а також закріплення основних стратегічних цілей дасть змогу встановити курс усім органам виконавчої влади незалежно від політичного спрямування. Тільки якщо всі ці умови будуть дотримані спостерігатиметься ефективна діяльність суспільства в усіх його сферах.  
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки 

      Виконавча влада в Україні є однією з  гілок державної влади. Органи виконавчої влади мають три рівні: вищий  – Кабінет Міністрів України, центральний – міністерства, державні комітети та місцевий – місцеві державні адміністрації. Всі ці органи у своїй сукупності зорієнтовані на виконання законодавства, забезпечення соціального, економічного розвитку України, розробляє та забезпечує виконання фінансової, цінової, інвестиційної, податкової політик, розробляє та виконує програми, що стосуються різних сфер життєдіяльності суспільства.

      Можна зробити висновок, що органи виконавчої влади втілюють в життя закони, програми, політики, які допомагають  розвиватись державі та стабільно функціонувати.

      До  основної проблеми виконавчої влади  можна віднести наділення деякими  виконавчими повноваженнями Президента України. Це може викликати певні  протиріччя між Кабінетом Міністрів  України та Главою Держави. Для усунення неточностей та ефекту дисфункції слід більш ретельно прописати схему взаємодії між цими інститутами державної влади. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаних джерел 

1. Конституція України
2. Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від  7.10.2010 р
3. Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 9.04.1999 р.
4. Державне управління: навч. посібн. / Ред. А. Ф. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с.
5. Конституційне право України: навч. посіб. / В. Ф. Погорій; Міністерство освіти і науки України, Ін-т держави і права ім.. В. М. Корецького НАН України, Київський інститут права. – К.: Наукова думка:Президент, 2006. – 344 с.
6. Конституційне право України: навч. посіб. / О. В. Совгиря; Міністерство освіти і науки України. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 632 с.
7. Органи виконавчої влади в системі поділу державної влади / Т. Друцул // Підприємництво, господарство і право. – 2010. - №7. – С. 10-13
8. “Подвійний” центр виконавчої влади: особливості взаємовідносин глави держави та уряду України / В. Б. Авер’янов // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2010. - № 4-5. – С. 21-32
9. Принципи реформування системи органів виконавчої влади в Україні / І. Кульчій // Вісник державної служби України. – 2009. - № 3. – С. 16-20
10. Сучасні проблеми конституційно-правової організації виконавчої влади / А. А. Єзеров // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2010. - № 2. – С. 51-59