Мирова угод у цивiльному правi

Суд має право після  визнання мирової угоди за клопотанням  осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою вжити заходів до забезпечення її виконання за правилами, які передбачені для забезпечення

позову.

Загальні правила щодо укладення мирової угоди повинні  діяти й під час розгляду судом  цивільного позову в кримінальному судочинстві.

Можна встановити узагальнені  підстави для скасування ухвали про  визнання мирової угоди та закриття провадження у справі:

- застосовано закон, який не поширюється на правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню, зокрема, недотримання правил щодо дійсності правочинів згідно з цивільним законодавством України;

- порушення імперативних приписів тієї галузі права, на підставі норм якої склались правовідносини, що є предметом судового розгляду;

- питання розглянуто у незаконному складі суду;

- ухвала постановлена чи підписана не тим суддею, який розглядав справу;

- суд визнав мирову угоду про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі;

- представник сторони не мав повноважень на вчинення відповідної процесуальної дії;

- мирова угода не стосується предмету позову [17, с.37].

При укладенні сторонами мирової  угоди під час перегляду судового рішення в апеляційному чи касаційному  порядку суд з метою додаткової перевірки обставин, що мають значення для визнання мирової угоди, може витребувати матеріали, а також оголосити перерву для надання сторонам часу для примирення.

Мирова угода вважається укладеною за умови досягнення згоди  між сторонами та постановлення  судом ухвали про визнання мирової  угоди. Таким чином, для виникнення, зміни чи припинення на підставі мирової угоди правовідносин необхідний юридичний склад: двосторонній правочин та визнання його законності судом шляхом винесення відповідної ухвали.

Можна визначити критерії оцінки відповідності мирової угоди  закону, якими повинен керуватися суд із метою її визнання. Під час визнання мирової угоди суд встановлює дотримання сторонами вимог, що пред’являються до дійсності правочинів (перевірити добровільність волевиявлення сторін, єдність волі та волевиявлення, цивільну процесуальну дієздатність її учасників), зміст мирової угоди не може суперечити нормам матеріального права, у галузі якого склались правовідносини, що є предметом судового розгляду. Якщо мирова угода має ознаки заперечного правочину, які встановлені на етапі її визнання, суд може її визнати, якщо її умови не порушують права інших осіб чи не суперечать закону.

При заочному розгляді справи мирова угода може бути укладена, якщо відповідачем до суду надіслана заява  з викладенням умов мирової угоди. Відмова відповідача від участі в судовому засіданні не може обмежити здійснення ним своїх процесуальних прав, передбачених законодавством.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює спеціальну роцесуальну форму мирової угоди, якою є ухвала. Можна зробити висновок щодо процесуальної недоцільності при укладенні мирової угоди постановлення двох ухвал: про визнання мирової угоди та про закриття провадження у справі. Обґрунтованою є допустимість та необхідність поєднання цих ухвал в одному процесуальному документі: ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.

Важливим питанням є  визначення моменту набрання чинності мировою угодою. Цей термін збігається з закінченням строку, що передбачений на оскарження ухвали, якою мирова угода  визнана. Ухвала про визнання мирової  угоди та закриття провадження у  справі з набранням законної сили набуває властивостей судового рішення та повинна мати силу виконавчого документу. Така ухвала має виконуватись згідно з Законом України “Про виконавче провадження”.

 

 

2.2 Особи, якi мають право укладати мирову угоду.

Згідно з положеннями ЦПК, правом укладення мирової угоди користуються лише позивач, відповідач, треті особи, які заявляють самостійні вимоги, а також їх представники, за умови, якщо такі повноваження спеціально обумовлені в довіреності. Інші особи, які беруть участь у справі, не наділені правом на укладення такої угоди.

При укладенні мирової  угоди між представниками сторін суд перевіряє, чи мають особи  відповідні повноваження. При цьому  необхідно мати на увазі вимоги статті 44 ЦПК і статті 42 ЦПК. При вирішенні  питання про повноваження адвоката, який діє на підставі ордера, необхідно переконатися, не обмежував чи довіритель адвоката в правах на вчинення певних дій в цілому і що стосується мирової угоди зокрема [2].

В аспекті зазначеного  представляє певний інтерес наявність повноважень на укладення мирової угоди консулом або дипломатичним представником, які згідно з нормами міжнародних договорів мають право здійснювати представництво громадян своєї держави в судових органах держав перебування, якщо ці громадяни відсутні, або з інших поважних причин не можуть самі захищати свої права та інтереси і не призначили уповноваженого представника.  У міжнародних договорах про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах наголошується, що вищевказаним посадовим особам не потрібно особливої довіреності (спеціального доручення) для здійснення таких дій. Деякі вчені стверджують, що в цьому випадку повноваження консула або дипломатичного представника базуються на норми міжнародних договорів, які не містять посилань до законодавства держави суду, і тому ці посадові особи, уповноважені здійснювати всі процесуальні дії (у тому числі і укладення мирової угоди без спеціального доручення). На думку інших юристів, якщо в міжнародному договорі відсутня вказівка щодо обсягу повноважень консула або дипломатичного представника як судових представників, то це питання має вирішуватися відповідно до внутрішньодержавним законодавством держави суду. Тобто при здійсненні процесуального представництва в судах України консули та дипломатичні представники мають право діяти без довіреності в межах, передбачених ЦПК. На вивчення процесуальної дії, як укладення мирової угоди, консула або дипломатичному представникові повинна бути видана довіреність.

Слід також розглянути, яким чином розподіляються між сторонами судові витрати у разі укладення мирової угоди. Дане положення передбачено в статті 89 ЦПК, де, як і в інших нормах, реалізується принцип пропорційності [1].  Так, у разі відмови позивача від позову, понесені ним витрати не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. З урахуванням принципу справедливості, у випадку, якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд, знову за заявою позивача, присуджує стягнення всіх понесених ним витрат з відповідача. Аналогічне правило передбачено і для укладення мирової угоди. У частині 2 статті 89 ЦПК зазначено, що у разі укладення мирової угоди, якщо сторони не передбачили порядку розподілу витрат, кожна сторона несе половину судових витрат. В інших випадках припинення провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Таким чином, в ЦПК послідовно проводиться принцип відшкодування витрат, понесених внаслідок неправильних або необґрунтованих дій іншої сторони. Таку позицію можна визнати правильною, особливо з урахуванням високої вартості правових послуг.

 

2.3. Мирова угода в  процесі виконання рішення.

Укладати мирову угоду  закон дозволяє на будь-якій стадії розгляду справи. Стаття 372 ЦПК передбачає можливість укладення мирової угоди  навіть у процесі виконання рішення. Кредитор має право відмовитися  від примусового виконання або укласти мирову угоду, яка підтверджується судом. Дана стаття передбачає процесуальний порядок розгляду справи про відмову або укладення мирової угоди [2].  Заява кредитора про відмову від примусового виконання або мирову угоду подається у письмовій формі державному виконавцю, який у триденний термін передає її в місцевий районний суд за місцем виконання рішення. Однак стаття не передбачає ні виклику сторін, ні можливості розгляду заяви чи мирової угоди без участі сторін.

Очевидно, що у всякому разі потрібно повідомити сторони про дату слухання справи. У певних випадках явка сторін може бути визнана обов'язковою, тому суду необхідно роз'яснити слідства цих процесуальних дій. Так, частина 3 статті 372 ЦПК передбачає, що за результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд виносить відповідну ухвалу. Як зазначено в пункті 8 статті 293 ЦПК, визначення за вказаними питань можуть бути оскаржені в апеляційному порядку [2].

Суд має право не прийняти відмови кредитора від примусового виконання і не визнати мирову угоду сторін, якщо такі дії суперечать закону або порушують чиїсь права чи свободи. В даному випадку обмежується принцип диспозитивності сторін. З іншого боку, якщо мова йде про інтереси неповнолітніх, тяжкохворих, які не можуть самостійно захищати свої інтереси, то це виправдано.

Крім того, кредитор, замість  відмови від примусового виконання, може просто не передавати виконавчий документ до стягнення або просити  видати його на руки. Однак як бути в  такій ситуації ЦПК не передбачив. Також передбачена можливість оскарження ухвали суду в апеляційному порядку.

 

 

 

РОЗДІЛ III.

Способи захисту від  невиконання умов мирової угоди.

Мирова угода є одним iз способiв урегулювання спору між сторонами цивільної справи шляхом досягнення компромісу, взаємних поступок і повного або часткового задоволення зустрiчних вимог. Наслiдком укладання мирової угоди є припинення провадження у справi, а також припинення попереднiх прав та обов'зкiв сторін, їх замiна, встановлення нових згiдно з умовами укладеної мирової угоди та в межах предмету позову.

Ухвала про затвердження мирової угоди за своїм правовим значенням прирiвнюється до судового рiшення та пiдлягає примусовому виконанню.

Досить часто, укладання  мирової угоди є єдиним способом дiйти певної згоди мiж сторонами процесу

Як вiдомо з практики, пiдписання мирової угоди є одним iз способiв ухилення вiд виконання взятих на себе забов'зань однiєю з сторiн при укладаннi угоди. Найiмовiрнiше, сторона, що немає намiру виконувати свої забов'зання, пошлеться на iнше розумiння нею положень мирової угоди. В такому випадку, сторона, права якої порушенi, звертається до суду:

- iз заявою про роз'яснення ухвали про затвердження мирової угоди;

- iз заявою про роз'яснення мирової угоди.

При зверненнi до суду заявою про роз'яснення ухвали про затвердження мирової угоди потрiбно знати, що згiдно ст. 221 ЦПК подання заяви про роз'яснення рiшення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закiнчився строк, протягом якого рiшення може бути прид'явлене до примусового виконання. Тобто роз'яснення рiшення суду можливе лише за таких умов:

- є рiшення суду;

- рiшення не зрозумiле для сторiн;

- рiшення ще не виконане.

Поняття рiшення суду та судове рiшення не є тотожними. Рiшення суду є однією з судового рiшення. Виходячи з норм ст. 221 ЦПК не можна роз'яснювати ухвали та постанови [2]. Такої ж позицiї дотримується Вищий спецiалiзований Суд України з розгляду цивiльних та кримiнальних справ

( ухвала вiд 25.01. 2012 р.) [6] та Верховний Суд України ( Постанова Пленуму «Про судове рiшення у цивiльнiй справi» № 14 вiд 18.12. 2009 р.) [7].

Отже, звернення iз заявою про роз'яснення ухвали про затвердження мирової угоди є безпiдставним. Якщо така заява буде задоволена рiшення буде скасоване в касацiйнiй iнстанції, де немає двох думок з цього приводу.

Другий варiант захисту – це подача заяви про роз'яснення мирової угоди на пiдставi того, що вона має силу судового рiшення. Проте є лист Вищого спецiалiзованого суду Укр. з розгляду цивiльних та кримiнальних справ вiд 05.11.2011 р., де вказанi обов'язковi до виконання для всiх судiв України висновки про те, що мирова угода є рiзновидом забов'зання, яке виникає на пiдставi договору, укладеного за взаємною згодою сторiн у письмовiй формi та затверджується  судовим рiшенням або ухвалою [5].

Отже, заява про роз'яснення мирової угоди на пiдставi того, що вона має силу судового рiшення не вiдповiдає нормам чинного законодавства України.

Таким чином, при пiдписаннi мирової угоди нерiдко виниють випадки неоднакового розумiння її умов. Для належного захисту своїх прав не варто звертатися до суду iз заявою про роз'яснення ухвали про затвердження мирової угоди чи iз заявою про роз'яснення мирової угоди. Внесення змiн до мирової угоди за правилами ЦКУ може стати єдиним способом захисту своїх iнтересiв.

 

 

 

 

Висновоки

Інститут мирової угоди  набув практичного поширення  та почав законодавчо регулюватися в нашій державі лише останнім часом.

В сьогоденні мирова угода  активно використовується та має  свої особливості. Деякі з них  ще продовжують формуватись, адже для нашої держави це досить молодий правовий інститут. Проте, незважаючи на малий досвід застосування мирової угоди, вона є в певній мірі каталізатором здійснення правосуддя.

У правовій державі принцип  диспозитивності поряд із принципами законності, рівноправності сторін, змагальності має призначення утримання балансу між державними, суспільними та приватними інтересами при здійсненні правосуддя у цивільних правах, сприяє розвитку правосвідомості громадян та розвитку громадянського суспільства. Диспозитивні засади цивільного судочинства обумовлені диспозитивним методом правового регулювання. Саме диспозитивні засади повинні бути одним із основних факторів подальшого розвитку законодавства у галузі цивільної юрисдикції, зокрема, більш широкого застосування інституту мирової угоди.

Розвиток та впровадження в України альтернативних засобів

вирішення спорів, зокрема, примирних процедур, результатом  яких є врегулювання правового спору, має відображати загальну тенденцію  розвитку всіх процесуальних галузей права в Україні: досягнення юридичного компромісу з метою оптимального врахування інтересів всіх суб’єктів.

Правове значення мирової угоди  полягає, насамперед, у припиненні правового  спору на умовах, що визначені та погоджені сторонами. Мирова угода за нормами цивільного процесуального права багатьох закордонних країн є одним із найважливіших завдань, поставлених перед органами правосуддя.