Наказне провадження

Однак безспірність вимог, за якими видається судовий  наказ, все ж таки є дещо відносною. При­кладом цього може бути свідчення  того, що бор­жник не виконує своє зобов'язання, а за якихось причин відмовляється від його добровільного ви­конання, тобто фактично оспорює вимоги, хоча і до суду не звертається. Крім того, за наявності спору про право, який неможливо вирішити на підставі лише наданих стягувачем-кредитором документів, суддя може відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу, у такому разі захист прав заявника-стягувача здійснюється шля­хом пред'явлення позову за тими же вимогами у порядку позовного провадження. Слід зазначити, що заявник-кредитор (стягувач) має право навіть за наявності всіх необхідних умов для видачі судового наказу звернутися до суду не в порядку спрощеної процедури, а зі звичайною позовною заявою. У такому випадку суд не вправі відмовити йому в прийнятті позову з тих підстав, що його вимоги можуть бути вирішені шляхом подачі заяви про видачу судового наказу. Однак суд зобов'язаний роз'яснити заявнику таке право та переваги наказного провадження, оскільки, скоріш за все, заявник просто не знає про можли­вість спрощеної процедури розгляду його вимог.  

Відповідно до ч. 2 ст. 104 ЦПК України боржник вправі протягом десяти днів з дня отримання су­дового наказу подати заяву про його скасування. Слід зазначити, що суд буде зобов'язаний чітко виконувати встановлену законодавцем процедуру направлення боржникові копії (а не другого при­мірника) судового наказу з копіями всіх доданих до неї документів. Згідно з ч.1 цієї статті такі до­кументи суд зобов'язаний йому направити лише рекомендованим листом із повідомленням.  

Слід повністю погодитись з встановленими законодавцем скороченими строками, вказаними вище, — 10 і 5 днів [1,cт.104,106], оскіль­ки це свідчить про оперативність видачі судового наказу до виконання з урахуванням безспірності заявлених вимог і захисту порушених прав заяв­ників, що має дисциплінувати боржників.  

Ст. 100 ЦПК України вказує лише на дві підста­ви відмови у прийнятті заяви про видачу судово­го наказу:  

1) заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 ЦПК  України;  

2) із заяви  і поданих документів вбачається  спір про право.  

Тобто, перевірка  всіх обставин, необхідних для виникнення і руху наказного провадження, здійснюється судом уже на стадії прийняття заяви.  

Наказне провадження  дає підстави для засто­сування  й інших загальних положень ЦПК  щодо відмови у прийнятті заяви  про видачу судового наказу.  

Відповідно до положень ст. 106 ЦПК України при надходженні до суду заяви боржника про скасу­вання судового наказу у встановлений законом строк, суд протягом п'яти днів без судового роз­гляду і виклику сторін скасовує свій судовий наказ, про що постановлюється ухвала, в якій теж роз'яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з доде­ржанням загальних правил щодо пред'явлення по­зову. При цьому, незгода боржника з заявленими до нього вимогами означає, що він оспорює доку­ментально підтверджене право кредитора на стя­гнення з нього грошової суми або витребування рухомого майна. У такому випадку для суду не є важливими мотиви такої незгоди і вони не пови­нні з'ясовуватись, виданий судовий наказ безумо­вно скасовується.  

Слід зазначити, що судова практика РФ під­твердила виключно високу ступінь ефективності судового наказу, на відміну від такого інституту як заочне рішення.  

Так, в РФ судовими наказами за період з 1996 р. по 2000 р. закінчувалось  провадження від 24 до 26,4% справ. Скасовуються дуже незначна кількість судових наказів: в 1998 р. — 0,2%, в 1999 р. — 0,6% від числа виданих судових наказів. Зазначене дало змогу вченим-правознавцям РФ ставити питання про розширення переліку вимог, які є безспірними та в яких допускалось би вида­вати судові накази [3, c.2].  

Таким чином, новий  інститут цивільного про­цесуального  права — судовий наказ дозволить: підняти оперативність судового захисту суб'єкти­вних прав і  ефективність виконання; розвантажи­ти  суди від тих справ, які не потребують повної і детальної процедури розгляду; підвищити у грома­дян почуття відповідальності за прийняті ними зобов'язання; посилити превентивну функцію права; сприятиме зміцненню законності та право­порядку; формуванню поважного ставлення до права та до суду.  

3.2 Заочне рішення.  

Насамперед слід зазначити, що інститут заоч­ного рішення  відомий цивільному судочинству, оскільки вперше введений Статутом цивільного судочинства Російської Імперії 1864 р., який за­стосовувався в разі неявки відповідача до суду і мав на меті усунення причин, які сприяли затягу­ванню процесу [7, c.74].  

Здається, що саме для мети розширення судо­вого захисту  громадян та організацій, свободи їх розсуду (принцип диспозитивності), а також усу­нення можливості зловживання суб'єктивними процесуальними правами і встановлення певної відповідальності за їх зловживання, спрямований інститут заочного рішення в ЦПК. Він не порушує конституційного принципу змагальнос­ті процесу, оскільки забезпечується повною інформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання провадиться за загальними правилами, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення.  

Умови ухвалення  заочного рішення передба­чені у  ч. 1 ст. 225 ЦПК, яка визначає таке рішення, як ухвалене у відсутності відповідача, повідомленого про час та місце судового засідан­ня, і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини ви­знані судом неповажними, та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.  

Отже, закон передбачає наявність чотирьох умов, сукупність яких дає можливість ухвалити заочне рішення: 1) неявка відповідача; 2) належ­не його повідомлення; 3) відсутність поважних причин неявки; 4) згода позивача.  

Про розгляд  справи в порядку заочного про­вадження суд повинен постановити ухвалу [1,cт.226]. Закон не встановлює певної форми її постановлення. Тому можливо постано­вити таку ухвалу як в нарадчій кімнаті, так і зане­сти її до журналу судового засідання. Гадаю, з метою економії часу, доцільніше таку ух­валу заносити до зазначеного журналу.  

Порядок ухвалення  заочного рішення повні­стю проводиться  за загальними правилами з виня­тками і доповненнями, встановленими главою, що регулює ухвалення заочного рішення [1, ст.226]. Тобто суд досліджує докази, надані особами, які беруть участь у справі, врахо­вує їх доводи і ухвалює рішення, яке називається заочним.  

Важливо зазначити, що заочне рішення не є покаранням відповідачу за неявку в судове засі­дання, не є доказом безспірного задоволення  ви­мог позивача. Якщо останній не доведе своїх по­зовних вимог, йому в задоволенні позову повинно бути відмовлено.  

Керівник офісу  юридичної фірми «Ілляшов і Партнери»  у Харкові Роман Молодецький  каже: «У гіршому випадку заочним  рішенням можна пристрахати відповідача, у кращому — дочекатися, поки воно вступить в силу. Але і позивачу, і відповідачу не слід забувати, що останній може подати заяву до того ж суду про перегляд заочного рішення. І це ще не апеляційне оскарження» [4, c.95].  

Розгляд справи у заочному провадженні має певні обмеження для позивача, про що його слід попереджувати. Відповідно до ч. 3 ст. 224 ЦПК він не вправі змінювати предмет або під­ставу позову, розмір позовних вимог. У цьому випадку суд має відкласти розгляд справи і повід­омити про це відповідача. Разом з цим, закон не обмежує право позивача зменшити розмір позов­них вимог.  

Глава 12 ЦПК України  «Заочне рішення» (яку скоріше  слід було б назвати «Заочне провадження», оскільки вона регулює не тільки порядок  ухвалення заочного рішення, а й  порядок заочного провадження у справі), практично не дає відповіді на деякі інші проблемні питання, що виникнуть у суддів, а саме — при співучасті (обо­в'язковій чи факультативній) у справі, участі в ній третіх осіб.  

ЦПК України  передбачає право на ухвалення заочного рішення лише у випадку співучасті на стороні відповідача. Постає питання: як бути, коли в судове засідання не з'явилися всі відпові­дачі, але один з них надіслав заяву з проханням розглянути справу за його відсутності? Як уже зазначалось, така заява прирівнюється до особи­стої явки відповідача в судове засідання, тому провадження у справі повинно бути звичайним [4,c.96].  

Умовою ухвалення  заочного рішення є згода на це позивача. Як бути, коли у справі беруть участь кілька позивачів і один з  них не дає згоду на заочне провадження? Здається, що у такому випадку суду необхідно детально роз'яснити сто­ронам особливості та правові наслідки заочного і звичайного проваджень у справі і докласти зусиль для того, щоб позивачі (у більшості випадків їх матеріально-правові інтереси збігаються) дійшли однакової думки. Якщо це не вдалось, то розгляд справи слід відкласти і знову викликати відпові­дача. У разі його повторної неявки і різних пози­цій позивачів на ухвалення заочного рішення, зда­ється, що слід виходити із розуміння виду співуча­сті: при факультативному — роз'єднати один чи декілька позовів в окреме провадження і відкла­сти розгляд справи, а вимоги позивача, який дає згоду на ухвалення заочного рішення, розглянути у такому провадженні.  

ЦПК України  не висвітлює питання, як бути у разі пред'явлення зустрічного позову і неявки до суду одного з відповідачів: чи-то за первісним, чи-то за зустрічним позовом? Тут слід виходити з того, що зустрічний позов визначається юридич­ною наукою та ЦПК України як засіб процесуального за­хисту відповідача проти пред'явленого до нього позову і, одночасно, як самостійна позовна вимо­га з метою захисту свого інтересу:  

Виходячи з  цього, можна зазначити, що у випадку  згоди відповідача первісного або  зустрі­чного позову на ухвалення заочного рішення при відсутності позивача по одному з цих позовів і разом з тим відповідача по іншому, двох позовів по суті, ухвалення судом рішення повинно вважа­тися заочним у повному обсязі. Інше тлумачення може призвести до ухвалення протилежних рі­шень, що є недопустимим.  

У суддів постане  питання, як бути при ухва­ленні заочного рішення у разі наявності у  справі третіх осіб? Треті особи, які  заявляють самостій­ні вимоги, вступають  в процес, який уже поруше­ний, при  цьому захищають свої самостійні права на предмет спору. Вони користуються усіма пра­вами і несуть усі обов'язки позивача [1, cт.36]. Такий позов може бути пред'явлений до обох сторін або до однієї сторони за первісним позовом. Можлива ситуація, коли позивач і відпо­відач, повідомлені належним чином, за первісним позовом у судове засідання не з'явились. Виходя­чи з того, що в одній справі, де вимоги взаємоза­лежні (задоволення одного позову виключає задо­волення іншого), не може бути ухвалено два про­тилежних рішення, вважаємо, що ухвалення заоч­ного рішення можливе при згоді на це третьої особи, оскільки вона стає позивачем, а первісний позивач став для неї відповідачем і його згода на ухвалення заочного рішення не потрібна.  

У випадку явки в судове засідання первісно­го  позивача та третьої особи і неявки відповідача за первісним позовом, ухвалення заочного рішен­ня виключається, оскільки позивач і відповідач є співвідповідачами за позовом третьої особи, а явка у судове засідання хоча б одного відповідача не дає право на заочне провадження.  

За наявності  у справі третіх осіб, які не заяв­ляють самостійних вимог та притягуються до уча­сті у справі, оскільки рішення  може вплинути на їх права і обов'язки стосовно однієї із сторін, і у випадку  їх явки або неявки в судове засідання  перешкод для ухвалення заочного рішення не повинно бути, бо вони не володіють правами по­зивача, їх згода не потрібна.  

Як зазначалось  вище, заочне рішення може бути переглянуте  судом, що його ухвалив, за письмовою  заявою відповідача, яка подається  протягом десяти днів з дня отримання останнім копії рішення.  

Прийнявши належно  оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно  надсилає її копію та копії доданих  до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно  суд повідомляє особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.  

ЦПК України  вказує, що заява про перегляд заочного рішення розглядається в судовому засіданні, при цьому неявка осіб, належним чином повідомлених про  час і місце засідання, не перешкоджає  розгляду заяви.  

Результатом розгляду заяви може бути винесення ухвали про: 1) залишення заяви без задоволення; 2) скасування заочного рішення і  призначення справи до розгляду в  загальному порядку. У разі залишення  заяви про перегляд заочного рішення  без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому випадку строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення.  

Позитивними для  відповідача є положення ст. 232 ЦПК України, які розкривають можливі варіанти скасування та оскарження заочного рішення. Так, заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. Крім того, позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України [1, cт.232].  
 

Таким чином, аналіз нововведення у проце­суальний закон такої процедури як ухвалення заочного рішення дає підстави до висновку про на­явність ряду невирішених питань, які будуть утру­днювати застосування цих норм процесуального права. Разом з тим, наявність одночасного права на ухвалення як звичайного, так і заочного рішень за умови неявки в судове засідання відповідача, практично нівелює значущість процесуального інституту заочного рішення і навряд чи буде спри­яти захисту порушених прав й інтересів позивачів, оскільки дає можливість суду, який ухвалив заоч­не рішення, його скасувати і продовжити розгляд справи, а це призводить до узаконеної тяганини при її розгляді [6,c.170].