Заочне рішення, особливості набрання ним законної сили

Прослідкувати застосування інституту заочного рішення  є можливість і на прикладі інших  країн. Наприклад, у Польщі заочне рішення  серед інших видів судових  рішень займає особливе місце і за процедурою прийняття, і за своєю  суттю. Судова процедура скорочується до мінімуму. Тут діє презумпція: мовчання відповідача евентуально підтверджує його згоду з позовом; правомірність домагання санкціонується на підставі процесуальних фактів неявки відповідача та відсутності заперечень з його боку. З позиції позивача заочне рішення не поступається звичайному та має перевагу, оскільки у позивача відсутня необхідність доказувати, спростовувати аргументи противної сторони. З огляду на те, що інтерес позивача задовольняється повністю, у нього немає приводу для незгоди та звернення зі скаргою до суду другої інстанції. При цьому постановлене судом заочне рішення не завжди відповідає справжнім обставинам справи, тобто не узгоджується з принципом судової істини.

В Англії в основу заочного рішення покладено стародавній принцип: той, хто ігнорує виклик суду, ухиляється від участі у справі, - винний, він визнає позовні вимоги і фактично сам виносить рішення проти себе. Метою заочного провадження в англійському цивільному процесі є швидке отримання рішення по суті спору, а засобом його досягнення є спрощення регламенту. Регламент при цьому фактично зведений до оголошення рішення проти бездіяльного боржника, про що інша сторона заявляє клопотання з посиланням на сплив часу для реєстрації явки чи надання належних документів. Водночас спрощеність заочного провадження є перебільшеною, про що свідчить те, що рішення постановляє не суддя, а його помічник – майстер. Він не веде будь – якого розгляду з дослідженням доказів і фактів, що належать до суті конфлікту, а лише уточнює, дотримані чи ні процесуальні формальності (наприклад, чи вручено відповідачеві повідомлення про порушення справи). Рішення суду занадто лаконічне: зазначення позовних вимог, констатація порушень сторони і декларація про програш нею спору.

2. ПОНЯТТЯ  ТА УМОВИ ЗАОЧНОГО РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНОЇ СПРАВИ

Інститут заочного рішення спрямований, з одного боку, на розширення засад диспозитивності  у цивільному процесі (зокрема, свободи  розсуду сторін), та, з іншого боку, на запобігання можливості зловживання  процесуальними правами та встановленням відповідальності за ці зловживання.

Главою 8 розділу  ІІІ ЦПК України 2004 р. регламентується інститут заочного рішення, яке визначається як рішення, що ухвалюється судом у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Незважаючи  на те, що глава 8 розділу ІІІ ЦПК  України має назву “Заочний розгляд справи”, в ній фактично викладено правила заочного провадження. Запропонована ЦПК України назва в такому вигляді, на мою думку, сформульована некоректно, оскільки вона не відображає всього змісту закладених у главі норм. Йдеться про те, що заочний розгляд є лише однією зі складових заочного провадження, в результаті чого інші його особливості залишаються поза увагою законодавця (наприклад, порядок перегляду заочного рішення тощо).

Також слід розрізняти й  поняття “заочного провадження” та “заочного рішення”, які за своїм змістом не збігаються, оскільки не кожна справа, розпочата в порядку заочного провадження, може закінчитись ухваленням заочного рішення, тоді як кожне заочне рішення завжди буде ухвалене при розгляді справи в порядку заочного провадження. Це пояснюється тим, що існує можливість звернення цивільної справи, розгляд за якою розпочався в порядку заочного провадження, до звичайного загального порядку розгляду.

В юридичній  літературі дискусія з приводу збереження чи ліквідації заочного провадження точиться ще з дореволюційних часів. Так, наприклад, дореволюційний процесуаліст А. Краєвський³ вважав змагальний процес єдиним можливим способом вирішення спору, оскільки за відсутності однієї сторони спору взагалі немає. Він зазначав, що “у юридичному смислі заочне рішення є абсурдом: постановка судового рішення заочно юридично неможлива: якщо відповідач не з’явився та не надав будь – якої відповіді на позовне прохання, то проти заявленого позову з погляду суду відсутній спір, а якщо спору немає, що ж тоді суд вирішує”.

Позиції сучасних вітчизняних  процесуалістів сформувалися переважно  серед російських вчених, під впливом  появи в російському ЦПК моделі заочного провадження ще у 1995 році одночасно  з наказним провадженням.

Водночас вони більше стосуються визначення природи заочного провадження, ніж доцільності його існування у цивільному процесі. Зокрема, одні вчені, такі як С. Шишкін, вважають інститут заочного провадження процесуально – правовою санкцією, що застосовується до відповідача за недотримання ним стандартів змагання, та виражається у несприятливих, з точки зору процесу, наслідках. Можливість заочного розгляду справи повинна спонукати відповідача з’явитися за викликом до суду та активно відстоювати свої права та інтереси у змагальному порядку⁴.

Інші вчені, наприклад, І. Черних, розглядають можливість вирішення цивільно – правового  спору у порідку заочного провадження  як вимушений захід, спрямований  на реалізацію права позивача на судовий  захист його інтересів у разі неявки відповідача на справу⁵. На її думку, в основу організації заочного провадження покладене поєднання двох важливих постулатів процесу: по-перше, ніхто не повинен бути засуджений, не будучи вислуханим, та, по-друге, судовий розгляд не може бути безкінечним.

На мою думку, заочне провадження більш правильно розглядати як надання додаткових процесуальних гарантій позивачеві, який таким чином набуває захисту від несумлінного відповідача, що, зловживаючи своїми процесуальними правами, не з’являється до судового засідання та затягує розгляд справи. Крім досягнення процесуальної економії, заочне провадження має на меті дисциплінувати тих відповідачів, які фактично перешкоджають ухваленню рішення у справі.

Явка на судове засідання за викликом суду є правом, а не обов’язком для сторін цивільної справи. Їх неявка, зазвичай, негативно впливає на хід процесу, тому закон передбачає певні заходи, які б дозволили розглядати справу і за відсутності хоча б однієї зі сторін. На встановлення такого процесуального засобу спрямовані норми ЦПК України, що регулюють заочний розгляд справи.

У літературі заочний  розгляд справи, або заочне провадження, інколи розглядається у загальному (широкому) і спеціальному (вузькому) аспектах⁶.

Загальне розуміння цього поняття полягає в тому, що під ним розглядають вирішення цивільної справи за відсутності принаймні однієї зі сторін. Наприклад, сторона може клопотати перед судом про розгляд справи без її присутності. Якщо суд вважатиме, що подальший розгляд справи можливий за наявних матеріалів і участь цієї сторони не є обов’язковою, він може розглядати справу за її відсутності в загальному порядку. При цьому припускається, що така особа присутня в залі судового засідання.

У ЦПК України поняття  заочного провадження застосовується у більш вузькому значенні. Під заочним розглядом справи (у спеціальному аспекті) слід розуміти спрощене провадження у справі, під час якого суд ухвалює рішення на підставі наявних доказів за згодою позивача і при відсутності відповідача, належним чином проінформованого про час і місце судового засідання, якщо від нього не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені відповідачем причини визнані неповажними.

Заочний розгляд справи є специфічною процедурою розгляду справи в порядку позовного провадження. В його основу покладено презумпцію визнання відповідачем вимог позивача. Це вимагає особливого правового регулювання, тому положення про заочний розгляд справи зосереджені в окремій главі ЦПК України (глава 8 розділу ІІІ).

Метою встановлення інституту заочного розгляду справи є розширення засобів судового захисту прав, свобод та інтересів осіб, надання їм додаткового права діяти на власний розсуд, що відповідає принципу диспозитивності, а також усунення можливості несумлінного використання суб’єктивних прав, встановлення, в певному розумінні, відповідальності за зловживання ними.

При цьому процедура  заочного розгляду справи не порушує  конституційного принципу змагальності цивільного процесу, оскільки його дотримання забезпечується повною інформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання проводиться за загальними правилами, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення ще в суді першої інстанції⁷.

3. УМОВИ  ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Проведення заочного розгляду справи можливе лише у разі наявності певних умов, передбачених ст. 224 ЦПК України. Законодавець встановив, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Під умовами заочного розгляду справи слід розуміти обставини, наявність яких є необхідною для вирішення справи судом у порядку заочного провадження.

Виходячи зі змісту наведених  положень можна виділити такі умови проведення заочного розгляду:

1) належне повідомлення  відповідача про час і місце  судового засідання;

2) неявка відповідача  до суду;

3) відсутність поважних  причин неявки та клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності;

4) відсутність заперечень  з боку позивача про розгляд  справи у заочному провадженні.

Перші три умови відносно позивача є об’єктивними, оскільки від нього не залежать, а четверта – суб’єктивною, адже вона обумовлюється його волею. Розглянемо їх більш детально.

При розгляді питання  щодо можливості ухвалення заочного рішення слід звернути увагу на те, що така можливість за ЦПК України  пов’язується лише з неявкою в  судове засідання належним чином повідомленого відповідача, тоді як ухвалення заочного рішення щодо позивача не допускається.

Питанням повідомлення зацікавлених осіб про судове засідання  цивільно процесуальне законодавство  приділяє достатньо уваги. Порядок  судових викликів і повідомлень передбачений главою 7 ЦПК України. Виходячи з редакції ст. 74 ЦПК, можна виділити такі способи виклику відповідача до суду:

1) рекомендованим листом  із повідомленням, надісланим  поштою. При цьому судова повістка  разом з розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається відповідачеві;

2) через кур’єрів;

3) шляхом вручення  повістки стороною чи її представником,  яка може бути, за їх згодою, видана судом відповідним учасникам  цивільного процесу (безпосередньо у суді або повідомленням під розписку);

4) телеграмою, факсом  чи за допомогою інших засобів  зв’язку, які забезпечують фіксацію  повідомлення або виклику;

5) через оголошення  у пресі. Це стосується відповідача,  місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ.

Утім, на нашу думку, норма  ЦПК України 2004 року, яка передбачає повідомлення відповідача про час та місце судового засідання шляхом публікації оголошення у пресі, не є досконалою, оскільки, по-перше, почасти не всі повідомлення у пресі є доступними для окремих громадян, тому не завжди вони можуть із ними ознайомитись і, по-друге, власникам друкованих видань такі публікації не завжди економічно вигідні.

Якщо зважити на досягнення новітніх інформаційних технологій, варто було б розглянути інші способи  повідомлення або виклику до суду відповідного учасника процесу. Зокрема, в якості засобу повідомлення доречно  використовувати електронну пошту, факс, мобільний телефон, котрі є достатньо розповсюдженими у наш час (цікаво відзначити, що дана пропозиція уже знайшла своє втілення у ст. 38 Кодексу адміністративного судочинства України).

Як правило, судові повістки направляються відповідачеві за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Якщо насправді особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути надіслана за місцем її роботи.

У судовій справ повинні  міститися докази вручення судової повістки відповідачеві, зокрема це може бути розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату її вручення в той самий день особами, які її вручали, яка повертається до суду після вручення судової повістки. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці її проживання, повістку під розписку вручають будь – кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності – відповідній житлово – експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під  вартою або відбуває покарання у  виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цієї особи до суду.

Можна виділити кілька моментів, що матимуть істотне значення для  характеристики належного повідомлення відповідача. Так, позитивним моментом змісту судової повістки є зазначенні в ній як наслідку неявки відповідача на можливість розгляду справи за його відсутності, проте йому не роз’яснюється можливість винесення судом заочного рішення, ухвалення якого створює труднощі не лише для позивача, а й для відповідача. З іншого боку, посадові особи ЖЕО або виконкому також можуть вручити відповідачеві судову повістку після призначеної судом дати судового розгляду.