Комунікативні технології

Відповідних трансформацій зазнала і зазнає донині видавнича справа в Україні. До 1991 р. вона була чітко організована і чітко регламентована. Так, друковану продукцію наприкінці 80-х років випускали 26 книжкових видавництв як державних, так і громадських організацій (“Молодь”, “Наукова думка”, “Радянський письменник”), 51 головна організація, яким були надані видавничі права, 25 редакційно-видавничих відділів облполіграфвидавів. Ці видавництва були надто потужними, володіли монопольними правами на видання, проте після 1991 р. вони фактично змінили свій статус, комерціалізувалися, перебудували свою видавничу діяльність.

Випуск друкованої продукції здійснювало загалом 522 поліграфічні підприємства (комбінати друку, книжкові фабрики, республіканські, обласні, міські друкарні), а також 1012 відомчих друкарень, цехів, поліграфічних дільниць. У системі Держкомвидаву колишньої УРСР налічувалося 1080 книгарень і 455 кіосків. Крім того, розповсюдженням літератури займалося 458 кіосків Укркоопспілки, 6712 кіосків “Союздруку”, 16 — “Академкниги”, 3 — “Воєнкниги”, інші структури. Загалом до 1991 р. в Україні видавалося в середньому 8 тисяч назв книг і брошур загальним тиражем близько 170 млн прим. У тому числі 26 республіканських видавництв випускали в рік понад 4 тисячі різноманітних видань.

Нині в Україні функціонує до 1000 видавництв і різноманітних видавничих організацій, в яких до державного сектору належать лише 22 книжкових видавництва та видавництва НАН України “Наукова думка”, Спілки письменників “Український письменник” та Спілки молодіжних організацій України “Молодь”. Поліграфічний комплекс України — це понад 2 тисячі підприємств різних форм власності: державної і комунальної — 21,1 %, колективної — 56,6 %, приватної — 21,8 %, юридичних осіб інших держав — 0,5 %. У державній власності перебуває нині 23 поліграфічні підприємства, в тому числі 5 книжкових фабрик виробничого об’єднання, таких як “Поліграфкнига”, 4 обласні друкарні, 14 газетно-журнальних видавництв, 2 галузевих науково-дослідних інститути. У мережі книгорозповсюдження залишилося лише 5 державних оптово-роздрібних книготорговельних підприємств (у Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Одесі). Фактично видавничих структур в Україні на сьогодні більш ніж достатньо. Мову можна вести лише про ефективність, дієвість їх діяльності, “смакову” спрямованість тощо.

Зростає останнім часом кількість дитячих видань та тих видань, що розповсюджуються за межі України. Так, на початок 2000 р. Мінінформом, комітетами інформації було зареєстровано та перереєстровано понад 8300 періодичних видань, з них — 3311 — із загальнодержавною та зарубіжною сферою розповсюдження та близько 5000 — з місцевою. Тобто, суттєво змінюється і структура друкованих засобів масової комунікації.

З метою підвищення ефективності управління в системі електронних ЗМК, безпосередньо на виконання Указу Президента України від 16 вересня 1998 року № 1033 була утворена Державна акціонерна компанія “Українське телебачення і радіомовлення”, покликана вирішувати внутрішні питання загальнонаціонального державного телебачення і радіомовлення, забезпечувати їх стабільний розвиток. Але цього явно недостатньо.

У перші роки після проголошення незалежності в Україні було створено 10 інформаційних агентств: “Укрінформ”, “Республіка”, “Інтерфакс-Україна”, Творче об’єднання “Новини”, “УНІАН”, “Українська пресова агенція”, “Інформ-Собор” (Дніпропетровськ), військове інформаційне курсантське агентство “Віка” (Львів), студентське інформаційне агентство “СІА” (Київ), інформаційна агенція “Харків—Новини”, інформаційне агентство “Інтелект” (Львів). Головну роль серед цих агентств відіграє безумовно Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ), передплатником якого є майже 300 місцевих періодичних видань. А загалом отримувачами 20 інформаційних стрічок і вісників ДІНАУ є близько тисячі вітчизняних суб’єктів інформаційного ринку, серед яких, окрім місцевих газет, всеукраїнські та регіональні видання, теле- і радіокомпанії, державні підприємства, власні та комерційні структури. На підставі угод про співробітництво ДІНАУ поширює свою інформацію за кордон через власну мережу, а також через відповідні зарубіжні агентства. Інформацію про суспільно-політичні, економічні процеси ДІНАУ подає до газет, журналів США, Канади, Австрії, Словаччини, Польщі, Румунії, Казахстану, Греції, Молдови, тобто тих країн, в яких проживає немало українців. Так, вітчизняним і зарубіжним засобам масової комунікації пропонуються такі стрічки та вісники, як “Законодавство: документи, коментарі, консультації”, “Новини ділового світу”, “Планета”, “Закордон і новини, події, факти”, “Україна і світ”, “Новини України” (російською та англійською мовами), “Кримінальна хроніка”, “Україна: хроніка подій минулого тижня” та ін.

Крім висвітлення візитів у зарубіжні країни лідерів України, агентство ДІНАУ активно налагоджує зв’язки із зарубіжними агентствами ІТАР-ТАРС (Росія), відповідними агентствами Республіки Білорусь, Литви, Естонії, Киргизії, Хорватії, Словаччини, Румунії, Болгарії, Греції, Чехії, Німеччини, Бельгії, інших країн.

Отже, інформаційний простір України фактично за десятиріччя незалежності було сформовано: а) відповідно до основних проблем державотворення, завдань формування самостійної, суверенної держави; б) відповідно до інтеграційних світових процесів, які аж ніяк не обходять Україну. Хоча таку сформованість важко й не варто називати остаточною, завершеною, вона, однак, свідчить про те, що головне інформаційно-комунікативний простір в Україні склався і діє.

Злиття різних суб’єктів комунікаційної сфери свідчить про те, що варто всерйоз поставитися до вивчення проблем інформаційного суспільства, яке досліджують представники різних галузей наукового знання.

Ризикнемо дати власне тлумачення інформаційного суспільства —суспільства, в якому накопичення й обробка інформації та виробництво продукту виступає рушійною силою науково-технічного, соціально-економічного і культурно-освітнього прогресу.

ЗАКОНИ УКРАЇНИ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

Як відомо, 9 листопада 1995 року Україна приєдналась до Ради Європи. При вступі Україна зобов'язалась дотримуватись обов'язків, що випливають із Статуту Ради Європи, а саме принципів плюралістичної демократії, верховенства права та захисту прав людини і основних свобод усіх осіб, що перебувають під її юрисдикцією.

Зокрема, Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року N 1466 "Про виконання обов'язків та зобов'язань Україною" були підбиті підсумки реалізації ключових реформ, яких Україна потребувала і зобов'язалась реалізувати. Парламентська Асамблея зробила висновок, що хоча Україна і досягла значного прогресу в законодавчій сфері, вона все ще не виконала всіх обов'язків та зобов'язань, які взяла на себе при вступі в Раду Європи, і що верховенство права в багатьох сферах ще не повністю досягнуте і, зокрема, закликала органи державної влади України покращити правове регулювання доступу до інформації, а також суворо дотримуватись статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації під час засекречування документів та розсекретити всі офіційні документи, які були закриті для загального доступу з порушенням законодавства.

На виконання зазначеної Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи  та з метою забезпечення реалізації положень статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації, статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а також для забезпечення ефективної реалізації права кожного на свободу вираження поглядів та доступ до інформації, права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб, Верховною Радою України 13 січня 2011 року були прийняті Закони України "Про доступ до публічної інформації" та "Про внесення змін до Закону України "Про інформацію" (нова редакція),  які набрали чинності 10 травня 2011 року.

Слід зазначити, що ці два закони тісно пов'язані між собою.

Так, нова редакція Закону України "Про інформацію" визначатиме, зокрема, основні принципи, суб'єкти, об'єкти інформаційних відносин в Україні та, що є інформацією, її види.

В свою чергу, Закон України "Про доступ до публічної інформації" визначатиме порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Література:

1. Бебик В. Політологія для політика і громадянина. — К., 2004.

2. Бондар Ю. Свобода слова: українська мірка. — К., 2004.

3. Заполочный В.О. О целеустремленных системах. — М., 1981.

4. Інформація вільного доступу у мережі Інтернет.

14