Завдання  № 5 . 

Зміст 
 
 

1. Джерела кримінального права. Співвідношення норм міжнародного і національного кримінального права

      В юридичній літературі наведено багато визначень поняття «джерело права», але уніфікованого єдиного визначення нема. Як вважає, О.А. Назаренко, багатопланове  та багатостороннє тлумачення поняття  джерел права представниками різних наукових шкіл не зменшує інтересу до проблеми, а спонукає до розробки цієї теми не тільки на загальнотеоретичному рівні, а й на рівні окремої галузі національного права 8, с. 162].

      В теорії держави та права під джерелом права розуміють вихідні від  держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення [9, с. 308]. С.С. Алексєєв вважав, що юридичне джерело права – це той єдиний «резервуар», в якому знаходяться юридичні норми. С.Л. Зівс і Д.А. Керімов зазначали, що джерело права – це форма встановлення та вираження правових норм [9, с. 164].

      Проте, буквальне перенесення цих понять у галузь кримінального права неможливе. Адже у ч. 1 ст. 3 КК України зазначено: «Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права». Це спонукає до проведення дослідження для з’ясування змісту поняття «джерела кримінального права».

        Концептуальним джерелом, яке містить норми прямої дії, є Конституція України, яка має вищу юридичну силу. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або ж не може її набути, коли певне положення кримінально-правового характеру не врегульоване кримінальним законом, але передбачене КУ, згідно статті 8 КУ, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії.

      Основним  національним джерелом кримінального  законодавства є Кримінальний кодекс України, де сукупність кримінально-правових норм об’єднана у відповідні глави та систематизована у певній послідовності.

      Джерелом  кримінального законодавства є  й окремі некодифіковані кримінальні  закони, які діють паралельно з  ККУ.

      Із прийняттям ЗУ «Про дію міжнародних договорів на території України» статусу джерела кримінального права набули укладені та належним чином ратифіковані міжнародні договори, які становлять частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Джерелами кримінального права можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі закони чи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

      Проблема  співвідношення міжнародного та національного  кримінального права є сьогодні однією з ключових проблем теорії та практики міжнародного права. В основі означеного співвідношення лежать норми Конституції України: згідно з частиною 1 статті 9 Конституції України, «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України»; частина 2 статті 9 Конституції України передбачає у свою чергу положення, згідно з яким «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України»; водночас стаття 18 Конституції України встановлює правило, згідно з яким «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

      Міжнародні  кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального  права, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються  в національне законодавство  України. Такими є норми чотирьох Європейських конвенцій, ратифікованих Україною 22 вересня 1995 року, а також норми Конвенції країн СНД «Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах» 1993 року, яка для України набула чинності 14 квітня 1995 року (Мінська конвенція). Співвідношення норм міжнародного і національного кримінального права регулюється і за рахунок дії ЗУ «Про дію міжнародних договорів на території України», оскільки міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства [5].

      Отож, узагальнюючи вищенаведене, вважаємо, що до джерел кримінального права слід відносити Кримінальні кодекси 2001 та 1960 р., Конституцію України, міжнародно-правові угоди, норми права інших галузей права України, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України.

2. Поняття суб’єкту злочину. Його ознаки

      Частина 1 статті 18 визначає, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якою може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа 1) фізична, 2) осудна, 3) яка досягла певного віку.

      Суб’єкт злочину – це один із елементів будь-якого складу злочину. Складовими поняття «суб’єкт злочину» вважаються: фізична осудна особа, її вік, а в деяких випадках ще й спеціальні ознаки суб’єкта, які можуть стосуватися різних властивостей особи (громадянство, посадове становище). Поняття «суб’єкт злочину» важливе для кваліфікації злочинів та вирішення питання про кримінальну відповідальність особи. Поняття «особа злочинця» охоплює широке коло соціально значимих властивостей (ознак) особи – соціально-демографічні, морально-психологічні, психо-фізичні, – тобто зв’язки особи з іншими людьми; соціальні ролі, які особа виконує в суспільстві; її моральний і духовний світ, індивідуальні особливості, її життєві настанови. З’ясування ознак особи злочинця необхідне для повного встановлення обставин вчинення злочину, причин та умов, які йому сприяли, з метою призначення необхідного для виправлення винного покарання. Врахування ознак, що характеризують особу злочинця, є однією з умов призначення судом справедливог покарання. Поняттям «особа злочинця» широко користується наука кримінологія [10, с.

      Встановлення  певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов’язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії, керувати ними та розуміти небезпечність дій, які вона вчиняє. У зв’язку з цим закон диференціює вік кримінальної відповідальності за загальним правилом: «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності.

      У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності — чотирнадцять років —за окремі, прямо перелічені законом злочини.

      Осудність — це здатність особи під час  вчиненая злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи [11

      Суб’єкт злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

      Поряд з поняттям загального суб’єкта ККУ передбачає і поняття спеціального суб’єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб’єкт — це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта конкретного складу злочину.

      Ознаки  спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, громадянство для суб’єкта державної зради, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

      Стаття 20 передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом Обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною міро ю не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. Наведену у законі сукупність ознак, що характеризують обмежену осудність, можна називати формулою неосудності.

      Поняття обмеженої осудності визначається за допомогою 2 критеріїв: медичного, юридичного. У частині 2 ст. 19 дається законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, «не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки» [12].

       Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, то вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лигне певна особа.

       Таким чином, спеціальний суб'єкт — це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

       У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови [6].

       В інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не названий, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб'єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

       Найчастіше  ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного  складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини.

       Однак нерідкісними є випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 кваліфікуючою ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідальну посаду.

       Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а  тільки та, яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому зазначений спеціальний суб'єкт. Так, якщо у вбивстві дитини разом з матір'ю новонародженої дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство).

       Таким чином ми вияснили, що питання про  суб'єкта злочину, по суті справи, є  питанням про особу, яка вчинила  злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК: «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)».

       Частина 1 ст. 18 визначає, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність». Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку [5, c. 468].