Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Кримінально-правова  характеристика злочинів у сфері  віросповідання»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

Вступ……………………………………………………….………………………3

1. Історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання………...…………………5

2. Поняття та види злочинів  у сфері віросповідання…………….……………11

3. Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання:

3.1. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 161 КК України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань»……………………………..…………12

3.2. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 178 КК України «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків»……….…………13

3.3. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 179 КК України «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь»..22

3.4. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 180 КК України «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду»……………………...……25

3.5. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 181 КК України «Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів»…………………………….……27

Висновки…………………………………………………………………………34

Перелік використаних джерел…………………………………………………..37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У Конституції України закріплено право на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Крім того Конституцією України гарантовано сприяння державою консолідації та розвитку релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України та неможливість надання будь-яких привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних переконань. Здійснення права на свободу віросповідання може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Особливу роль у забезпеченні гарантованих Конституцією прав і свобод належить кримінально-правовим нормам.

Аспекти кримінально-правової охорони свободи віросповідання та морально-етичних цінностей релігійних вірувань, на жаль, у своєму цілісному виразі майже не удостоювалися акцентованої дослідницької уваги з боку вчених-правознавців України. Разом з тим, деякі моменти цієї проблеми досліджувалися в окремих роботах вчених-представників різних галузей наукової гносеології (міжнародне право, кримінологія, культурологія, соціальна психологія, філософія, теологія, політологія, соціологія та ін.): Анісімова Л.І., Бенявичуса Р.О., Блищенко І.П.,          Богданова О.В., Вакуліна Т.І., Котомкіна М.Г., Лукащука І.В., Надіда О.М., Наумова С.О., Салуюса Р.С., Сумкова Р.А., Тимченка Л.Д. та ін. До сучасних правознавців, які в деяких своїх дослідженнях різних аспектів теорії кримінального права піднімали окремі питання юридичної проблематики кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання, потрібно віднести Алєксєєвського А., Багрій-Шахматова Л., Баймуратова М., Башкатова Л., Житнігора Б., Дімітрову О., Карпеця І., Марисюка К., Палія М., Сурілова О., Ташакбарова Р., Тукмаленка О., Фісенко І., Швидченко І. і деяких інших.

Без сумніву, роботи цих  науковців мають значну наукову  та практичну цінність. У них розглянуті деякі теоретичні та прикладні питання кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання. Саме ці роботи склали теоретичну основу нашого курсового дослідження. Разом з тим, багато аспектів досліджуваної проблеми, як і раніше, залишаються дискусійними і вирішуються суперечливо.

Наведені вище положення  зумовлюють актуальність теми курсової роботи і необхідність наукового осмислення і дослідження відносин, які складаються у сфері віросповідання, як об’єкта кримінально-правової охорони та аналізу кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за порушення цих відносин.

Виходячи з зазначеної актуальності метою даної курсової роботи є висвітлення сутності та особливостей кримінально-правової регламентації  відповідальності за злочини проти права людини у сфері віросповідання. Відповідно до поставленої мети в даній роботі вирішуються такі завдання:

• дослідити історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання;
• дати визначення злочинам у сфері віросповідання, та виділити їх види;
• провести юридичний аналіз складів злочинів, які передбачають відповідальність за посягання на  права людини у сфері віросповідання.

Об'єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають в процесі кримінально-правової охорони прав людини у сфері віросповідання.

Предмет дослідження – кримінально-правові норми, що встановлюють відповідальність за порушення прав людини у сфері віросповідання.

 

 

 

 

1. Історичні аспекти розвитку кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері віросповідання

Розвиток  України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави  має бути нерозривно пов'язаний із розвитком права, яке фактично регулює всі сфери сучасного буття особи, суспільства та держави. Водночас, система права країни повинна відбивати ознаки існуючого в ній суспільного та політичного ладу. Саме тому слід говорити про те, що сучасне вітчизняне право, зокрема, і кримінальне право, повинно, з одного боку, відображувати сучасний стан розвитку суспільних відносин у нашій країні, а з іншого – сприяти забезпеченню положень, проголошених, зокрема, у першому і другому розділах Конституції України. Відповідно пошук шляхів удосконалення правової регламентації кримінальної відповідальності за порушення конституційних прав особи, зокрема, права людини на свободу віросповідання, доцільно будувати на основі встановлення та розкриття основних аспектів розвитку кримінального законодавства. Саме дослідження цього питання дає можливість дійти висновку щодо стану та відповідності кримінально-правового забезпечення права людини на свободу віросповідання сучасному розвитку суспільних відносин у цій сфері, а також запропонувати відповідні механізми вдосконалення цього забезпечення з метою сприяння реальній та безперешкодній реалізації вказаного права. У цьому контексті, як ми вважаємо, необхідним є висвітлення історичних аспектів розвитку кримінального права України, у частині встановлення відповідальності за злочини проти прав людини у сфері віросповідання.

Аналізуючи законодавство  часів Київської Русі можна помітити, що в цей період злочини у сфері віросповідання мали назву релігійних або церковних. У основі виникнення понять «церковний» і «релігійний» злочин лежить візантійський Лішанський едикт 313 р. Костянтина і Ліцинія. Київська Русь разом з православ’ям з Візантії сприйняла і її церковно-світське право. Практично всі національні юридичні джерела переймали, запозичували основні положення, а то і повні тексти з цих Керманичних книг. Найдревніша пам’ятка часів київської Русі – Руська Правда – не міститься жодної норми про релігійні злочини. Більш ранніми відносно Руської правди законодавчими актам, які визначали релігійні злочини, є Статути, що приймалися князями. У Синодній редакції Статуту святого князя Володимира Святославовича визначено 27 складів злочинів, з них 13 – релігійні [41, с. 8].

Аналіз норм законодавства  Київської Русі дозволяє зробити певні висновки. Так, перш за все в цих нормативних актах, як і в інших, їм подібних, церковний злочин, що переслідується виключно церквою і по церковному праву, прирівнювався з релігійним злочином,  який регулювався світськими законами. У період зародження православ’я на Русі це цілком зрозуміло. Церква була прирівняна з державою і об’єднана з нею, що по візантійському праву означало ні що інше, як те, що будь-які діяння церкви були державними, як і будь-які діяння держави освячувалися церквою. Разом з тим, в окремих статутах була визначена і прерогатива церковної юрисдикції над княжою.

Разом з тим, у цих  статутах зроблені спроби відійти від впливу візантійських Керманичних книг. Як зазначає О.С. Островський, це виявилося у введенні іншої системи покарань – переважно майнові санкції і відмова від широкого застосування тілесних покарань, страти, що практикувалися у Візантії. Окрім того, це відбилося і на окремих складах релігійних правопорушень – відмова від деяких візантійських складів і введення своїх, наприклад, посилання на крадіжку дружини, зокрема з церкви, як підставу для розлучення, відсутнє у візантійських джерелах           [29, с. 243].

Статути передбачали  тільки перерахування релігійних діянь, без їх розкриття, визначення, в деяких статутах, пізніших, з вказівкою  санкцій. Фактично немає ні кваліфікованих, ні привілейованих складів. Відсутня вказівка на суб’єктивну сторону, тобто умисел та необережність не розрізняються, немає мотивів, мети. Передбачена можливість аналогії закону про кримінальну відповідальність [17, с. 81].

В більш пізній період в 1649 р. було видано Соборне Уложення, в ньому всі релігійні злочини можна розділити на чотири типи:                           а) богохульство, тобто ганьба Бога і святих словесно або діями; б) церковний заколот – це порушення громадського порядку в церкві, що врегульовано церковними правилами, виражається в перериванні церковної літургії і інших обрядів; в) церковний заколот – це порушення громадського порядку в церкві, врегульованого церковними правилами, шляхом  позбавлення життя, биття, образи; г) спокушання і віровідступництво, тобто звернення з християнської віри в нехристиянську. По Соборному Уложенню 1649 р. сам віровідступник як потерпілий не був підсудний суду державному, а тільки церковному. Добровільне віровідступництво в кримінально-правовому порядку не переслідувалось [41, с. 9].

За часів перебування України у складі Російської імперії кримінальна відповідальність за посягання на свободу віросповідання також була передбачена тогочасними кримінально-правовими актами. Цей період розпочинається з законодавчої діяльності Петра I. Саме він ввів державний стиль дії на релігійну злочинність як державно-церковний монізм, який проіснував з деякими змінами аж до Жовтневої революції 1917 р.

Артикул військовий 1715 р. виділяв чотири типи релігійних злочини: чародійство, богохульство, церковний заколот та злочинна діяльність священнослужителів. Але у Військових артикулах немає таких складів як церковна татьба; осквернення могил, їх пошкодження, знищення і ін.; пошкодження або знищення священних предметів, шанованих церквою або іншого церковного майна і ін., передбачених в попередніх правових актах [29, с. 243].

Наступний етап кримінально-правового  регулювання релігійної сфери з  боку держави – це Зведення законів (видавництво 1832 р.), де в розділі II, книзі I, томі XV «Про злочини проти віри»  в шести розділах систематизований весь матеріал: богохулення (так названо богохульство) і осуд віри, відступ і відвернення від віри, єресь, експлуатація релігійного почуття, порушення благочинності в церквах, святотатство, розриття могил, пограбування мертвих тіл.

Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. виділяло п’ять типів релігійних злочинів, названих в розділі другому «Про злочини проти віри і про порушення тих, що захищають ону ухвал».

Кримінальне уложення 1903 р. встановлювало відповідальність за досліджувані злочини в одному розділі, який нараховував 26 статей, що в 3,1 раз менше, ніж було. Види релігійних злочинів того часу не відрізнялися в залежності від виду кримінально-правового джерела в якому вони були закріплені [29, с. 243-244].

Аналізуючи кримінальне законодавство про відповідальність за посягання на права людини у сфері віросповідання часів радянської України ми дійшли висновку, що цей етап почався з ухваленням 23 січня 1918 р. декрету «Про відділення церкви від держави і школи від церкви». Усі положення декрету знайшли своє послідовне віддзеркалення в КК УРСР 1922 р. і КК УРСР 1927 р. КК УРСР 1960 р. з погляду кримінально-правового регулювання релігійної сфери досить істотно відрізняється від вищезгаданих.

Як в КК УРСР 1922 р. (глава III), так і в КК УРСР 1927 р. (глава IV) була виділена окрема глава, присвячена релігійним злочинам, яка мала однакову назву: «Порушення правил про відділення церкви від держави» і сім статей в КК УРСР 1922 р. та шість статей в КК УРСР 1927 р. у цих главах. Причому, ці норми фактично дослівно повторюються.  Але, окрім цих норм як в КК 1922 р., так і КК 1927 р., у інших главах також були склади релігійних злочинів. Крім того, потрібно звернути увагу на зміни, які були внесені до КК УРСР 1922 р., але вже не знайшли відповідного відображення у КК УРСР 1927 р. Таких змін у главу ІІІ КК УРСР 1922 р. «Порушення правил про відділення церкви від держави» було внесено п’ять.

Наступний КК УРСР 1960 р. в  принципі відображає той же кримінально-правовий стиль, але в деяких своїх аспектах різко відрізняється від всіх попередніх кримінальних кодексів. Перш за все в ньому, до речі, також, як і в КК 2001 р., немає окремого розділу, присвяченого релігійним злочинам. Кількість релігійних злочинів скоротилася удвічі, і вони були розміщені в двох різних главах. Разом з тим, дві норми повторюються в редакції попередніх кодексів і з’являється лише одна нова, причому, їх залишилося всього три.