Кримінально-правове значення і правові наслідки засудження особи за межами України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………...3

Розділ 1. Загальна характеристика інституту екстрадиції…………………………………………………………………….5

1. Видача злочинців (екстрадиція) як правова категорія……………5
2. Загальна характеристика механізму правового регулювання екстрадиції…………………………………………………………………………9
3. Особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні, напрямки його вдосконалення………………………...13

Розділ 2. Характеристика правових наслідків засудження особи за межами України…………………………..16

2.1. Правові наслідки засудження особи за межами України………….16

2.2. Кримінально-правове значення засудження особи за межами України…………………………………………………………………………...19

2.3. Умови врахування правових наслідків вироку суду іноземної держави в Україні………………………………………………………….23

Висновки…………………………………………………………………..32

Список використаної літератури………………………………………...35

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Поряд з економічною та політичною глобалізацією відбувається процес кримінальної глобалізації у формі інтенсивного розвитку транснаціональної організованої злочинності. При цьому транснаціоналізація злочинності хоча і детермінована глобалізаційними процесами в економіці та інших сферах людської діяльності,  проте з’явилась набагато раніше і відбувається набагато швидше. Реакцією світової спільноти, в тому числі й України, стало збільшення кількості міжнародних договорів, що покликані запровадити ефективні заходи протидії різним видам транскордонної злочинності.

Це в свою чергу викликало  певні ускладнення при поширенні кримінально-правової юрисдикції  України на осіб, які вчинили злочини за її межами. Очевидно, що однією з причин цього є недостатність науково обґрунтованих висновків і рекомендацій щодо застосування відповідних положень КК України. Ось чому теоретична розробка питань кримінально-правової юрисдикції України щодо злочинів, вчинених громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за її межами та кримінально-правового значення засудження особи за межами України, уявляється необхідною, своєчасною і корисною, а тому – достатньо актуальною. Додає актуальності дослідженню і той факт, що в КК України 2001 року певною мірою реформовані положення про екстрадицію, кримінально-правову юрисдикцію України щодо злочинів, вчинених як на території України, так і за її межами взагалі.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є формулювання теоретично та практично обґрунтованих висновків щодо кримінально-правового значення засудження особи за межами України, поняття екстрадиції, а також вироблення на цьому підґрунті рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики його застосування.

Об’єктом дослідження є правові наслідки засудження особи за межами України.

Методи дослідження. В роботі використовувалися загальнонаукові методи дослідження, а також методи, властиві для досліджень у правових науках: діалектичний метод пізнання, метод системного аналізу соціальних (зокрема – правових) явищ, догматичноий метод, порівняльно-правовий історичний.

Структура курсової роботи складається з вступу, двох взаємопов’язаних розділів, кожен з яких поділяється на відповідні підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Загальна характеристика інституту  екстрадиції 

1. Видача злочинців (екстрадиція) як правова категорія

Екстрадиція є тим незамінним інструментом, за допомогою якого забезпечується принцип невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за кордон.

Своїм розвитком  екстрадиція має завдячувати, головним чином, міжнародній діяльності Франції, в ході якої було вироблено фундаментальні принципи сучасного інституту екстрадиції; інститут екстрадиції розвивався, як правило, від угод ad hoc (для даного випадку) до двосторонніх, згодом багатосторонніх угод загального характеру, із заміною на певних територіях (зокрема в межах ЄС) інституту екстрадиції інституту так званого „ордеру на арешт”, з одночасним закріпленням основних положень про екстрадицію у спеціальних зонах; екстрадиційні правовідносини поступово ускладнювались у тому регламентувались усе більш ретельно; поступово розширювався перелік злочинів, які могли бути підставою для видачі („екстрадиційна номенклатура”), що тягло за собою необхідність гармонізації кримінального законодавства держав – учасниць відповідних договорів¹.

Визначаючи саме поняття екстрадиції, то серед безлічі запропонованих вченими дефініцій, найбільш повним, як на мене, подане О. Виноградовою, під чим слід розуміти процес, який ґрунтується на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішнього законодавства і пов’язаний з наданням державами правової допомоги, що полягає у передачі підозрюваного, обвинуваченого або засудженого державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив злочин або громадянином якої він є або державі, що потерпіла від злочину, для притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду².

Відповідно до міжнародної практики у питанні про видачу правопорушників держава видає запит про видачу у таких випадках:

- коли злочин вчинено на її території;

- коли злочинець є громадянином  цієї держави;

- коли злочин було націлено  в супереч інтересів цієї держави та спричинив їй шкоду.

Перші зародки екстрадиції як явища з'явилися ще в стародавньому світі. Окремі елементи договірної практики вирішення екстрадиційних питань зустрічаються в епоху Середньовіччя. Формування екстрадиції як правового інституту на території Європи починається із ХVIII ст. і до середини ХІХ ст. вона утверджується як правовий інститут, головним чином завдячуючи міждержавним відносинам Франції.

Для встановлення історичного руху від витоків до утвердження інституту  екстрадиції на території українських  земель орієнтуються, головним чином, на найбільш виражені прояви української державності: добу Київської держави, українську козацьку державу, період відродження української державності в 1917 - 1918 рр. та боротьби за неї в 1919 - 1920 рр., період утвердження України як суверенної держави. Крім того, для повноти дослідження аналізуються пам'ятки права таких державних утворень, як Великого князівства Литовського, Великого князівства Московського, Польщі, Російської імперії та Союзу РСР³.

Корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, що підтверджується договором, укладеним князем Олегом із Візантією 911 р. Останній фактично є першою спробою договірного врегулювання відносин, що сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Закладені в названому Договорі положення подальшого розвитку на території Київської Русі не набули. Надалі окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань пов'язуються із Гетьманськими статтями, зокрема, Переяславськими статтями 1659 р. Однак із поступовим наступом царату на українські землі можливість розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, втрачається. Загалом розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до Російської імперії, був далеким від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи середини 60-х рр. ХІХ ст. Зауважується, що за радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання екстрадиції обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.

Доцільно виділяти два значення терміна "екстрадиція" - на нормативному та фактичному рівнях, що дає можливість вивести цілісну дефініцію досліджуваного поняття⁴. Враховуючи різні погляди науковців щодо поняття "екстрадиція", пропонується визначення екстрадиції як заснованої на міжнародних договорах, загальновизнаних принципах права та нормах внутрішньодержавного права форми міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, що надається державою, на території якої знаходиться запитувана (обвинувачена чи засуджена) особа (запитуваною державою), державі, на території якої, громадянином якої або проти прав та свобод громадян якої чи її власних інтересів вона вчинила порушення кримінально-правової заборони (запитуючій державі), і полягає у відданні обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої, або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, обвинувального вироку національного суду запитуючої держави⁵.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Загальна характеристика механізму правового регулювання екстрадиції

Механізм правового регулювання екстрадиції – це система нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні правовідносини, що здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва держав у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції з метою сприяння процесу реалізації охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин.

Виділяються такі компоненти механізму правового регулювання екстрадиції, якими виступають: екстрадиційні норми, юридичні факти, екстрадиційні правовідносини, акти застосування екстрадиційних норм та акти реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків щодо екстрадиції особи⁶.

В роботі механізму правового регулювання екстрадиції беруть участь як міжнародні, так і національні засоби правового впливу, а це є свідченням комплексного характеру даної правової конструкції.

При проводенні аналізу як змісту, так і форми (джерел) екстрадиційних норм виділяється нормативний рівень механізму правового регулювання екстрадиції. Детальному аналізу піддається низка матеріальних правових норм кримінально-правового характеру, серед них: норми про невидачу власних громадян, невидачу за порушення кримінально-правової заборони, що розглядається як політичний злочин, невидачу у зв'язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності чи давності виконання обвинувального вироку за порушення кримінально-правової заборони (злочин), щодо якого надійшов запит про екстрадицію, невидачу, якщо до особи, екстрадиція якої запитується, у запитуючій державі може бути застосовано передбачену її кримінальним законом смертну кару.

Сьогодні екстрадиція функціонує як комплексний міжгалузевий правовий інститут, певну частку норм якого складають норми кримінально-правового характеру.

Юридичні факти розглядаються як самостійний компонент механізму правового регулювання екстрадиції. Характерною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. "Початковим" елементом таких фактичних складів виступає факт існування у запитуючій державі охоронних кримінально-правових відносин. При цьому факт порушення особою кримінально-правової заборони певної держави відіграє роль нормативної умови.

Екстрадиційні правовідносини є одним із компонентів механізму правового регулювання екстрадиції. Звертається увага на доцільність розгляду поняття екстрадиційних правовідносин у широкому та вузькому розуміннях⁷. У широкому розумінні екстрадиційні правовідносини - це комплекс правовідносин, різних за своєю природою та характером, що виникають на підставі екстрадиційних норм між конкретними суб'єктами - носіями взаємних прав та обов'язків щодо надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. Екстрадиційні правовідносини у вузькому розуміння - це такі врегульовані екстрадиційними нормами відносини, вступаючи в які одна держава – запитувана сторона – уможливлює (шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи) реалізацію іншою державою – запитуючою стороною – комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення обвинувального вироку, що набрав законної сили, до виконання.

Передбачена екстрадиційною нормою можливість надання правової допомоги у формі екстрадиції, виходячи із конкретних життєвих обставин, які стали підставою для звернення запитуючою державою за такою допомогою, конкретизується у відповідному правозастосовчому акті шляхом встановлення наявності чи відсутності у суб'єктів екстрадиційних правовідносин прав та обов'язків щодо здійснення екстрадиції особи та визначення (за наявності) їх обсягів на підставі та відповідно до застосовуваних екстрадиційних норм. У межах механізму правового регулювання екстрадиції такими актами, зокрема, є: 1) рішення про видачу особи; 2) рішення про відмову у видачі особи. З їх участю "в роботі" даної системи пов'язується також можливість індивідуального піднормативного регулювання екстрадиційних правовідносин, що, наприклад, має місце при визнанні компетентними органами запитуваної держави порушення кримінально-правової заборони, у зв’язку з яким запитується екстрадиція, політичним правопорушенням (злочином).

Передбачені екстрадиційною нормою та конкретизовані на рівні  актів застосування цих норм права  та обов’язки учасників екстрадиційних правовідносин “матеріалізуються” за допомогою певних актів їх поведінки (діяльності). Акти реалізації прав та обов’язків “залучаються до роботи” механізму правового регулювання екстрадиції у тому випадку, коли він функціонує за участю такого акта застосування екстрадиційних норм, як рішення про видачу особи⁸.

Як акт реалізації прав та обов’язків щодо видачі особи (екстрадиції) розглядається фактична поведінка (діяльність) суб’єктів екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні, яка полягає у наданні правової допомоги у формі екстрадиції шляхом віддання компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої держави обвинуваченої чи засудженої особи з переміщенням її на територію останньої, чим уможливлюється подальша реалізація охоронних кримінально-правових відносин, одним із суб’єктів яких виступає запитуюча держава⁹.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні, напрямки його вдосконалення

Екстрадиція передбачає виконання  переліку вимог:

- злочин, за скоєння якого було надано запрос про видачу, повинен визнаватися злочином за законами держави, в котрій перебуває злочинець (принцип тотожності);

- якщо за законами держави, яка вимагає видачі, за злочин передбачена смертна кара, а в державі, де знаходиться злочинець, смертна кара відмінена, то умовою видачі загалом виступає гарантія, що найвища міра покарання до злочинця застосована не буду.