Кримінально-правове дослідження заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 122 КК) є вчинення його з метою:

1) залякування потерпілого або його родичів. Особливістю цієї кваліфікуючої ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується крім потерпілого лише на його родичів, у той час, коли при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб. Крім того, така кваліфікуюча ознака як примус потерпілого чи його родичів до певних дій у ч. 2 ст. 122 КК виділена окремо, тоді як у ч. 2 ст. 121 КК вона не передбачена;

2) їх примушування до вчинення певних дій. Це домагання від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів – передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальну шкоду або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання, – слід кваліфікувати, відповідно за ч. 3 ст. 189 КК, ч. 3 ст. 206 КК, ч. 3 ст. 355 КК. Під родичами у цій статті слід розуміти не лише близьких родичів (про яких йде мова в п. 8 ч. 2 ст. 115 КК – батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки (п. 11 ст. 32 КПК України), а й інших родичів потерпілого).

3) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього виду тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК).

РОЗДІЛ 3. Юридичний аналіз суб’єктивних ознак кримінально-правового дослідження заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень

Серед злочинів проти  особи велику небезпеку становлять ті, що посягають на здоров'я людини. Воно визнається в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції), що, у свою чергу, визначає зміст і пріоритети діяльності правоохоронних органів України щодо реалізації охоронних функцій держави. Україна, як й інші країни Європи, стає «старіючою» державою. І відомий лозунг «здоров'я народу — багатство країни» залишається актуальним. Тенденція зростання агресивної форми поведінки у всіх сферах індивідуальних стосунків та соціальної діяльності людини також актуалізує завдання щодо посилення боротьби зі злочинами, що посягають на тілесну недоторканність особи.

Вивчення та аналіз діяльності співробітників ОВС України стосовно розслідування злочинів про умисне заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості дозволило виявити ряд чинників, які негативно впливають на здійснення кримінального судочинства щодо зазначених злочинів. Такі чинники умовно можливо поділити на дві групи: 1) перепони правового характеру; 2) об'єктивні чинники, які впливають на процес збирання доказів щодо скоєння злочину, передбаченого ст. 122 КК України. 
Негативний чинник правового характеру полягає у тому, що ч. 1 ст. 13 КК України визначає поняття закінченого злочину. Останній визнається закінченим, якщо діяння особи містять усі ознаки складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК. Відповідно, якщо діяння не містить усіх ознак складу злочину, воно визнається незакінченим злочином (ч. 2 ст. 13 КК). Оскільки злочин, передбачений ст. 122 КК, є злочином з матеріальним складом, то теоретично момент його закінчення починається з факту настання наслідків, вказаних у гіпотезі статті. Тобто, повинні настати суспільно небезпечні наслідки, зокрема: 1) у потерпілого має бути тілесне ушкодження, що призвело до тривалого розладу здоров'я більш ніж 21 день; або 2) наявне у потерпілого тілесне ушкодження спричинило йому стійку втрату працездатності від 10% до 33%. З цього приводу постає питання: коли слід вважати закінченим злочин, передбачений ст. 122 КК за кваліфікуючою ознакою — спричинення тривалого розладу здоров'я?

Фактично вивчено 200 кримінальних справ про умисне заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості, проведено анкетування (100 осіб) та інтерв'ювання (100 осіб) слідчих і працівників органу дізнання ОВС України; проаналізовано 200 висновків судово-медичної експертизи. 
виходить, що між суспільно небезпечним діянням, у ході якого заподіяно тілесне ушкодження, та визначеним остаточним результатом цього ушкодження, що є кваліфікуючою ознакою, є певний проміжок часу — 21 день. У період збігу цього часу немає кримінально-правових ознак об'єктивної сторони злочину у вигляді настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст. 122 КК. Більше того, до минання 21 дня тілесні ушкодження, що призвели до розладу здоров'я, у часовому обчисленні формально є ознакою легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК). Постає друге питання: який злочин скоєно? Якщо тілесне ушкодження призвело до розладу здоров'я до 6 днів, то діяння спід кваліфікувати за ознаками ч. 1 ст. 125 КК. Якщо ж — до розладу здоров'я від 6 до 21 дня, то кваліфікація повинна здійснюватися за ч. 2 ст. 125 КК. Таким чином, з моменту заподіяння тілесного ушкодження і до часу минання 21 дня існує ситуація, коли неможливо точно встановити кваліфікуючі ознаки ст. 122 КК. 
Саме через це на практиці виникає проблема, коли є приводи до порушення кримінальної справи, але орган дізнання або слідчий не можуть вирішити питання стосовно порушення або відмови у порушенні кримінальної справи. Порушити справу за ознаками ст. 122 КК неможливо, оскільки немає ознак злочину — тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Такі ознаки можуть настати лише після збігу 21 дня з моменту заподіяння ушкодження.

Одночасно неможливо  відмовити у порушенні кримінальної справи. Якщо наявні у потерпілого  тілесні ушкодження не належать до тяжких або середньої тяжкості, вони мають бути легкими ушкодженнями (ст. 125 КК) або носити характер побоїв чи мордування (ст. 126 КК). Згідно зі ст. 27 КПК дізнання та досудове слідство у справах, передбачених ст. 125 та ч. 1 ст. 126 КК, не проводиться, а кримінальну справу порушує суддя за наявності скарги потерпілого (ч. З ст. 98 КПК). Але за наявності такої скарги (що є приводом до порушення справи) та фактичної наявності тілесних ушкоджень не припустимо відмовляти у порушенні кримінальної справи тому, що є юридичні підстави до її порушення. У такому разі орган дізнання, слідчий, відповідно до п. З ч. 2 ст. 97 КПК, повинні направити заяву потерпілого за належністю, тобто до суду.

На жаль, на практиці у  більшості випадків при заяві  особи про заподіяння їй тілесних ушкоджень останню направляють  на судово-медичне освідування. І якщо за його результатами не буде встановлено ознак тяжкого або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, потерпілому або відмовляють у порушенні кримінальної справи, або пропонують дочекатися збігу 21 дня для того, щоб ушкодження було визнано судово-медичною експертизою як тілесне ушкодження середньої тяжкості. Якщо ж потерпілий звертається до суду із заявою про порушення справи за ознаками заподіяння легких тілесних ушкоджень або за ознаками ст. 126 КК, судове провадження відкладається до визнання остаточного результату тілесного ушкодження. Тобто, потерпілий знову вимушений очікувати минання 21 дня.

Таким чином, без наміру правоохоронців штучно створюється  ситуація необхідності очікування збігу певного часу. Це породжує низку негативних обставин об'єктивного характеру, які впливають на процес розкриття та розслідування злочинів, передбачених ст. 122 КК. По-перше, вже на початковій стадії розслідування значно бракує речових доказів. За три тижні «ситуації очікування» суттєво змінюється обстановка місця  
події, через випадковість зникають сліди злочину або вони умисно знищуються чи трансформуються до ступеня неможливості проведення ідентифікаційних досліджень. Учасники події злочину та інші свідки забувають деякі подробиці, які мають суттєве значення при розслідуванні. По-друге, злочинець встигає знищити сліди злочину, які є на ньому, його одязі, або знищує знаряддя злочину. По-третє, особа, яка скоїла злочин, або самостійно здійснює певні дії, щоб уникнути кримінального переслідування, або отримує консультації від юристів щодо вжиття заходів з метою ухилення від притягнення до кримінальної відповідальності. 71% опитаних слідчих та співробітників органу дізнання показали, що злочинці, на жаль, отримують такі консультації від юристів, переважно від адвокатів. Далі. Самі потерпілі умисно знищують сліди злочину. Переважно вони здійснюють: прання одягу, в якому їм заподіяно тілесне ушкодження. Якщо одяг був пошкоджений, його викидають або віддають для полагодження; витирають сліди крові. Потерпілі жіночої статі через сором'язливість дуже часто штучно приховують тілесні ушкодження, які є на обличчі або на інших відкритих ділянках тіла (носять окуляри з темним склом, одягають брюки, користуються тональним кремом тощо). У зв'язку з цим іноді бракує відомостей стосовно характеру та кількості ушкоджень, немає показань свідків, які бачили у потерпілої у певний час соматичні ушкодження. На практиці трапляються випадки, коли, навіть, члени сім'ї не можуть засвідчити наявність у потерпілої слідів соматичних ушкоджень саме через те, що вона їх приховувала. 
Після висвітлення проблем об'єктивного характеру розглянемо пропозиції щодо їх вирішення.

Приводи до порушення  кримінальної справи, вказані у ст. 94 КПК, є не лише джерелом, з якого  правоохоронні органи одержують  відомості про злочин, вони являють собою ще й передбачену законом правову передумову, котра обумовлює початок кримінально-процесуальної діяльності, а саме — здійснення перевірки заяви або повідомлення про злочин. Частина 4 ст. 97 КПК дозволяє проводити такі перевірки у термін не більше ніж 10 днів. Дану можливість, на стадії порушення справи, завжди слід використовувати у випадках заподіяння тілесних ушкоджень з невизначеним остаточним результатом. Метою проведення перевірки є забезпечення доказової бази для подальшого провадження кримінального судочинства. Зокрема, слід встановити: дані, що свідчать про суспільне небезпечне діяння особи та відомості, які підтверджують наявність тілесних ушкоджень; свідків злочину та зібрати речові докази. Вважаю, це є стратегічним завданням співробітників ОВС, оскільки потрібно працювати на судову перспективу — засудження злочинця.

Перевірка може здійснюватись  шляхом відібрання пояснень від окремих  громадян, посадових осіб або шляхом витребування необхідних документів. Порядок відібрання пояснень і витребування документів законом не визначений. У цьому відношенні ч. 4 ст. 97 КПК є диспозитивною правовою нормою. Тому з метою запобігання вказаним вище негативним чинникам під час здійснення перевірки повідомлення про злочин доцільним буде отримати від потерпілого (заявника) докладне пояснення щодо всіх обставин події злочину. Таке пояснення якомога раніше завжди слід отримувати від особи, яка підозрюється у заподіянні тілесних ушкоджень, та від свідків-оче-видців події злочину. Крім того, перевірка заяви про заподіяння тілесного ушкодження може здійснюватись шляхом проведення опера-тивно-розшукової діяльності (ч. 5 ст. 97 КПК). Оперативно-розшуковими заходами можуть бути встановлені акти протиправної постзло-чинної діяльності злочинця, зокрема: підкуп свідків, залякування потерпілого, давання хабара медичним працівникам з метою документальної фальсифікації факту одужування особи до збігу 21 дня. Встановлення таких фактів може бути доказом скоєння злочину, свідчити про причетність особи до заподіяння тілесного ушкодження.

З метою забезпечення доказової бази (наявність вилучених  речових доказів, зафіксована обстановка місця злочину, інші його сліди) варто  завжди проводити огляд місця  події. Частина 2 ст. 190 КПК дозволяє проводити огляд за фактом порушення справи. Тому в разі, коли у ОВС звертається особа із заявою про заподіяння їй тілесних ушкоджень, які не є тяжкими, обов'язково слід проводити огляд місця події. Немає значення ступінь ушкоджень, який буде визначений у подальшому, мета огляду — отримання доказів.

Однією з умов, які  посприяють подальшому процесу розслідування  злочинів про заподіяння тілесних ушкоджень  середньої тяжкості, є активізація  потерпілого щодо самостійного збирання і надання ним доказів. Надання доказів є правом потерпілого (ст. 49 КПК). Порядок збирання потерпілим доказів законом не регулюється. І у цьому разі для нього діє принцип: «дозволено все те, що не заборонено». Потерпілий, будучи об'єктом інтересів злочинця, вже після злочину може зіткнутися з прямими або побічними доказами злочину. Особа, яка скоїла злочин, може прийти до потерпілого у лікарню для бесіди, передати записку, зателефонувати додому, кинути у поштову скриньку лист тощо. Зміст листа, діалогу з потерпілим може свідчити про різноманітні обставини злочину, викривати винного, вказувати на мотив або на мету злочину, бути доказом протиправної постзлочинної діяльності особи, котра завдала тілесні ушкодження. З цього приводу, щоб запобігти можливості втрати доказів через помилку потерпілого, його слід проконсультувати: як можна отримати докази, як слід їх зберігати, коли останні потрібно надавати слідчому, як поводити себе зі злочинцем. Прийом активізації потерпілого щодо збирання і надання ним доказів є припустимим, тому що це спрямовано на реалізацію прав потерпілого, вирішує поставлене для міліції завдання — участь у наданні соціальної і правової допомоги громадянам (ст. 2 Закону «Про міліцію»). 
При зверненні особи із заявою про заподіяння їй тілесних ушкоджень буде доцільним провести з нею бесіду, з метою її психологічної корекції. Для цього потерпілому слід роз'яснити, що за три тижні «ситуації очікування» можуть здійснюватися спроби, спрямовані на переконання у доцільності забрати заяву, змінити показання або дати неправдиві. Потерпілому потрібно роз'яснити, що такі спроби переконання будуть обґрунтовуватись слушними доводами. Доцільно навести потерпілому приклади вказаних доводів, але одночасно з цим аргументовано викласти контрдоводи, рекомендувати йому певну модель поведінки та навести приклади можливих відповідей потерпілого на дії осіб, які намагались переконати його у зворотному. Слід роз'яснити особі положення закону, що не дозволяє йому забрати заяву, та нагадати, що за давання неправдивих показань передбачена кримінальна відповідальність. Така бесіда дисциплінує потерпілого, психологічно його загартовує.

На завершення слід зазначити, що у разі, коли підозрюваний та потерпілий є членами однієї сім'ї, доцільно вживати спеціальні заходи щодо запобігання  актам насильства у родині. Практика свідчить про численні рецидиви фізичного насильства стосовно жертв злочинів, які є членами однієї із злочинцем сім'ї. При цьому злочинець застосовує як фізичне, так і психологічне (частіше залякування більш тяжкими побоями) або економічне насильство (позбавлення грошового утримання, їжі, одягу). Згідно з третім розділом Закону «Про попередження насильства у сім'ї» до насильника можуть застосовуватись такі спеціальні заходи:

1) винесення офіційного  попередження про неприпустимість  вчинення насильства; 

2) винесення захисного припису. Останнім особі, щодо якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію (дії) по відношенню до жертви насильства. Такі обмеження дій можуть встановлюватися на термін до ЗО діб. Тому у випадках, коли жертва та злочинець є членами однієї сім'ї, варто після отримання заяви про заподіяння тілесних ушкоджень негайно повідомляти відповідні служби про акти насильства у родині та ініціювати застосування спеціальних заходів. Повноваження щодо застосування таких заходів мають служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

ВИСНОВКИ

У роботі досліджено поняття та види тілесних ушкоджень за Кримінальним кодексом України.

З медичної точки зору, тілесні ушкодження – це порушення  анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючи факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних.

Тілесне ушкодження як кримінально-правове поняття – це протиправне заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Дана характеристика тілесних ушкоджень.

Середньої тяжкості вважається таке тілесне ушкодження, яке не є небезпечним для життя  і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менше як на одну третину. Тривалий розлад здоров’я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу. [2, ст.122]

Ознаки середньої  тяжкості тілесного ушкодження названо в цитованій статті. Таких ознак чотири, з них дві „негативні”, тобто для кваліфікації скоєного як середньої тяжкості тілесного ушкодження слід встановити їхню відсутність, та дві „позитивні”, наведені альтернативно, тобто середньої тяжкості тілесне ушкодження має місце за наявності хоча б однієї з них: