Закінчений та незакінчений злочин

     Особливості добровільної відмови співучасників  обумовлені фактом спільного вчинення злочину, а специфіка правової оцінки їхніх дій за обставин добровільної відмови визначається характером і ступенем участі кожного з них у злочині, що готується чи вчиняється. Умови звільнення від кримінальної відповідальності виконавця за таких обставин істотно відрізняються від умов такого звільнення інших співучасників – організатора, підбурювача, пособника. При цьому добровільна відмова одних співучасників має певне юридичне значення для оцінки дій інших. Так, добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, у свою чергу, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця.

     Вимоги, які закон висуває до добровільної відмови організатора, підбурювача  чи пособника, є більш жорсткими. Такі співучасники не підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо вони виконали одну з двох умов: 1) відвернули вчинення злочину; 2) своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється.

     Відвернення вчинення злочину означає недопущення  організатором, підбурювачем чи пособником вчинення злочину виконавцем взагалі (відвернення на стадії готування) або  недопущення ними доведення злочину  виконавцем до кінця (відвернення на стадії замаху). Воно може бути здійснене шляхом умовляння, психічного чи фізичного примусу, попередження потерпілого, нейтралізації засобів злочину чи приведення у непридатність знаряддя злочину та інших дій, які не дали змогу виконавцю реалізувати злочинний намір.

     Якщо  вжитими організатором, підбурювачем чи пособником заходами не вдалося  відвернути вчинення злочину виконавцем, то зазначені особи підлягають відповідальності як співучасники вчиненого виконавцем злочину. Факт вжиття ними певних заходів  може бути врахований судом при призначенні покарання.

     Повідомлення  про злочин передбачає інформування про місце, час, спосіб вчинення злочину, причетних до нього осіб, особистість  потерпілого та інші обставини, які  мають істотне значення для його відвернення. Воно має бути своєчасним і зроблене відповідним державним органам. Своєчасність такого повідомлення визначається у кожному конкретному випадку, але за будь-яких обставин воно має бути зроблене так, щоб у відповідних державних органів залишалася реальна можливість припинити вчинення злочину, не допустити настання злочинного результату (затримати виконавця, забезпечити безпеку потерпілого, вилучити знаряддя і засоби вчинення злочину тощо).

     Відповідними  органами державної влади, до яких мають  звернутися співучасники з повідомленням про злочин, що готується або вчиняється, є державні органи, до компетенції яких віднесено обов’язок попереджувати і припиняти злочини. Такими органами є органи дізнання, досудового слідства, підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратура і суд.

     Закон не висуває вимог щодо форми і  способу повідомлення співучасником  відповідного органу державної влади  про злочин, що готується або вчиняється. Таке повідомлення може бути усним  чи письмовим, зробленим особисто або  через посередників, безпосередньо керівникові зазначеного органу чи представнику цього органу, який перебуває при виконанні службових обов’язків (черговому по відділу міліції, дільничному інспектору міліції, слідчому податкової міліції, оперуповноваженому СБ тощо).

     У разі, якщо співучасник звертається із зазначеним повідомленням до інших органів державної влади, крім тих, до обов’язку яких входить попередження і припинення злочинів, або до органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, об’єднань громадян тощо, таке повідомлення має юридичне значення, передбачене ч. 2 ст. 31, лише у разі, якщо відповідні службові особи перелічених органів, установ і організацій виконували роль посередників у повідомленні про злочин належним органам і при цьому не була порушена вимога щодо своєчасності повідомлення про злочин, що готується або вчиняється.

     Якщо  звернення організатора, підбурювача  чи пособника до відповідних органів  державної влади з повідомленням  про злочин, що готується або вчиняється, не було своєчасним, воно не звільняє їх від кримінальної відповідальності, але може бути визнане судом обставиною, що пом’якшує покарання.

     Особливістю добровільної відмови пособника  е те, що вона може проявлятися не лише в активній, а й у пасивній його поведінці: у ненаданні ним засобів чи знарядь вчинення злочину або не усуненні перешкод вчиненню злочину. Відмовляючись від вчинення певних дій, пособник тим самим не сприяє вчиненню злочину виконавцем і цим уникає спільної з іншими співучасниками (насамперед, з виконавцем) діяльності.⁶⁰

     Отже, злочин може бути закінченим і незакінченим. Таке розмежування закріплюється і  на рівні Кримінального кодексу  України. Відповідно до ст. 13 КК України  незакінченим злочином є готування  до злочину та замах на злочин. Тобто, КК України закріпив три стадії вчинення умисного злочину: готування до злочину (ст. 14), замах на злочин (ст. 15) та закінчений злочин (відповідно до статті Особливої частини).

     Готування до злочину – полягає в умисному створенні умов для його вчинення. Ними є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також обстеження місця злочину, вивчення об’єкта, розробка плану та ін.

     Другою  стадією умисного злочину є замах. Із замаху починається виконання самого злочину. Він характеризується безпосереднім спрямуванням на його вчинення. Основною з ознак замаху є не доведення злочину до кінця із причин, що не залежали від волі особи. Стадії готування та замаху становлять незакінчений злочин. А закінченим злочином – третьою стадією – є діяння, яке повністю відповідає складу злочину, передбаченого в Особливій частині Кримінального кодексу України.

     У літературі незакінчений злочин нерідко  називають: попередньою злочинною  діяльністю, розпочатим, незавершеним злочином, невдалою діяльністю у вчиненні злочину. При незакінченому злочині умисел винного залишається повністю не реалізованим, об'єктивна сторона не розвинутою, шкоди об'єкту не завдається. У закінченому ж злочині умисел реалізується повністю, об'єктивна сторона виконується, об'єкту завдається шкода.

     Незакінчений  злочин (готування до злочину і  замах на злочин) – це не здійснена  можливість завдання шкоди об'єкту посягання. Злочинна діяльність припиняється у зв'язку з обставинами, що виникли  всупереч волі і бажанню суб'єкта.

     Основне призначення добровільної відмови  від доведення злочину до кінця  полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у статті 17 і 31 поведінки.

     У разі добровільної відмови втрачається  суспільна небезпека особи, яка за допомогою бажаної для суспільства поведінки припиняє свою незаконну діяльність у формі готування до злочину або замаху на нього і таким чином запобігає заподіянню шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. 

      Висновки 

     Єдиний  кодифікований закон України в галузі кримінального права – Кримінальний кодекс України (КК) – встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. Загальне поняття злочину визначає ч. 1 ст. 11 КК України, а саме: злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

     Таким чином, можна окреслити ряд необхідних характерних ознак діяння для  надання йому «статусу злочину». Злочинне діяння є актом вольової та усвідомленої поведінки людини у формі прояву її активності (дія) або утримання від неї (бездіяльність). Злочин є суспільно небезпечним діянням – має об’єктивну властивість спричиняти або створювати загрозу спричинення шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Порівняно з іншими правопорушеннями злочин має найвищий ступінь суспільної небезпеки.

     Злочином  є тільки те діяння, котре передбачається на рівні Кримінального кодексу  із зазначенням конкретних видів  покарання. Принцип презумпції невинуватості базується на такій ознаці злочину як вина – психічне ставлення особи до вчиненого діяння. Новелою КК України є виокремлення останньої ознаки злочину – вчинення діяння суб’єктом злочину. Це означає, що особа має досягти певного віку (вік, із якого може наставати кримінальна відповідальність – 16 років, а у деяких випадках – 14 років) і бути осудною (здатність усвідомлювати свої дії чи бездіяльність і керувати ними).

     Обов’язковим  характерною метою злочину є  мета. Мета злочину – це бажання  особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною ознакою умисних злочинів, що вчиняються з прямим умислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винний та бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчиненого злочину та виявлені його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Мета – обов‘язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбачена у диспозиції кримінального закону, і таким чином є обов‘язковою (конструктивною) ознакою складу злочину. Це означає, що відповідальність за законом настає лише за такі дії, які вчиняються з вказаною метою. Деякі навмисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети.

     Злочин  завжди характеризується певними ознаками. В науці кримінального права  панує думка про наявність  чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

     З урахуванням цих ознак можна  зробити висновок, що злочином визнається суспільне небезпечне, винне, протиправне  і кримінальне каране діяння (дія  чи бездіяльність), вчинене суб'єктом  злочину. Кожна з цих ознак  злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

     Треба підкреслити, що тільки наявність сукупності розглянутих чотирьох ознак –  суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності – характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.

     Злочин  може бути закінченим і незакінченим. Таке розмежування закріплюється і на рівні Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 13 КК України закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу; а незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин. Тобто, КК України закріпив три стадії вчинення умисного злочину: готування до злочину (ст. 14), замах на злочин (ст. 15) та закінчений злочин (відповідно до статті Особливої частини).

     Крім  того, у системі понять незакінченого  злочину, розглядається таке поняття  як добровільна відмова від злочину  Основне призначення добровільної відмови від доведення злочину  до кінця полягає у попередженні і припиненні злочинів шляхом стимулювання описаної у статті 17 і 31 поведінки.

     У разі добровільної відмови втрачається  суспільна небезпека особи, яка  за допомогою бажаної для суспільства  поведінки припиняє свою незаконну  діяльність у формі готування  до злочину або замаху на нього і таким чином запобігає заподіянню шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.

     Головним  правовим наслідком добровільної відмови  є те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за розпочату нею  реалізацію злочинного наміру, за умови  якщо фактичне вчинене нею діяння не містить ознаки іншого складу злочину.

     Особливості добровільної відмови співучасників  обумовлені фактом спільного вчинення злочину, а специфіка правової оцінки їхніх дій за обставин добровільної відмови визначається характером і  ступенем участі кожного з них у злочині, що готується чи вчиняється. 

      Список використаної літератури 

1. Конституція України. Конституція Автономної Республіки Крим. – К.: Юрінком-Інтер. – 2005. – 96 с.
2. Кримінальний кодекс України; Кримінально-процесуальний кодекс України. – К. : Ін-юре, 2008. – 496 с.
3. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.93 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – №35. – С. 358.
4. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.92 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – №22. – С. 303.
5. Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.91 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. – №53. – С. 793.
6. Закон України «Про Службу безпеки України» від 25.03.92 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – №27. – С. 382.
7. Закон України «Про міліцію» від 25.12.90 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1991. – №4. – С. 20.
8. Закон України «Про адвокатуру» від 19.12.92 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – №9. – С. 62.
9. Закон України «Про статус суддів» від 15.12.92 з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – №8. – С. 56.
10. Указ Президента України «Про заходи щодо дальшого вдосконалення діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України» від 24 березня 2004 року № 362/2004.
11. Указ Президента України «Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією» від 6 лютого 2003 року № 84/2003.
12. Указ Президента України «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» від 9 лютого 2004 року № 175/2004.
13. Андрусів Г. В., Бантишев О. Ф., Романюк Б. В. Кримінальне право України. Особлива частина: Посібник для підготовки до іспитів. – К.: Видавець Паливода А.В., 2002. – 292 с.
14. Антипов В.І. Кримінологія: Підручник для студентів вищих навч. закладів. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.
15. Джужа О., Голосніченко Д., Кирилюк А. Джерела кримінологічної інформації про стан злочинності в Україні // Право України. – 2003. –№12. – С. 19-23.
16. Іванов Ю.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. – К: Видавець Паливода А.В., 2006. – 264 c.
17. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. – К.: Атіка, 2002. – 640 с.
18. Костенко О.М. Організована злочинність: Юридична дефініція та модель протидії / Проблеми боротьби з корупцією і організованою злочинністю. –Т. VII. – К., 1998. – С. 72-74.
19. Криминология: Пер. с нем. / Под. общ. ред. и с предисл. Л.О. Иванова. –М., 1994. – 502 с.
20. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. Ю. В. Александрова, В. І. Антипова, М. В. Володько та ін. – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.
21. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. Вид. 3-тє, перероб. та допов. / За ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.
22. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.М. Джужи, П.П. Михайленка, О.Г. Кулика та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. – Кн.1. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.
23. Курс кримінології: Особлива частина: Підручник: У 2 кн. / М.В. Корнієнко, Б.В. Романюк та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. – Кн.2. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 480 с.
24. Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України. – 2-ге вид., переробл та доповн. // Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 968 с.
25. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року. // За ред. М.І.Мельникова, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2003. – 1104 с.
26. Романюк Б.В., Андрусів Г.В., Бантишев О.Ф. Кримінальне право України. Загальна частина: Посібник для підготовки до іспитів. – Видання 2-е, стереотипне – К: Видавець Паливода А.В., 2003. – 124 c.
27. Романюк Б.В., Глушков В.О., Голуб Б.В. Стратегія і тактика боротьби з організованою злочинністю // Науково-аналітичний бюлетень. – К., 1998. – № 3. – С. 45.
28. Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій – К: Видавець Паливода А.В., 2006. – 636 c.
29. Тер-Акопов А. А. Добровольный отказ от совершения преступления. – М.: Юридическая литература, 1982. – 96 с.
30. Штанько О.Ф., Кузнецов В.В., Савченко А.В., Андрушко П.П., Джига М.В. Сучасне кримінальне право України: нормативно-правові документи та судово-слідча практика: Хрестоматія. – К: Видавець Паливода А.В., 2005. – 496 c.
31. Яценко С.С., Андрушко П.П., Кобзаренко П.В., Матишевський П.С., Шапченко С.Д. Кримінальне право України: Практикум. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 592 с.