Чайна Церемонія Японії

Чайна Церемонія Японії

Однією з вершин мистецтва  чаювання вважається японський ритуал.

Суть церемонії відображають чотири принципи , сформульовані її творцем вересня Рікю: ва, кеі, сей, дзяку, що означає – гармонія, повага, чистота, спокій.

• Гармонія – у відносинах між людьми, гармонія людини і природи, гармонія чайного посуду та манери її використання;
• повага – до всіх і кожного, що виходять з щирого почуття подяки за саме існування;
• чистота – фізична і духовна;
• спокій – той самий душевний спокій, який приходить з розумінням перших трьох принципів, заради якого чай і заварюється.

У стародавній японській  столиці Кіото, де до цих пір існує  близько трьох тисяч храмів, є  особливий дивовижний комплекс, в  якому зосереджені прославлені  японські сади, засновані ще в XVI-XVII ст. Двадцять чотири храми і кілька десятків садів розташовані на невеликій  території, сади примикають до дерев’яних монастирських будівель (головному  будинку настоятеля, павільйону для  медитації, чайного будиночка тощо) і в різних своїх частинах неоднакові, змінюючись від повороту до повороту воістину нескінченною низкою просторових  композицій , колірних і фактурних  сполучень, тонко виражених настроїв.

Храми монастирського комплексу  Дайтокудзі, про які йде мова, будувалися в різний час різними людьми і з різних приводів. Всі вони ставали згодом власністю буддійських ченців, які в своїй суворій відчуженості від мирської суєти дбали про саме, з їх точки зору, головне: про органічне єднання з природним процесом всього навколишнього природного життя і заснованого на цьому душевному спокої, стійкості і перенесення негараздів, чесному виконанні обов’язку.

Ченці монастирів Дайтокудзі сповідували дзен-буддизм, який з’явився, як і чайна церемонія, спочатку в Китаї в VI ст. Культура чаювання прищепилася на японському грунті в XII-XIV ст. До XVI ст. японський дзен-буддизм пережив вже свою власну історію, в результаті якої найбільш популярною виявилася школа Ріндзай (китайська назва Ліньцзі), саме вона і протегувала створення монастирів і садів Дайтокудзі

Дзен-буддизм, незважаючи на своє заперечення життєвої суєти, виявився кращим наставником в досягненні професійної майстерності в самих  різних

заняттях людини. Особливий  психологічний тренінг, який сповідував адептами школи дзен, був корисний і воїнам, і акторам, і медикам, і художникам.

Дзенські ченці не тільки шукали найкоротші шляхи до осяяння, а й розробляли теорії про найшвидше і ефективне досягнення мети в будь-якій справі – в боротьбі, малюванні та віршуванні, в танці і аранжуванні саду або букета, в приготуванні чаю.

Серед двох десятків садів  Дайтокудзі, створюваних протягом століть (з XVI-XVII по XVIII-XIX ст.), є й такі сади, як, наприклад, сади близько чайного будиночка, в яких давня символіка і жанровий канон як би приховані за природністю розташування дерев, кущів, каменів і кольорів. Маленький куточок землі, відведений під “чайний” сад, є цілим світом, де, проходячи по звивистій доріжці до чайного будиночка, ви встигаєте пережити різні емоції, підказані вам химерними поворотами. Кілька кроків по маленьким каменям – і зупинка, потім повільний рух по широкому камінню. Ви шукаєте поглядом, як зручніше повернутися, щоб вступити на наступний, ніби тікаючий від вас камінь, – і в цей час перед вашими очима ковзає, мерехтячи і змінюючись, сонячне світло, що пронизує густоту зелені. Запах квітучих кущів і дерев робить зібравшеся в темних кутках повітря тягуче медовим. Голоси птахів, здається, лунають звідкись ззовні – з верхівки дерев або відкритих сонцю місць.

Момент споглядання, як підготовка до мовчазно-зосередженої церемонії  чаювання, присутній в “чайному”  саду. Вся динаміка саду, вся його архітектоніка, обумовлена ​​єдиною доріжкою, побудованою на уповільненнях і зупинках, на “таємності”, напівприхованні.

До чайного будиночка  не слід йти прямо, його треба виявити  в кінці шляху. Він ніколи не стоїть в центрі композиції, але як би присутній  в самому дусі саду, у всіх його потаємних  куточках. Характер споглядання, якому  ви вдаєтеся в дзенських храмах, залежить від змісту спостерігання садової композиції. Це може бути простий гайок, де, крім дивної порожнечі, немає нічого умовного і символічного, може бути і так званий сухий ландшафт або сад каменів, в якому за допомогою каменів різної величини і форми, гальки і піску створюється умовна картина світу. Зображувані гори, річки і моря, острови, тварини і птахи символізують ще й людські пристрасті, закони зміни земних доль, приклади того – один з найбільш знаменитих садів дзенського комплексу Дайтокудзі – Дайсен-ін і сад каменів монастиря Реандзі.

Такі сади налаштовують на філософсько-споглядальний лад не тільки ченців. Будь-який відвідувач саду може випробувати в ньому втішні хвилини проникнення в бездонні глибини часу і звільнення від  обмеженості земних форм і простору. Для витончених жителів Країни висхідного сонця, які дорожать традицією чайної церемонії, чай – не просто напій. З ним пов’язують багато культурних звичаїв та обрядів, що зовні нагадують священнодійство.

Мова йде не про чорний запашний чай (ко-тя), який прибув на острови з-за кордону, а про особливий зелений чай (о-тя), який п’ють без цукру і особливо улюбленими різновидами якого є пінистий напій з наймолодших пагонів “Вусу-ча” і густий, як суп, “Кой-ча”.

Існує ціле мистецтво приготування такого чаю – тя-до, перейняте строгістю буддизму і яке ставить за мету допомогти душі знайти спокій. Як і багато інших елементів японської культури та релігії, запозичені з Китаю, воно пристосоване до способу життя і мислення остров’ян. Століттями дотримуються правила і декорум – жести, церемоніальні вирази, предмети, які оточують людей під час чаювання.

Повна ж церемонія можлива  лише в інтимній обстановці спеціальної  чайної кімнати в чайному будиночку, де господарі беруть найпочесніших  гостей. Посередині приміщення – квадратна  виїмка, де на керамічному піддоні  тліє деревне вугілля. Над ним  – котел, схожий на чавунець. Гостей розсаджують біля нього з двох сторін на ватяних подушках – дза-бутонах, дотримуючись субординації. Сидіти, схрестивши ноги, вважається розв’язаним, а витягнувши їх у бік сусіда – непристойним.Сидять лише на власних п’ятах, підклавши під коліна дзабутон. Господиня священнодіє теж на колінах. Дерев’яним черпаком наливає кип’яток в порцелянову піалу, ополіскує її, ретельно витирає краї серветкою. Кладе в чашку-піалу щіпку найдрібнішого порошку церемоніального зеленого чаю “Тен-ча”, доливає кип’яток і збиває вміст бамбуковою мішалкою-мутовкою до густоти сметани, поки зеленувата піна не підніметься до країв. Першу чашку з поклоном подає першим гостям. Уся церемонія передбачає певний аскетизм в деталях. Брати участь у ній може не більше п’яти осіб, причому суспільство підбирається дуже ретельно.

Гості повинні бути одягнені відповідним чином, передбаченим ритуалом. Більше того, перед початком чаювання вони проводять 20-30 хвилин в передній кімнаті, де скидають з себе разом  з взуттям буденну суєту і  настроюються на піднесений лад. Вся  обстановка чайного будиночка теж  позбавлена ​​надмірностей – тут все гармонійно і сприяє зосередженому роздуму. Чаювання та супутня йому некваплива бесіда тривають 4-5 годин. Чайна церемонія дозволяє поєднати буденне і святкове, вона заспокоює душу, допомагає самозаглибленню і самоспогляданню, виховує стриманість, врівноваженість, філософське сприйняття світу. Словом, чайна церемонія – це, скоріше, бенкет розуму, ніж шлунка.