Дитяче дозвілля як поліфункціональне явище

Автор: Пользователь скрыл имя, 17 Февраля 2013 в 19:06, курсовая работа

Описание работы

Наукова новизна і теоретична значущість дослідження: комплексно вивчено й науково обґрунтовано проблему організації культурно-дозвіллєвої діяльності дітей; визначено сутність дитячого дозвілля як педагогічного явища; виокремлено специфіку і функції культурно-дозвіллєвої діяльності школярів та особливості її організації.
Практичне значення курсової роботи полягає у можливості використати результатів дослідження для вирішення важливих науково-теоретичних завдань, для написання як узагальнюючих, так і спеціальних праць з цієї проблематики, педагогіки та інших суміжних галузей.

Содержание

Вступ…………………………………………………………………….……...……3
Розділ І. Загальні аспекти дитячого дозвілля
1.1. Поняття, структура та основні принципи організації дитячого дозвілля………………………………………………………………...… ...7
1.2. Вплив організованого вільного часу на становлення особистості
дитини……………………………………………………………………….14
Розділ ІІ. Особливості організації дитячого дозвілля
2.1. Форми й методи організації дитячого дозвілля…..............................18
2.2. Гра як основа дитячого дозвілля…………………..………………….22
Розділ ІІІ. Педагогічна майстерність в управлінні та організації культурно - дозвіллєвої діяльності учнів
3.1. Методика формування професійної майстерності фахівця культурно-дозвіллєвої діяльності……………………………………………...………28
3.2. Сучасні тенденції підготовки фахівців у сфері дозвілля....……...…33
Висновки………………………………………………………………………..…..38
Список використаної літератури………………………………………….……...39

Работа содержит 1 файл

Зміст.docx

— 78.97 Кб (Скачать)

Одним діючих механізмів, здатних  вирішити це завдання, є система  підвищення кваліфікації й перепідготовки кадрів. До неї входять: удосконалення  професійної майстерності спеціалістів сфери дозвілля, що мають професійну підготовку; професійна профорієнтація й навчання професійної майстерності кадрів, які мають неспеціальну підготовку чи досвід роботи в інших галузях; засвоєння професійних навичок  і введення в професію частини  кадрів, які не мають ніякої професійної  підготовки.

Система підвищення кваліфікації повинна відповідати таким вимогам: постійне зростання професійної  майстерності; різнобічність, тобто  підвищення не тільки професійної майстерності, але й загальнокультурного рівня  кадрів; диференційованість; розмаїтість  форм і методів навчання. Ця система  містить у собі різні рівні  й форми підвищення кваліфікації. Це інститути, факультети, курсі (очні, заочні), стажування, семінари, школи  передового досвіду, творчі школи тощо.

Основним чинником, що забезпечує в системі підвищення кваліфікації застосування активного методу навчання, виступає примусова активізація  мислення, коли людина ставиться перед  необхідністю самостійного ухвалення  рішення найшвидшого оволодіння навичками колективної діяльності, іншими практичними питаннями. Це відповідає й особистісній установці слухача, його цільовим завданням – заповнити  існуючі вади в знаннях і практичних навичках.

З іншого боку, застосування методів активного навчання створює  умови для наукового аналізу  ділових якостей соціальних педагогів, працівників, організаторів позакласної  роботи, для правильного підбору  й розміщення, створення резерву  керівного складу кадрів .

Навчальний процес на курсах підвищення кваліфікації спрямований  на вирішення таких завдань:

  • поглиблення професійних знань;
  • розвиток творчого мислення у вирішенні професійних питань;
  • засвоєння передових методів і форм культурно-дозвіллєвої роботи;
  • поширення нових наукових знань, передового досвіду в масовій практиці.

Виходячи з цього, навчальні  плани системи підвищення кваліфікації не можуть бути постійними й незмінними. Вони обновлюються й удосконалюються  відповідно до сучасних вимог, у них  з випередженням закладаються новітні  досягнення теорії й практики культурно-дозвіллєвої  діяльності.

Варто ясно уявити, що навчальний процес у системі підвищення кваліфікації має свою специфіку й особливості. Вони полягають у: різноплановому складі людей, котрі навчаються (за освітою, займаними посадами, досвідом роботи, віком, ступенем підготовленості, умовами роботи); методиці викладання (акцент на активні форми навчання); залученні для проведення занять досвідчених практичних працівників; актуальності навчальних планів і програм.

Ці принципові специфічні особливості навчального процесу  системи підвищення кваліфікації тепер  активно впроваджуються в навчальний процес вищих, середніх спеціальних  навчальних закладів.

Зміст навчального процесу, вирішення організаційних питань на курсах підвищення кваліфікації забезпечують методичні центри, органи освіти державного, обласних, районних рівнів.

 

3.2. СУЧАСНІ МЕТОДИ МАЙСТЕРНОСТІ ФАХІВЦІВ У СФЕРІ ДОЗВІЛЛЯ

Основною формою підвищення кваліфікації організаторів позакласної  роботи, соціальних педагогів та соціальних працівників є семінари. Роботу семінару доцільно розділити на заняття для  всієї аудиторії й на заняття  по секціях залежно від категорій  запрошених на семінар.

Одна з необхідних вимог  до семінару – обов’язкове проведення практичних занять, показових культурно-дозвіллєвих  заходів, доцільно також на основі побаченого дати завдання учасникам семінару провести аналогічний захід в установах  за місцем роботи. Після закінчення семінару проводяться аналіз, обмін  думками учасників семінару, вносяться  корективи в навчальні плани. Навчальний рік у постійно діючих районних семінарах доцільно завершувати  проведенням науково-практичної чи науково-методичної конференції. Проблеми для обговорення на конференціях повинні відрізнятися актуальністю й глибиною змісту, відбивати наукові  й методичні аспекти культурно-дозвіллєвої  діяльності. На рівні району використовуються й інші форми підвищення  кваліфікації. Це можуть бути школи передового досвіду, творчої лабораторії, ділові ігри й т.ін.

Для того, щоб цікаво й  змістовно проходили заходи з  учнівською молоддю у їх вільний  час, організатор позакласної роботи, соціальний педагог, працівник повинні  оволодіти навичками написання  сценаріїв, а також режисера-постановника. Безпосередньо з цією роботою  вони пов'язані тоді, коли створювана ними педагогічна ситуація припускає  тимчасово стабільну спільність учасників, дозвіллєва діяльність яких протікає в умовах обмеженого простору – на вечорах, ранках, виставах, конкурсах  і т.п.

Приступаючи до роботи над  сценарієм, необхідно перш за все  мати уявлення про те, для кого і  з якою метою проводитиметься  захід: з метою розваги, освіти або  надання безпосереднього виховного  впливу.

Передбачуваний склад  учасників і педагогічне завдання обумовлює вибір форми організації  масової дозвіллєвої діяльності. Так, вирішуючи завдання залучення  підлітків до знання образотворчого мистецтва, можна піти шляхом популярної лекції й екскурсії в художній музей. Але результативнішим для  цієї вікової групи буде, наприклад, проведення вечора, в основу якого  покладений конкурс „ігрових картин”, під час якого самі підлітки відтворюватимуть те або інше жанрове живописне  полотно, а суперники будуть угадувати  його назву й автора.

Далі слід мати уявлення  про те, де й коли буде проводитися захід, його тривалість, яка кількість людей буде задіяна, яких фінансових витрат воно зажадає, який потрібен буде реквізит.

Наступний етап роботи над  сценарієм – це його композиційне рішення, тобто побудова, розташування складових дії компонентів, установлення між ними смислової й хронологічної  залежності – порядок їх включення  в дію. Композиційно сценарій може бути побудований як монтаж окремих блоків, епізодів, кожний з яких сюжетно  самостійний і об'єднаний лише місцем, часом і темою. Окрім загального композиційного рішення, у сценарію розробляються й композиції кожного  з вхідних у нього елементів  – конкурсів ігор, концертів, вистав, атракціонів, оскільки кожна форма  масової дозвіллєвої діяльності є дією організованою, то ця дія будується  на основі загальних драматургічних принципів. Сценарій повинен мати зав’язку, розвиток, кульмінацію, яка фактично є фіналом, розв'язкою дії, його вищою  емоційною точкою. Окрім опису  сюжетного ходу, складових компонентів  та їх наповнення, сценарій включає  тексти ведучих.

У практиці організації й  проведення масової діяльності у  створенні сценарію особливо важливий другий етап роботи над сценарієм  – розробка постановного плану. Постановний  план складається з двох частин. Перша містить розробку структури й змісту вузлових блоків дії, ігрових майданчиків, послідовність епізодів, світла, звуко партитури. Друга частина – віддзеркалення загальних, таких, що відносяться до всього вечора в цілому, моментів.

У сучасній педагогіці організатори позакласної роботи, соціальні педагоги, організовуючи дозвілля школярів, обов'язково використовують ігрову позицію.

Ігрова позиція педагога тому перетворює гру на виховний чинник, що сприяє гуманізації взаємин „учитель – учень”. Це основна функція  ігрової позиції педагога, яка  сприяє створенню творчої атмосфери.

Організатор гри – чи то вихователь, соціальний педагог, працівник, здатний регулювати ігрові процеси, – виходить на реальний досвід індивідуальних або колективних переживань, на природжений  демократизм дітей, на їх здатність  або нездатність прояву організаторських даних, особисту ініціативу, уміння стримувати свої егоїстичні пориви, поступатися  партнерам по грі, на самовладання, солідарність, відповідальність за свої дії й дії товаришів. Керівництво  грою, перш за все, є управління ставленням дітей до дійсності.

Завдання соціальних педагогів, організаторів полягає в тому, щоб не стримувати емоції дітей під  час гри, а управляти вміло, не нав'язуючи при цьому своєї думки  громадській думці колективу.

Характер взаємодії дітей  і дорослих у грі визначається самою її природою як діяльності самостійної, добровільної, творчої. Тут виключена  авторитарна форма спілкування  й показана спільна, колегіальна  діяльність, співпраця.

Відзначимо деякі особливості  взаємодії, обумовлені ступенем включеності  педагогів у гру.

У вільних іграх, де діти самі вибирають гру, самі організують, самі забезпечують її процес, результат, вихователь займає головним чином непряму  позицію: дипломатично впливає на вибір  гри, її етичну атмосферу, в іграх  не беручи участь. Цю позицію можна  було б назвати позицією дистанції. Для ігор, здійснюваних у межах організованого виховного процесу, найбільш типові позиція часткової включеності, ігрова позиція й позиція колективного прикладу.

Ігрова позиція найбільш ефективна. Між дітьми й дорослими, які грають рівнозначні ролі, виникають  або стосунки ігрового суперництва, або стосунки координації. Проте, при  зовнішній рівності ролей і позицій  у дорослого в грі завжди залишається  педагогічне надзавдання.

Позиція колективного прикладу заснована на психологічному механізмі наслідування: педагогічний колектив або група його представників як самостійна команда включається в дитячі конкурси, змагання або бере на себе виконання частини сюжету, театралізації у творчій рольовій грі.

Таким чином, вони прикладом  свого ставлення до справи, один до одного впливають на дітей, на виховуючу  атмосферу в грі. Цінність такого підходу до педагогічного керівництва  грою полягає в тому, що дорослі  можуть дати дітям наочний зразок досить високого рівня, а це – найважливіше завдання виховання в будь-якій діяльності, у будь-якому педагогічному процесі.  
Ігрова діяльність, усвідомлено змодельована її організатором, тоді залишається грою самобутньою, комплексною, профорієнтаційною, терапевтичною, коректувальною, тобто розвивальною, коли її організатори дотримуються таких принципів:

1. Відсутність примушення будь-якої форми при включенні дітей у гру – вільне й абсолютне залучення дітей у гру гарантує збереження їх ігрового настрою.

2. Принцип розвитку ігрової  динаміки – він реалізується  через правила ігор, які відпрацьовувалися  сторіччями. Ведучий гри покликаний, зберігаючи нормативну її схему,  стимулювати творчість тих, хто грає, що підтримує динаміку. Саме різний творчий почерк гравців надихає на продовження гри, її розвиток.

3. Принцип підтримки ігрової  атмосфери – це підтримка реальних  відчуттів дітей. Способи підтримки  ігрової атмосфери різні: стимулюючий  ефект суперництва; умови ігрового спілкування, зняття всіх моментів, що провокують на конфлікти, розробка нових ігрових сценаріїв і т.п.

4. Принцип взаємозв'язку  ігрової й неігрової діяльності  – перенесення педагогом основного  сенсу ігрових дій у реальний  життєвий досвід дітей. Співвідношення  ігрового й неігрового спроектоване  на поступову заміну гри працею.

5. Принцип переходу від простих ігор до складних ігрових форм – пов'язаний з поступовим поглибленням різноманітного змісту ігрових завдань і правил – від ігрового стану до ігрових ситуацій, від наслідування до ігрової ініціативи, від локальних ігор до ігор-комплексів, від вікових ігор до безповоротних, „вічних”.

Таким чином, головний статус будь-якого педагога в дитячій  грі – партнер, означає прямий або непрямий учасник по відношенню до тих, хто грає – дітей. Турбота  про збереження ігрової ситуації – одне з творчих обов’язків педагога-організатора гри.

Необхідно відмітити, що гра  стає виховним чинником тільки за таких  умов:

  • педагоги користуються ігровою позицією;
  • у колективі створений оптимістичний „ігровий” стиль;
  • центральне місце в житті школяра займає праця (навчання), яка находиться в діалектичній єдності з грою.

Уміле педагогічне керівництво  іграми забезпечує їх максимальний ефект.

Отже, система підготовки й підвищення кваліфікації кадрів сфери  дозвілля повинна забезпечувати  необхідні умови неперервної  освіти, постійного поповнення знань  про нові напрямки культурно-дозвіллєвої  діяльності, нові форми й методи роботи закладів, які займаються організацією дозвілля учнівської молоді.

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

З проведеної роботи можна зробити  наступні висновки:

Вільний час є частиною позаробочого часу в межах доби, тижня, місяця і року. Він становить значну частину  соціального часу і тісно пов`язаний в кількісному і змістовному  відношенні з робочим часом. Вільний  час починається там, де закінчується не тільки робота на виробництві і  в установі, а й усяка інша турбота  про підтримку фізичного буття  людини.

Важливу роль в усвідомленні соціальної сутності дозвілля відіграє визначення функцій дозвіллєвої сфери. Функції  дозвілля відтворюють потреби суспільства, закономірності суспільного розвитку, природу дозвілля, мають на меті максимально залучити особистість  до дозвіллєвої сфери, сприяти розвитку її самостійності, ініціативи та активності.

Головними соціальними функціями  дозвілля є комунікативна, рекреаційна, творча, соціальна, ціннісно-орієнтаційна, пізнавальна та виховна. Функції  дозвілля визначають його рівні: пасивне, розважальне, пізнавальне, творче дозвілля.

Информация о работе Дитяче дозвілля як поліфункціональне явище