Формування української культурологічної думки

Особливу увагу приділяв культурологічній проблематиці один із найпомітніших українських мислителів другої половини XIX - початку XX ст. Володимир  Лесевич (1837-1905). Серед основних його праць слід назвати насамперед твори "Нариси розвитку ідеї прогресу" та "Філософія історії на науковому фунті". Займаючи позитивістську світоглядну та наукову позицію, В. Лесевич розумів філософію історії як "вироблене в науці усвідомлення законів життя й розвитку людства". Тільки наукове світоспоглядання, на думку В. Лесевича, здатне привести людство до його найвищої мети - об'єднання. Насамперед з наукою пов'язує він і культурно-історичний прогрес: "Прогрес промисловості, мистецтва, моралі й політики суттєво визначається рівнем розвитку розумової діяльності і характером її спрямування...Порядок людського розвитку у всіх відношеннях був результатом розвитку розумової діяльності, тобто результатом послідовних релігійних та наукових переворотів".

3. Українська культурологічна думка XX ст.

Ведучи мову про розвиток із культурологічних ідей в українській  думці XX ст., слід насамперед зазначити, що, незважаючи на нетерпимість до інакодумства в колишньому Радянському Союзі, у національній філософській традиції все ж таки виявилися тенденції, загалом характерні для західного наукового світогляду цього часу. Значна роль у цьому належить науково-публіцистичній діяльності представників української діаспори. Визначаючи основні орієнтири розвитку загальноєвропейської філософії, що мали значення для культурологічних досліджень (у т.ч. в українській науці), слід звернути увагу на такі тенденції:

• критика просвітницьких світоглядних стереотипів, насамперед раціоналістичної апеляції до розуму людини як рушійної сили історико-культурного розвитку;
• підвищена увага до несвідомих чинників формування культурної ментальності;
• наголос на аксіології, проблемах вибору і відповідальності, що загалом сприяло розширенню горизонту теоретичного осмислення "культурних цінностей";
• усвідомлення "наукового світогляду" тільки як однієї з багатьох світоглядних парадигм.

Саме такі загалом  характерні для європейської думки  тенденції виявили себе і в  українській філософії та публіцистиці, що розробляла культурологічну проблематику. Нові обрії української науки постали у працях В. Липинського, І. Огіенка, Д. Донцова, А. Шептицького, І. Мірчука, М. Шлемкевича, Д. Чижевського, І. Лисяка-Рудницького та ін.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) - український історик, соціолог, філософ історії, був лідером та ідеологом українського монархічного руху, шо багато в чому зумовило і його культурологічні позиції. Основними поняттями, які визначають буття будь-якої культури, на думку Липинського, є традиція, аристократія, нація. Але традиціоналізм, аристократизм та націоналізм Липинського є своєрідними й оригінальними, ці поняття в його авторському розумінні дещо відрізняються від їх загальноприйнятого трактування. Так, традицію - основу буття кожної культури як історичного витвору - він розуміє як традицію постійного руху і творчості, традицію змін і вдосконалення. Лише випадкові й нежиттєздатні культурні форми набувають, за Липинським, сталості та нерухомості. Справжня ж традиція є традицією оновлення, або "підготовкою нової творчої традиції".

Поняття аристократії Липинський так само розглядає в культурно-історичній динаміці. Для Липинського немає "аристократії взагалі", а є  аристократія даного історичного моменту: це "та група найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються її організаторами, правителями і керманичами нації". Суть буття аристократії Липинський вбачає у її постійному оновленні, яке є відгуком на потреби культури. Аристократія - це та частина нації, яка спроможна діяти відповідно до актуальних у той чи інший час культурно-історичних потреб усієї нації. Можна помітити, що поняття аристократії в Липинського близьке до поняття "творчої меншості", яка оголошується носієм "життєвого пориву" і відповідає на історичні "заклики" в А. Тойнбі.

Нарешті, нація в концепції  В. Липинського - це насамперед "територіальна  нація", яка з'єднана "почуттям територіального патріотизму". "Територіальний патріотизм - лежить в основі всякої органічної нації - випливає з інстинкту осілості", - зауважує Липинський і уточнює: "Українцем", своїм близьким, людиною однієї нації є кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв'язана з Україною, не-українцем - є мешканець іншої землі". Д. Чйжевський щодо позиції Липинського з проблеми нації зауважив: "Треба серйозно задуматись над тим, чи не виявляє теорія нації Липинського певних глибших мотивів українського народного духу, - в протилежність до тих західноєвропейських теорій, що висувають на перший план в понятті нації державу, расу, мову, національну свідомість тощо".

Дмитро Донцов (1883-1973), правознавець, філософ та ідеолог  українського національно-визвольного  руху, у своїх дослідженнях культурологічної проблематики займав позицію, близьку до представників "філософії життя". Він негативно ставився як до ідей виключно "розумного", логічного розвитку культури взагалі, так і до намагань раціонально обгрунтувати і сформувати між культурні відносини, міжнаціональні зокрема. Д. Донцов акцентував увагу на ірраціональних, підсвідомих і суб'єктивних аспектах культурних взаємодій. Виступаючи з критикою позиції прихильників просвітницької концепції всевладдя розуму та тієї частини української інтелігенції, що поділяла погляди М. Драгоманова, Д. Донцов у праці "Націоналізм" пише: "Через знання - до зреформування суспільності. Ось такими були гасла нової релігії розуму, яка в XVI віці дістала своїх пророків, у XVI11-му - перших святих, а в ХІХ-му, мовляв, летячи з гори в долину, забрукана і звульгаризована, дісталася до рук української демократії... Для них людські вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум, як мотив, був конечною передумовою усякої акції. Світ людських вчинків, так само як фізичний, не був позасвідомим світом, де головною моторовою силою був "безмотивний внутрішній неспокій, що жене нас до безперервного руху", лиш світ конкретних феноменів, видимих дій, з яких кожна мала розумну причину. Для них людина не те вважала за добре, чого хотіла, лиш те хотіла, що уважала за добре... Звідси простий висновок: треба лиш придумати логічний, ідеальний устрій суспільності і переконати людей у його доцільності, і всі заплутані громадські справи, в тому числі і національна, розв'яжуться у млі віч".

Дмитро Чижевський (1894-1977) - видатний український філософ, культуролог та літературознавець. Серед найзначніших тем наукових досліджень Д. Чижевського - культурний феномен слов'янського, і зокрема українського, бароко; вплив Г. Гегеля на слов'янську науку і, ширше, німецької філософії на слов'янську культуру; містицизм у творчості Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського; дослідження історії української філософії та літератури.

У своїй науковій діяльності Д. Чижевський значну увагу приділяв і специфічно культурологічній проблематиці. Так, у праці "Початки і кінці нових ідеологічних епох" він досліджує різноманітний характер становлення ідеологічних, власне культурно-історичних епох. Автор доходить висновку, що "початки" культурних епох бувають трьох типів. Перший тип початку епохи - "раптовий", який розпочинається одним мислителем або одним твором, виступом і т.д., що мають характер маніфесту. Нові ідеї та думки у цьому разі усвідомлюються як абсолютно нові та революційні. Другий тип початку культурної епохи-це початок майже непомітний, такий, що готувався тривалий час і не має чіткої точки відліку. Третій тип - поява певної ідеологічної, світоглядної програми, яка апелює до якоїсь більш давньої традиції, "відроджує" її.

Кінці ж культурно-історичних епох, зазначає Д. Чижевський, ніколи не бувають раптовими. Цьому перешкоджає культурна традиція: культурні факти заховуються, утримуються в традиції, що значною мірою нагадує механізм індивідуальної людської пам'яті. Тож початок нової доби у світоглядному просторі культури не є разом з тим і кінцем попередньої доби. Традиція підтримує духовний зміст попередньої доби спочатку в цілому, пізніше в його окремих елементах. Отже, робить висновок Д. Чижевський, "... духовні періоди мають початки, але не мають кінців". У такому разі чи є взагалі підстави розділяти культуру на "епохи", "періоди" і т.д.?

Він вважає, що в культурологічних дослідженнях треба виходити не з історичної позиції обмеження і визначення крайніх хронологічних фрагментів феномена, а із з'ясування "максимуму" інтенсивності характерних для певного типу культури рис. "...Дослідження в галузі наук про дух та культуру має йти не в ширину, а в височину або глибину". Щодо радянських учених, то в другій половині XX ст. (починаючи з 60-х років) численній когорті українських філософів удається значною мірою подолати спрощеність і задогматизованість офіційної радянської філософії, в тому числі й у дослідженні властиво антропологічної, культурологічної проблематики. Можна назвати такі, наприклад, імена, як П. Копнін, В. Шинкарук, М. Попович, С. Кримський, В. Табачковський, І. Бичко, В. Іванов, О. Яценко, М. Булатов, М. Злотіна та багато інших.

На окрему увагу заслуговує неомарксистська позиція київської  філософської школи в 70-х роках  минулого століття. Визначна роль у  формуванні такої позиції належала Павлу Копніну, який, обійнявши посаду директора Інституту філософії АН УРСР, прийняв нечуване для радянських часів рішення про закриття у цьому науково-дослідному закладі відділів діалектичного та історичного матеріалізму. Натомість за директорства П. Копніна в Інституті філософії були відкриті відділи конкретно-соціологічних досліджень, логіки й методології науки. Створено також спеціальну наукову групу для вивчення філософської спадщини Києво-Могилянської академії. П. Копнін вважав, що філософське знання засновується на сукупному досвіді духовного розвитку людини. Складовою такого досвіду, за Копніним, є критичний аналіз попередніх досягнень на шляху теоретичного, практичного й духовного освоєння світу людиною.

Значний вплив на процеси  зародження нової наукової ціннісної парадигми на теренах України мала антропологічна переорієнтація київських філософів під керівництвом Володимира Шинкарука. Звертаючи увагу на особливості київської філософської школи того часу, в тому числі й у дослідженнях проблем людини, світогляду та культури, В. Шинкарук писав, що принципово новим тут було взяття за основу проблеми "єдності мислення й буття, духовного й матеріального, - замість так званого ленінського принципу відображення (ленінська теорія відображення) - принципу діяльності... В цьому принципі долається уявлення про однозначну визначеність теперішнього минулим і майбутнього теперішнім. Зв'язок між ними здійснюється не через дію незалежних від людини об'єктивних законів, а через її, людини, власну діяльність, котра є вільною, оскільки здатна підноситись над обставинами... і створювати нову дійсність, яка багато в чому не опосередкована, не може виводитися від обставин діяльності, тобто від минулого".

З 90-х років XX ст., після  здобуття Україною державної незалежності і початку розбудови демократичного, світоглядно плюралістичного суспільства українська культурологічна думка отримала нові можливості розвитку. В сьогоднішній Україні над властиво культурологічною проблематикою працює значна кількість науковців. Важливим кроком на шляху утвердження культурології як наукової дисципліни є введення в навчальні програми вищих навчальних закладів спеціального курсу " Культурологія ". 

Висновки 

Отже, завдання української культурології  полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку XIX ст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода. Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої людини, світ природи та «світ символів». Усе в світі має «зовнішню» або матеріальну натуру, і «внутрішню», які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого. 
 Згодом, діячі «Кирило-Мефодіївського братства» проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов´янських народів проводили у своїй творчості члени «Руської трійці» в Галичині (середина XIX ст.).

Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології  був О.О.Потебня, який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов´янських мов. Він зазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи — потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації. 
 На рубежі XIX—XX ст., в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представляли Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури правлячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М. І. Костомаров, М. С. Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України. У роки радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером. 
 Наступний етап у розвитку української культурології пов´язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури. 
 Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури.  
 Загальною теорією української культури була філософія культури. її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами.  
     Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору.  
   Нині, у нових умовах розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою культурою. З´явилося чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. Відомі українські культурологи розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.