Християнізація – рушій нового культурного процесу

Але майстерність – не лише в кольорах. У Софії Київській одні мозаїки розташовані ближче до глядача, інші – далі. Одні освітлені яскравіше, інші знаходяться у менш освітлених місцях. Одні на рівненьких площинах, інші – на кривизнах. Чим віддаленішим було зображення, тим більшими кубиками смальти воно викладалося. У недостатньо освітлених місцях кольори контрастні один щодо одного. Для мозаїк Софії Київської загалом характерна гармонія, а не контраст. У передачі облич, одягу, орнаментів переважають м'які, ніжні переходи. Один ряд кубиків змінюється іншим, дуже близьким за відтінком, та все ж не ідентичним. Насиченість кольору спадає плавно, наче невидимий пензель змиває в кожному наступному ряду кубиків силу і звучність фарби.

4. Іконопис. Візантійська традиція та національна специфіка

Стіни Божих храмів прикрашають малюнками, які називають стінописом. Тематика стінопису має бути взята зі Святого Письма, щоб у той спосіб зберегти Божий храм від всяких фантастичних малюнків. Візантійське мистецтво повне величної простоти і глибоких почувань покори і побожності. За основу розмалювання церковного стінопису служать мотиви, взяті зі Святого Письма, з життя Христа, з життя і діяльності апостолів, Отців Церкви, мучеників, ісповідників і подвижників аскетичного життя інших праведників, яких Церква причислює до лику святих

Візантійське церковне мистецтво не терпить фігур, бюстів, ані рельєфів і уважає їх непотрібним матеріальним знечищенням духовості, яку воно старається створити. В іконописному мистецтві греко-католицька церква старається піддати достоїнство кожному святому і відзначити заслуги в символічних знаках.

До іконопису належить також і плащаниця і хоругва. Плащаниця – є це ікона Христа Господа під час зложення його до гробу. Часом бувають і дві плащаниці: великі і мала. Велику плащаницю кладуть у велику п'ятницю і церкві до прилюдного почитания. Хоругви – це священні ікони, завішені на високих палицях, які супроводжають хресні походи.

Одним з провідних  жанрів малярства був іконопис. Тло ікон звичайно золоте, а з обох сторін голови святця є скорочений напис, хто на іконі зображений. Тематика його не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми. Слово «ікона» запозичене з грецької мови і означає «зображення». Іконами, як відомо, прикрашали храми, малювали їх за певними законами. Далеко не кожен митець мав право писати ікони. Це мусив бути високопрофесійний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони – взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. І все ж у вимозі слідувати одним і тим же зразкам, у всій регламентації іконописання таїлася небезпека самоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника, без внеску у твір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровно розвиватися довго не може. Розвиток живопису в Київській З Русі цілком пов'язаний з поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися й ікони.

Та вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки належності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена київських іконописців Григорія та Аліпія, які жили на межі ХІ-ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі – одному з найбільших центрів іконопису (їхні твори не збереглися). Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії. Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.

5. Література Київської Русі

Великого значення і  значного розвитку в культурі Київської  Русі набуває література. Сама її поява була наслідком прийняття християнства, яке принесло на нашу землю загальнослов'янську писемність. На території сучасної України книги цього періоду були знищені в різний час, тому практично відсутні в наших книгозбірнях і зберігаються в Російській Федерації. Але риси живої мови пізніших українців знаходять і в «Остромировому Євангелії», і в «Ізборнику Святослава», і в так званому «Архангельському Євангелії» 1092 р. Книжковою справою займалися спеціальні майстерні при монастирях. Зважаючи на цінність книг, замовниками їх могли бути лише дуже забезпечені люди: церковні ієрархи, князі та високі бояри. Спочатку виконувалися переклади біблійних текстів, що у вигляді «ізборників» та молитовників потрапляли в приватні бібліотеки. Існував попит і на світську літературу, яку спочатку також перекладали з грецької. За змістом перекладну світську літературу можна поділити на твори військової тематики («Александрія», «Троянська війна», «Дєвгєнієве діяння»); природничої тематики («Фізіолог», «Шестиднев», «Християнська топографія»); повчальну літературу, куди входили вислови й афоризми з Біблії, фрагменти з творів стародавніх філософів та істориків на моральні теми. Такі збірки називалися здебільшого «Бджолами», оскільки ніби нектар з різних квітів у книгу було зібрано мудрість з різноманітних джерел. Досить швидко з'являються й оригінальні літературні твори. В тогочасній культурі у цілому перевага надається загальнонаціональному патріотизму. В усіх значних літературних творах тієї пори можна відчути ідею величі рідної землі, захоплення якою стає провідною темою багатьох творів давнього письменства. Ця ідея була зумовлена актуальними обставинами тогочасного життя, і у відображенні цих обставин полягає ще одна особливість літератури Київської Русі – її історизм. До певної міри цей історизм можна назвати політичною залежністю літератури, адже замовниками і читачами її творів були князі та правляча верхівка держави. Саме ідеологію цих кіл, отже й вищі загальнодержавні або місцеві князівські інтереси й проводили у своїх творах давньоруські автори. Великою мірою ці інтереси були зумовлені міжнародним становищем Русі.

Іларіон, який був першим у нашій історії митрополитом руського походження, спрямував пафос свого твору проти Візантійської церкви і її спроб встановити панування в духовно-релігійному житті Київської Русі. Іларіон виголосив своє «Слово», як вважають, між 1037 і 1050 роками у Софійському соборі в присутності князя Ярослава та його родини. «Слово» Іларіона на довгі часи лишалося взірцем проповідницької літератури. Майстерно побудоване за класичними правилами риторики, воно виділяється яскравим добором мовних засобів, художніх прийомів та образів.

Серед видатних церковних  промовців та письменників Русі слід відзначити й Кирила Туровського, який жив у XII ст. і також використовував специфічний жанр «Слова», що передбачав виголошення урочистої промови  перед великою аудиторією. Цей жанр, в якому поєднувалися письмова фіксація й усне виголошення, було творчо використано і невідомим автором «Слова о полку Ігоревім». Створене між 1185 і 1187 роками, «Слово» лишається неперевершеним шедевром вітчизняної культури світової ваги, що й досі ставить перед дослідниками чимало проблем. На тлі давньоруської літератури «Слово» виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв'язком з фольклорною традицією. Викликає здивування перевага, яку надає автор не розповсюдженій у тогочасній літературі християнській символіці, а образам, пов'язаним з язичництвом, що утворює унікальний образний світ цього твору. За жанром це радше слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави й військової здобичі.

Світським за своїм характером було й більш раннє за часом  творіння «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха. Головна ідея цього твору – створити ідеал державного діяча, що поєднує в собі високі моральні та політичні якості, необхідні для блага рідної землі. Написане приблизно в 1117 p., «Повчання» було і морально-філософським узагальненням, і автобіографією видатного державного діяча, і своєрідною сповіддю перед смертю. Цікаво, що тих принципів, які задекларовано в «Повчанні», самому Володимиру дотримуватися вдавалося далеко не завжди, отже, даючи поради нащадкам, князь не був сліпим ідеалістом і добре розумів проблему розбіжностей між теорією та практикою.

Літописи. До оригінальних пам'яток давньоруської літератури та історіографії відносяться літописи. Це історичні твори про події й факти, подані в хронологічному порядку за роками. Кожен річний запис починався словами «В літо...», звідки й назва жанру.

Перші давньоруські літописні  зведення з'явилися вже в XI ст. і вочевидь спиралися на ще більш давні записи. Найдавніші з літописів - Київський (1037), Києво-Печерський (1073), Новгородський (1079) - відомі за згадками, але до наших часів не збереглися. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла «Повість временних літ». «Повість» було укладено близько 1110 р., імовірно, ченцем лаври преподобним Нестором. «Повість временних літ» втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Аналізуючи зміст «Повісті», можна зазначити, що вона дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утворенню на величезній як для Європи території Київської Русі єдиної нації.

Взагалі Іпатіївський літопис, який крім «Повісті временних літ» включає в себе ще Київський та Галицько-Волинський літописи, становить собою надзвичайно цікавий предмет для уважного вивчення. У літопис входять уривки з перших житій київських святих, словесні портрети та характеристики окремих князів, розповіді про чудеса і небесні передвістя. В тексті зустрічається чимало порівнянь, прислів'їв, приказок, що підвищує його естетичне значення як яскравого твору художньої літератури. Серед найбільш визначних загальнодержавних літописів слід назвати Галицько-Волинський (XIII ст.). На відміну від більшості інших, він, скоріш за все, повністю написаний не монахами, а визначними дружинниками чи боярами і викладає події не за роками, а становить суцільну розповідь про історичні факти та подає життєписи окремих найбільш відомих руських князів. Спостерігаючи за занепадом Києва, автори вболівають за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходять нічого кращого, як проголосити гасло «Галич-Другий Київ». Однак за своїм історичним та літературним значенням Галицько-Волинський літопис посідає одне з найважливіших місць у давній вітчизняній культурі поряд зі «Словом о полку Ігоревім».

6. Значення прийняття християнства

Християнство створило широку основу для об'єднання всіх народів російського суспільства. Християнство поступово почало витісняти язичницькі обряди і традиції і на цій основі відбулася гуманізація суспільства. Значним культурним переворотом було запровадження єдиної писемності. Прийняття християнства сприяло становленню міської культури в переважно сільськогосподарської за родом життєдіяльності країни. Під впливом християн розвивалися храмове будівництво, книжкова справа, література, історія та філософія.

На основі християнізації відбувається становлення нового типу державності в Київській Русі, яка значною мірою набуває візантійську форму. Встановлюється тісний взаємозв'язок між світською і церковною владою, при верховенстві перших над другим. У першій половині 11століття починається оформлення церковної юрисдикції. У відання церкви передаються справи про шлюб, розлучення, сім'ї, деякі спадкові справи.

У цілому завдяки прийняттю  християнства Київська Русь була включена в європейський християнський світ, а значить стала рівноправним елементом європейського цивілізаційного процесу. Прийняття християнства мало і негативні наслідки. Православ'я сприяло відокремлення Русі від західноєвропейської цивілізації.

Висновок

Затвердження християнської релігії сприяло зміцненню великокняжої влади, ліквідації «дофеодальної роздробленості», притаманною Русі аж до кінця Х ст.

Затвердження християнства на Русі як державної релігії справила великий вплив на різні сфери  суспільного та духовного життя  країни. Прискорилося зникнення місцевих, племінних відмінностей в окремих областях Русі і формування давньоруської народності з єдиною мовою, культурою, етнічною самосвідомістю. Ліквідація місцевих язичницьких культів також сприяла подальшій етнічній консолідації, хоча відмінності у цій сфері продовжували зберігатися і виявили себе пізніше, коли в період феодальної роздробленості, збільшеної татаро-монгольською навалою, окремі частини Русі відокремилися один від одного або потрапили під владу іноземних завойовників.

Хрещення Русі було важливим етапом у розвитку її культури. У багатьох відносинах давньоруська культура знайшла принципово нові риси й особливості. Подібно до того, як християнізація Русі стала чинником, що помітно прискорило складання єдиної давньоруської народності з східнослов'янських племен з їх різними культами, християнство сприяло і консолідації давньоруської свідомості – як етнічного, так і державного. Християнство, принісши на Русь слов'янську писемність, не могла не посилити і свідомість єдності походження слов'ян та слов'янської спільності. Відчуття цієї спільності часто перепліталося з давньоруським етнічною самосвідомістю.

У той же час в галузі культури з прийняттям християнства пов'язані і окремі негативні моменти. Усна словесність, література Давньої Русі дохристиянського часу була багатою і різноманітною. І в тому, що значна її частина втрачена, не потрапила на пергамент та папір, певна провина церковних кіл, які, природно, заперечували язичницьку культуру і, як могли, боролися з її проявами.

З прийняттям християнства на Русі виникла і література. Слов'янська писемність з'явилася в Києві і інших російських центрах раніше, але аж до кінця Х ст. широко поширення вона не отримала. І лише в XI ст., Головним чином з часу правління Ярослава Мудрого, виникає давньоруська література. І тут роль християнської церкви була велика. Більшість ранніх давньоруських письменників відбувалося з християнської середовища, тісно пов'язаної з Візантією і Болгарією.

Але найважливішим наслідком  прийняття християнства стало те, що воно стало потужним стимулом для ознайомлення Русі з візантійською культурою. Через Візантію з глибини століть у Древню Русь активніше почало проникати і вплив світової цивілізації, в тому числі спадщина античного світу та Близького Сходу.

Так само великі наслідки мало хрещення і в галузі освіти. Тут, звичайно, більше значення мала та обставина, що ще років за сто до хрещення Київської Русі християнство було прийнято в Болгарії і що грецькі місіонери, які боролися там і в Чехії з католицьким впливами, сприяли виробленню слов'янського алфавіту й перекладу християнських культових книг на слов'янську мову . Таким чином. Київська Русь отримала відразу після хрещення писемність на слов'янській мові. Вже за Володимира була зроблена спроба організації школи. Учні були примусово обрані з дітей «народної чади», тобто з верхніх шарів челяді.