Украинская диаспора в России

Достовірні статистичні  свідчення джерел про переселення  українців в Росію розпочинаються першої чверті XVII ст., а тобто з  часу коли запорізькі козаки почали брати  участь у походах Речi Посполитої на Москву і звичайно потребували  московський уряд звернути на себе увагу1. Як засвідчують джерела, рейди 20-тисячного вiйська Петра Сагайдачного на Москву у 1618 роцi у глиб Московської  держави аж до Тихвiна, Холмогор, Архангельська, розпочали статистику перебування  українців в Росії2. Джерела наголошують, що повертаючись iз цього походу, частина козакiв залишилася на територiї  Московської держави. Документи  засвідчують, що за наказом царя було розселено: "по гордам на жытие выходцев черкас, которые осталися от Сагайдачного в Калуге 349 человек, в Нижней - 100 человек, в Арзамасе - 21 человек, Вологде - 44 человека, в Пронске - 20 человек, в  Шатцком - 50 человек, в Переяславль-Залесаком 20 человек, в Ярославле 44 человека, Коломне -20 человек, в Переяслав-Резанском - 30 человек".

На початку 1619 року ще 700 українських  козакiв на чолi з полковником  Коншею перейшли на службу до Московського царя. Щоб роз'єднати грiзну силу їх було ропридiлено на проживання до 18 росiйських мiст: Коломни, Рязанi, Арзамаса, Нижнього-Новгорода, Казанi, Астраханi, Костроми, Вологди, Бiлозерська та iнших. З 1626 року царський уряд починає зараховувати українських переселенцiв на дiйсну вiйськову службу. Зокрема, на постiйну  службу в "государев полк" було переведено 70 черкес, що проживали у  Михайловi. Українських козакiв брали  на службу здебiльшого пiсля того, як вони побували на Дону. З таких досвiдчених воїнiв московський уряд прагнув  формувати стрiлецькi частини. З документiв  вiдомо, що в листопадi 1640 року до Валуйок  на службу прибули Григорiй Семенок  та Мар'янко з чотирма козаками, якi ранiше "служили четыре года в  Озоре". В 1647-му роцi до стрiлецького загону в Москвi зараховано 34 валуйських черкас на чолi з отаманом Лук'яном Степановим, якi теж отримали гарт на Дону. Джерела  свiдчать, що багато українських козакiв  охороняли рубежi Московської держави. За даними 1641 року на прикордоннi несло  службу близько 1116 українських козакiв: в Усердi - 196, в Яблоновi i Корчовi - 459, Курську - 166, решту по других прикордонних пунктах Московської держави3. Незадоволення  українського населення умовами  Зборiвського договору 1649 року спричинилося до нової хвилi емiграцiї до Московської  держави. Тут до цього були готовi. Скажiмо, у 1649 роцi прикордонним воєводам рекомендувалося жонатих i сiмейних козакiв вiдсилати невеликими партiями  на службу в рiзнi мiста, на Дон-подалi вiд України. Аналогiчну iнструкцiю  мiсцева адмiнicтрацiя одержала й  пiсля Берестейської битви. Емiгрантiв  слiд було розселяти групами подалi вiд прикордонної смуги, а при  значнiй чисельностi висилати на Волгу, до Симбiрська i інших росiйських мiст. Гостинний росiйський цар готовий  був прийняти й саме Вiйсько Запорiзьке, якому запропонував поселитися у  Московськiй державi на Дону поряд  з Вiйськом Донським4.

Отже як бачимо, задовго  до Переяславського договору багаточисельнi статистичні джерела вказують на проживання українцiв в межах  Московської держави.Особливого розмаху  процес переселення набув після  Переяславської Ради. Запрошуючи з  України "лучших людей", тобто  квалiфiкованих спецiалiстiв, росiйська  адмiнiстрацiя вимагала, аби вони переходили на нове мiсце "со всеми  что у них есть, с лошадьми и  с коровы". У часи гетьманування  Юрiя Хмельницького чимало українцiв  потрапляють до Московської держави  вже не з власної волi. Серед  перших полiтичних в'язнiв були родичi колишнього гетьмана Виговського та полковник Iван Нечай, зять Богдана  Хмельницького. Згодом долю братiв Виговських та Iвана Нечая роздiлили ще багато козацьких  старшин. До Москви вiдправленi були Петро  Дорошенко, гетьман Правобережної  України, гетьман Лiвобережної України  Дем'ян Многогрiшний та його наступник Iван Самойлович з сином Яковом. Особливо багато невiльно переселених  до Московської держави споглядаємо  пiсля спроби Iвана Мазепи вибороти незалежнiсть для України.За даними росiйського дослiдника К.В.Харламовича  серед 127 архиєреїв, якi в 1700-1762 роках  обiймали росiйськi кафедри - 70 - українцi, 43 - росiяни, 3 - греки, 3 - румуни, 2 - серби, 2 - грузини. П'ять українцiв були митрополитами, причому Дмитрiя Ростовського, Iосафа  Бiлгородського, Iнокентiя Iркутського канонізовано, як святих. У цей же час до 1758 року на десять незайнятих кафедр призначено 9 українцiв i лише 1 росiянин. За статистичними підрахунками О.Брюкнера-український  вплив європеїзував Москву. Вiдiрванi вiд основного народного дерева вони не тiльки самi асимiлювалися, а  й сприяли асимiляцiї новим  хвилям українських переселенцiв  у Росiї. Розсiявшись по величезних просторах  Росiйської iмперiї, вони дуже швидко стали "русскими", не залишаючи за собою  свого самобутнього українського слiду. Однак, їхня клопiтка праця на широких  просторах Росiйської iмперiї не може бути залишена поза увагою, вона, що засвідчується  російською статичтикою, була домiнуючою i опридiлювала розвиток Росiї як європейської держави, на нашу думку, тiльки завдяки  їм i тiльки з кiнця XVI-поч. XVII cтолiття5. 

Як засвідчують статичтичні  джерела в 1719 р., чисельність українців  в Росії, поза межами сучасних кордонів України становило 262,9 тис.чол.За свідченнями  джерел 1795 року чисельність українців  в Росії зросла до 810,9 тис.чол.В  результаті еміграційних процесів з  України в Росію український  етнічний масив тут за період 1795 по 1897 рік зріс у 6 разів. Згідно свідчень перепису число українців в Росії  в 1897 році досягло 3 млн. 621,1 тис.чоловік.В  наступні десятиліття починаючи  з 1897 року по 1926 роки відбулось знасне виселення українського населення  в Росію. За даними перепису 1926 року українське населення Росії становило 7 млн. 873 тис.чол. Однак слід наголосити, що українці в Росії зазнали великих  репресій з боку сталінського комуністичнного  режиму, що засвідчують статистичні  дані, - так з 1926 по 1937 та воєнні роки, мається на увазу втрати українського населення в Росії на війні, українці в повоєнні роки чисельно становили всього 3 млн. 359 тис.чол. З 1959 року по 1989 роки статистикою зафіксовано зростання чисельності українців в Росії до 4 млн. 362,9 тис.чол. За переписом 1989 року в Росії нараховувалось 4,4 млн. українців. У 1926-1931 роках 7 млн., у 1937 р.-3,1.млн, у 1959р. 3,4.млн., 1979 р.-3,7 млн.чол.6.Так за даними офіційного перепису населення на 1989 року, українців, в Російській Федерації проживає - 4 млн. 362 тис. 872 українців та українок.В двох російських столицях віповідно проживають: Москва - 254 тис. 670, Санкт-Перетбург - 150 тис. 982.7.Відповідно до офіційної статистики подаємо дані про українські організації в Росії. Слід наголосити, що самі українські громадські організації, з регіонів Росії, які проводили перелік українського населення, вважають, що вищеприведені дані значно занижені. В 2000 році з українців з регіонів Росії в газеті "Ліга Наций" зробили свій "приблизний" підрахунок українського населення в Росії. Згідно цього підрахунку українців в Росії приблизно 5 мільйонів. Українці в Росії складають по чисельності третю етнічну групу після росіян і татар. Найбільш стародавні компактно проживаючі на теренах Росії населені пункти українці в Воронежській, Курській і Білгородській областях. Після "розкуркулювання" в 30-х роках їх число з 800 тис. - 1 млн. населення тут сильно змінилось і сьогодні складає 200 тис. українців.

На Північному Кавказі  проживає 460 тис. українців. Найбільш компактно  в цьому регіоні українці проживають в Краснодарському краю та Ростовській  обл.В нафтових і газових районах  Півночі та Західному Сибірі проживають: в Тюменській обл. - 260 тис, Ханти-Мансійському автономному окрузі - 150 тис.Всього в Сибірі та на Далекому Сході проживає 1,5 млн. українців.В областях і республіках Урало-Поволжського регіона (Челябінська, Оренбургська, Саратовська обл.) - 800 тис. українців.В Москві та Московській області проживають до 500 тис. українців.В Санкт-Петербурзі та Ленінградській області до 250 тис. українців.Практично в усіх регіонах створені українські культурно-національні організації. Всі ці регіональні організації входятьякі федеральну в "Об'єднання українців в Росії" і які для задоволення національно-культурних потреб ведуть діалог з російською владою8.Таким чином, можна наголосити, що за період з 1959 по 1989 р. українців в Росії збільшилося майже як на 1 мільйон. Так за вищеприведеними свідченнями радянської статистики з 1989 року почалось подальше зростання українського населення в Росії.Лише у 1989 р, наприклад в Росію з України прибуло 202,6 тис. чол.З 1991 року по 2002 роки українці теж у великій кількості емігрують в Росію. Спочатку їх міграція була пов'язана з сезонними роботами, однак з 1995 по 2002 роки ця міграція переросла в переселення.Як засвідчує статистика у національній структурі емігрантів з України, всього за вищеозначений час емігрувало 1 млн. 024,4 тис. чол. домінують українці. Так з періоду 1992 по 2002 роки українців емігрувало до 1 млн. чол. Перепис населення Російської Федерації 2002 року засвідчує зростання українського населення в Росії від 5 до 7 млн., тобто можна наголосити, що українське населення Росії, за даними перепису населення в Російській Федерації в 2002 році, виходить на рівень перепису в Росії 1926 (7 млн. 873 тис.). За даними Українського Посольства за 2000-2002 роки у європейській частині Росії проживає найбільша кількість історичних українців, однак, демографічні дані свідчать про невелику динаміку зростання їх чисельності у порівнянні зі Східними і Північними регіонами РФ. В останні роки в центральних районах Росії проходить значне збільшення українців у зв'язку з переселення на роботу.В силу різних історичних обставин українців в сучасній Росії підлягають сильній асиміляції зі сторони російського населенням.Так, за статистикою, лише 14,2% українців з Воронезької області назвали українську мову рідною, така ситуація і в інших областях Росії.За свідченнями даних Посольства, інформуючих про життя і діяльність українських об'єднань в окремих містах і областях Європейської Частини РФ, найбільш цікавими для нашого дослідження є статистичні дані з огляду перспективи розвитку українського громадського життя в РФ.Так у Москві, столиці РФ, проживає 552,670 українців (за паспортами радянського часу) що складає 6,8% усього населення міста. В Санкт-Петербурзі проживає понад 150 тис. українців, або 3% населення міста.

                                        1.2Українська діаспора в СРСР

    У найкращому становищі з усіх перебувала українська діаспора в СРСР. Хоч кількісно вона перевищував решту української діаспори у світі, проте користувалася всіма гарантованими правами й інституційними засобами національного життя в межах іншої країни. Складаючись із понад 6 млн. українців, розпорошених по всіх республіках СРСР, нагадуються дореволюційні царські часи. Якщо до 1930-х існувала ще українські преса й шкільництво на суміжних українських етнографічних землях поза УРСР і на Далекому Сході, то з середини 1930-х років усе було ліквідовано.

      Навіть для значної частини українців, що жили в Москві й Ленінграді та налічували кількасот тисяч, не було жодних українських клубів, театрів, шкіл, радіомовлення. Преса й книги доходили з України в обмеженій кількості, у кіосках їх не було (поза Україною була тільки єдина українська книгарня в Москві). За радянськими соціологічними дослідженнями в Сибіру 27 % українців ще читали українську пресу, передплачену з України, але недовго. Інколи заїжджали з України мистецькі ансамблі, — і часом в програми місцевих самодіяльних гуртків потрапляв український репертуар. Усе це відбувалося скоріше для популяризації «багатонаціональної радянської культури» і творення «радянського народу» — для прикриття посиленої русифікації. Українською мовою в Сибіру користувався нижчий відсоток населення, ніж серед українців-поселенців у Канаді чи Бразилії. У 1970-х роках, як виявили радянській опити, 38 % українського населення розмовляло українською мовою. Але зберігалося ще різні етнографічні побутові ознаки життя українців: житлова культура, одяг, народні страви. У 1970-х роках між сибірськими українцями було 82 % змішаних подружжів, здебільшого російсько-українські, хоч у багатьох випадках діти залишалися українцями. Брак національного культурного життя, як і змішані подружжя, призводили до поступової асиміляції, якій сприяла й урядова політика русифікації.

                        РОЗДІЛ II. Культура української діаспори в Росії.

            За даними перепису 2002 р. загальна кількість українців в РФ складає 2942963 осіб. Українською діаспорою Росії накопичено корисний досвід, котрий може служити не тільки духовній, економічній та просвітницькій меті, але і демократичному, морально-етичному вихованню, міжнаціональній і релігійній толерантності населення Росії та України. Сучасна українська діаспора живе, розвивається, виконує свої громадянські обов’язки перед Російською Федерацією.В Російській Федерації діє понад 120 українських громадських організацій (відділень). Це місцеві та регіональні національно-культурні автономії, громадські організації і відділення всеросійської громадської організації «Об’єднання українців Росії».

На сьогодні в Російській Федерації існує:

– одна бібліотека української  літератури (Москва) і біля 22 загальних  бібліотек з фондами україномовної  літератури;

– 18 українських суботніх та недільних класів;

– 9 класів, в яких здійснюється вивчення української мови та українознавчих дисциплін;

– у декількох вищих  навчальних закладах іде викладання української мови для студентів (Москва, Тюмень)

– 16-20 україномовних поодиноких чисел газет, журналів та альманахів, які видаються за рахунок українських  громад;

– одна півгодинна теле- радіопередача  в м. Оренбурзі;

– три інтернет-видання: інформаційно-аналітичний портал УКРРОСІНФО, онлайн-журнал «Український огляд» та незалежний сайт «Кобза – українці Росії»;

– існує близько 200 колективів художньої самодіяльності.

Об’єднання українців  в Росії є єдиною загальноросійською організацією, що координує роботу громад більшості суб’єктів Російської Федерації.Саме цією кількістю згаданих українських культурних закладів і  колективів художньої самодіяльності, створених завдяки наполегливій, самовідданій роботі громад і організацій  української діаспори, звітують урядові  структури РФ і України, доводячи, що начебто культурні потреби  українців в РФ повністю задовольняються. Але порівнюючи з тим, що робить Україна  для розвитку російської культури і  мови в Україні, легко зрозуміти, що потреби українців у РФ недостатньо  задовольняються. За даними Головної служби з питань гуманітарного розвитку, в Україні кількість дошкільних навчальних закладів з російською мовою виховання досягає тисячі, загальноосвітніх навчальних закладів з російською мовою навчання понад 1200 (наприклад, у м. Львові є 5 таких шкіл), загалом навчаються російською мовою значно більше мільйона дітей, надруковано підручників російською мовою за рахунок державного бюджету України (примірників) близько 2 000 000. Для освітніх потреб росіян в Україні у 2008 – 2009 навчальному році з бюджету України витрачено три мільярди сто дев’яносто п’ять мільйонів шістсот тридцять чотири тисячі триста гривень, а витрати на освітні потреби українців в Росії з бюджету Російської Федерації настільки мізерні, що їх і порівнювати неможливо.

        Таким чином, підписані між Україною і Росією двосторонні угоди в галузі освіти і засобів масової інформації з боку Росії виконуються не в повному обсязі.Офіційна позиція Міністерства освіти і науки Росії та Міністерства регіонального розвитку РФ щодо причин незабезпечення етнокультурних та освітніх потреб українців Росії ґрунтується на надуманій тезі, що від громадських організацій українців та батьків учнів не надходять заяви у відповідні регіональні управління освіти і культури. Така точка зору хибна. Як було вище підкреслено, у РФ відсутні україномовні ЗМІ, які б дали можливість українцям Росії дізнатися про заплановане відкриття україномовних навчальних закладів. У такій великій за територією країні, як Російська Федерація, неможливо задовольняти культурні, мовні та інформаційні потреби українців РФ, їх право на вивчення рідної мови і право навчатись в українських школах та вищих навчальних закладах, не маючи загальноросійських українських ЗМІ.Релігійні громади греко-католиків в РФ зазнають утисків з боку вищого духовенства православної церкви Московського патріархату і не мають змоги будувати свої храми у Росії.

                                               2.1  Видатні українці у Росіі             

За межами нашої держави  проживає понад 10 млн. українцiв. Українськi спiльноти в рiзних країнах формувалися  внаслiдок емiграцiї та на базi автохтонного українського населення. Вони залишили багату iсторико-культурну спадщину в рiзних країнах свiту: це сакральнi споруди, помешкання, де вiдбувалися  подiї, пов’язанi з утворенням i діяльнiстю  українських об’єднань, життям видатних українських дiячiв, пам’ятники визначним  українцям, некрополi тощо.

Українцi жили, працювали, закінчували  життєвий шлях у багатьох країнах  свiту. Серед них багато видатних державних, громадсько-полiтичних, вiйськових, наукових, культурних дiячiв, якi похованi за межами України. Українська зарубiжна  некрополістика – недостатньо вивчена  проблема. Але останнiм часом цi питання стали предметом досліджень як вiтчизняних, так i зарубiжних авторiв. У той же час узагальненої роботи, присвяченої вивченню української iсторико-культурної спадщини за кордоном, зокрема українським некрополям, бракує. 
Матерiали щодо некрополiв українцiв за кордоном повиннi з’явитися в одному з томiв багатотомного «Зводу пам’яток iсторiї та культури України» – найбiльш грунтовному енциклопедичному виданнi з проблем культури України. Ця праця присвячена нерухомим пам’яткам iсторiї та культури – археологiї, iсторiї, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Двадцять вiсiм томiв «Зводу» готуються за географiчним принципом – том по кожнiй з 24 областей України, Автономнiй Республiцi Крим, мiстам Києву та Севастополю. В томi, присвяченому українськiй зарубiжнiй історико-культурнiй спадщинi, будуть вмiщенi статтi про визначних українцiв, якi жили i працювали за кордоном, творили багатобарвну, неповторну i рiзнопланову українську культури в рiзних країнах свiту. Однак, якщо пiдготовка томiв по областях (мiстах) України фiнансується (хоч iнодi вкрай недостатньо) місцевими органами, то, на жаль, зовсiм вiдсутнє фiнансування на підго- товку тому про українську iсторико-культурну спадщину за кордоном. Найбiльш чисельнi поховання українцiв у колишнiх республiках Радянського Союзу, у яких були тiснi зв’язки з УРСР. Основна маса українцiв з різних причин опинилася в рiзних куточках Росiї. Українцi заповнювали Росiю міграційними хвилями. Мiграцiю вихiдцiв з України на територiї Росiйської iмперiї, а згодом Радянського Союзу, подiляють на кiлька етапiв: перший – кiнця XVIII ст.; другий – ХІХ – початок ХХ ст.; третiй – середина ХХ ст.; четвертий – друга половина ХХ ст. 
     На першому етапi значнi перемiщення вихiдцiв з України були пов’язанi з боротьбою мiж Рiччю Посполитою та Московiєю за українськi землi. Пiд час Нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького середини ХVII столiття й пiсля пiдписання Переяславського договору 1654 року в Москвi сформувалась українська колонiя. В цей час мала мiсце так звана iнтелектуальна i творча мiграцiя – учених, представникiв духiвництва, митцiв. Так, у XVII столiттi з України до Росiї вiд’їжджали освiченi священики, якi залишили помiтний слiд в iсторiї росiйської церкви – письменник i вчитель Епiфанiй Славинецький, архiєрей i письменник Дмитро Туптало, митрополит Рязанський Стефан Яворський. Найбiльш вiдомим представником українського духiвництва в Росiї був Феофан Прокопович (1681-1736) – архiєпископ православної церкви, ректор Києво-Могилянської ака- демiї, прихильник Iвана Мазепи. У своїх працях та проповiдях вiн вихваляв Мазепу, звеличував Київ як «другий Єрусалим». Однак, пiсля поразки Мазепи почав служити Петру I. У 1716 роцi Ф. Прокопович залишив Київ, переїхав до Росiї, де став псковським єпископом, новгородським архієпископом та вiце-президентом Петербурзького Синоду, втiлював у життя церковнi реформи Петра I.Серед вiдомих державних дiячiв того часу, якi завершили свiй життєвий шлях у Росiї, був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). Визначний український державний, полiтичний та вiйськовий дiяч, гетьман України (1665-1676) П. Дорошенко всю свою дiяльнiсть спрямовував на досягнення державної незалежностi i збереження територiальної єдностi України. Пiсля тривалої боротьби за гетьманство вiн був змушений на вимогу царського уряду виїхати до Москви. Протягом 1679-1682 рокiв жив у В’ятцi, останнi роки життя провiв пiд Москвою, де перебував у почесному засланнi. Закiнчив своє життя у с. Ярополець пiд Москвою. 
     Прихильником сильної авторитарної влади був гетьман України Іван Самойлович (р. н. невiдомий – 1690 р.). Вiн намагався об’єднати Лівобережну i Правобережну Україну. На Переяславськiй радi 1672 року був обраний гетьманом усiєї України, але фактично об’єднання Правобережної i Лiвобережної України вiдбулося пiсля зречення гетьманства П. Дорошенком у 1676 роцi. Самовладдя I. Самойловича викликало опозицiю серед вищої козацької старшини i за наказом Москви вiн був позбавлений гетьманства, засланий до Сибiру, де й помер у сибірському Тобольську. Трагiчно завершив життя наказний гетьман Ліво - бережної України Павло Полуботок (1660-1724). За участь у старшинськiй змовi проти I. Мазепи вiн був заарештований i надовго усунений вiд державної дiяльностi. Згодом став наказним гетьманом, виступав за відновлення гетьманства, ліквідацiю Малоросiйської колегiї, яка поступово перебирала на себе все адмiнiстративне управлiння в Лівобережнiй Українi. Позицiя П. Полуботка викликала незадоволення царського уряду. Пiсля звернень до царя з проханням скасувати Малоросiйську колегiю та відновити гетьманство, вiн був заарештований i ув’язнений у Петропавлiвськiй фортецi, де закінчив свiй життєвий шлях.Петро Іванович Калнишевський (1690-1803) – останнiй кошовий отаман Запорозької Сiчi. Завдяки його дiяльностi Запорозька Сiч дiстала полiтичну i економiчну автономiю, а вiн став одним iз найзаможнiших старшин в Українi. У стосунках iз Москвою Калнишевський послiдовно вiдстоював економiчнi i полiтичнi інте- реси Запорозької Сiчi. За наказом Катерини II останнiй кошовий Запорозької Сiчi був засланий до Соловецького монастиря, де й помер у вiцi 113 рокiв. Похований Калнишевський на головному подвiр’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Не всi видатнi державнi дiячi України боролися з диктатом Москви, одночасно відстоювали свої владнi повноваження. Деякi з них пристосувалися до влади московської корони й мали з цього значний особистий зиск. До таких можна вiднести Олексiя Розумовського, братiв Олександра та Іллю Безбородькiв.

    Олексiй Григорович Розумовський (1709-1771) – генерал-фельдмаршал. Походив з українського козацького роду. Спiвав у придворнiй капелi в Петербурзi, був фаворитом цесарiвни Єлизавети. Брав активну участь у двiрцевому переворотi, внаслiдок якого престол зайняла Єлизавета Пет- рiвна. Таємно обвiнчався з царицею. Сприяв органі- зацiї поїздки Єлизавети Петрiвни в Україну, пiд час якої козацька старшина за пiдтримки О. Розумовського переконала царицю вiдновити гетьманство. У 1747 роцi гетьманом України став брат Олексiя – Кирило. Олексiй, мешкаючи у Петербурзi, допомагав вiдстоювати права українського козацтва. Похований у Петербурзi.

                                                       2.2 Українська мова в РФ

Історія виникнення української мови в Росії розглядається  різними політичними і науковими  течіями по-різному. Нині українська мова відноситься до рідкісних мов  Російської Федерації, незважаючи на те, що в Росії мешкає до 3 млн українців - громадяни Росії і декілька мільйонів  трудових мігрантів [1]. У РФ всього декілька україномовних шкіл[джерело не вказане 264 дні] (у Москві, Башкортостані, Білгородській  області і Краснодарському краю) і тільки одна бібліотека української  літератури в Москві, засновником  якої є Юрій Кононенко, нині не працюючий  в ній.

І запитів на установу повноформатних шкіл з боку батьків  і громадських організацій у  федеральні і регіональні органи управління освітою практично не поступає.[2]Всього на території Російської Федерації володіють українською мовою - 1 815 210 чол.(1,25 %) - за цим показником мова займає 4-е місце в державі після росіянина, татарського і німецького.

                                      СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Беба П. Привіт від українців Тюмені // Урядовий кур’єр. – 2000. – 20 травня. – С. 6-7.

2.Зубалій О., Лановик Б. Історія української діаспори. – К., 1998. – 148 с.

3.Ковальчук О. “Переселення селян українських губерній Російської імперії (друга пол. XIX – поч. XX ст.)” Київ–Чикаго. – 1992. – С. 30-32.

4.Поклад Н. Конференція українських земляків Сибіру // Народна творчість та етнографія. – 1992. – № 4. – С. 82-83.

5.Віктор Ідзьо. Українці в Російській державі. Українська діаспора в Росії. Українсько-російські взаємовідносини:історія, наука, релігія. Львів. 2002, с.8-9

6. В.Сергійчук. Східна діаспора. Московщина. Наука і суспільство. К.1997, №1/2, с.24- 25.

7.Ф.Д.Заставний. Східна українська діаспора. Львів.1992, с.39-43.

8.Українців в Росії. Голос України. К.1992, №166 (416), с.12-13.

9.Http://format.ua/index.php?go=pages&in=view&id=77