Україна у другій половині XIX століття. Промисловий переворот

 У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так, наприкінці XIX ст. у Києві їх було 6, у Харкові та Одесі — по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продуктами землеробства і тваринництва, які виробляли для продажу поміщицькі, куркульські та селянські господарства, дедалі більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зростання транспорту, особливо залізничного, сприяло розширенню географії торгівлі: на базари доставляли товари не лише з близьких місцевостей, а й з віддалених губерній.

 В українських губерніях  порівняно з іншими регіонами Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка з 80-х років XIX ст. переважала. Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку товарів безпосередньо споживачу, зробили врешті-решт непотрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх гужових перевалочних пунктів. Кількість постійних торгових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків, корчм) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 р. в Україні їх налічувалося 33,2 тис., то в 1900 р. — майже 87 тис.

 В умовах швидкого  індустріального розвитку стаціонарна  торгівля набула нових форм. Неухильно  зростав її обсяг і збільшувався  асортимент товарів. У торгівлі, як і в промисловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіснення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх торговців.

 Зростала кількість  магазинів та крамниць, що торгували  оптом і вроздріб, ларків, палаток,  різних підприємств з продажу горілки, вина, тютюну тощо.

 У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в дореформений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прийнятні для учасників операції. У 1870 р. в Україні діяла одна товарна біржа, а в 1904 р. — 6. На початку XX ст. заснування бірж продовжувалось.

 Серед бірж за обсягами  операцій виділялися Київська  та Одеська. Єлизаветградська  й Миколаївська біржі проводили  операції з купівлі-продажу зерна.

 У січні 1902 р. було  засновано Харківську кам'яновугільну і залізоторгову біржу. Створення її було, з одного боку, наслідком швидкого промислового розвитку Півдня України, а з іншого — недостатньою оперативністю промислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місцевого рийку в Україні, так і внутрішнього ринку Російської імперії.

 Україна дедалі більше  втягувалась у сферу загальноросійських  зовнішньоторгових зв'язків, у  систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Україні і підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів.

 Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816— 1817 рр., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х років 81 % продукції українського землеробства, що експортували через чорноморсько-азовські порти, становила пшениця. В сукупності експорту її частка дорівнювала 68%.

 Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти, більшість яких була на території України, сприяла як зовнішня торгова політика царського уряду, так і надання цим портам деяких привілеїв. Так, у 1782 р. з метою розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення там на 1/4 митних зборів.

 Ряд торгових привілеїв  було надано Одесі. Наприклад,  у 1804 р. було дозволено провозити  товари транзитом через Одесу  в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море.

 Україні та Росії  належала велика роль у російському  експорті. Про це свідчать такі  дані: у 1861 — 1865 рр. з європейських  морських портів і сухопутних  митниць Росії в середньому вивозили близько 75 мли пудів зерна, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 45,5 мли пудів, або 60,6 % загального їх вивозу. У 1891 — 1895 рр. вивіз зерна з Росії вже становив 377,5 мли пудів, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 288,3 мли пудів, або 76,5%.

 Поряд з продуктами  землеробства з України відправляли  на експорт велику кількість  продуктів тваринництва. Вивозили  коней, велику рогату худобу, овець,  свиней, вовну, шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896— 1890 рр. щорічно відправляли в середньому по 74, 3 тис. овець. Через європейські кордони Росії у 1861 — 1865 рр. вивозили вовни 1188 тис., а у 1886— 1890 рр. — 1839 тис. пудів. Україна давала понад 50 % загального її вивозу з Росії, зокрема основну частину мериносної породи.

 Ще вищою стала частка  України в зовнішньоторговому  обороті Російської імперії на початку XX ст. Експорт із України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс становив активне сальдо 367 мли крб., 1901 р. — 740, 1902 р. - 468, 1904 р. - 287, 1905 р. - ЗОЇ мли крб. Протягом 1909-1914 рр. середньорічне активне сальдо сягало 319 мли крб. Із цієї суми 262 мли припадало на торгівлю із закордоном і 57 мли на торгівлю з Росією та іншими краями імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо України дорівнювало 528,1 мли крб. Вартість українського експорту в 1913 р. становила 1022,8 мли крб., сума імпорту — 648 мли крб., активне сальдо - 374,8 мли крб.

 У загальному експорті Росії на той час частка України становила майже 26 %, а в імпорті — 11,5 %. Поза межі імперії Романових з України вивозили переважно продукти сільського господарства, в Росію — промислову сировину й напівфабрикати. Вартість експортованих з Росії сільськогосподарських продуктів протягом 1909—1911 рр. становила 85 % всього експорту, в тому числі Україна давала майже 50 % вивозу зерна. Перше місце в українському експорті займав цукор. У 1913 р. його вартість становила 267,4 мли ІФ6., збіжжя й борошна — 235,3 мли, руд та необроблених металів — 115,4 мли крб. З усіх товарів, які вивозили з України в Росію, 75 % їх вартості становили промислові матеріали. Така політика російського царизму гальмувала економічний прогрес України.

 У системі заходів  царського самодержавства, спрямованих  на колоніальне узалежнення України, неабияка роль відводилась митному тарифу 1822 р. Його метою було зміцнення корінної російської промисловості й перетворення України на монопольний ринок російського текстилю. Головна мета цього тарифу, незважаючи на численні доповнення, залишалася незмінною і в наступні роки. Його положення позбавили Україну змоги ввозити необхідні їй товари з-за кордону. Високі мита ставили український ринок у залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед вироби текстильної промисловості, які пізніше частково завозили в Україну і з польських промислових центрів, що були в межах імперії Романових. Так, уже в 1834 р. російська промисловість поставила в Україну 85,9 % загальної кількості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були основним предметом українського імпорту в другій половині XIX ст. — на початку XX ст. Із загальної суми українського імпорту, яка протягом 1909 — 1911 рр. становила 471 мли крб., на текстильні вироби припадало 208 мли. Проте продукція текстильних підприємств України становила дещо більш як 8 мли крб.

 Важлива роль у внутрішній  і зовнішній торгівлі належала купцям, чисельність яких протягом 1816— 1856 рр. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зростали суми капіталів, що зосереджувалися в їхніх руках. У пореформений період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу, значно збільшилася кількість людей, діяльність яких була тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею. Протягом 60 —70-х років зросли чисельно і збільшили свої капітали купці. Якщо на 1861 — 1862 рр. у містах України було понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1864 р., за неповними даними, 16 290. Чималу групу населення України в період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які щорічно брали посвідчення на право вести торгівлю. Зокрема, у 1864 р. губернські установи видали понад 23 тис. посвідчень, власники яких могли вести дрібну торгівлю у своїй місцевості. Крім того, було видано більш як 1000 посвідчень. За даними офіційної статистики, у 1885 р. торгову діяльність в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст. — вже 334,1 тис. осіб. Отже, чисельність торговців збільшилась у 1,9 рази на розвізну і близько 1500 на розносну торгівлю. У 1882 р. кількість посвідчень на ведення місцевої дрібної торгівлі становила понад 54 тис. Чисельність дрібних торговців і в наступні роки залишалася значною. Про це переконливо свідчить той факт, що лише у Київській губернії в 1890 р. було видано на дрібну торгівлю близько 12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській губернії в 1897 р. — відповідно близько 730 посвідчень та 7490 білетів.

 На західноукраїнських  землях протягом XIX ст. розвивалися  всі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків.

 Ярмарки на західноукраїнських  землях, так само як і на  східноукраїнських, відбувалися  в усі пори року, однак насиченість  ярмаркових операцій була неоднаковою,  найменше ярмарків було навесні,  а найбільше восени, що безпосередньо  пов'язувалося з наявністю товарної  продукції у селянських і поміщицьких  господарствах.

 Великі спеціалізовані  ярмарки у Східній Галичині  та Північній Буковині відбувались у найбільших тоді торгово-промислових центрах — Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. Наприклад, у Львові проходили знамениті святогорські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі — великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях — полотна і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися протягом першої половини XIX ст. універсальні ярмарки в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три тижні.

 На ярмарках, що були  розташовані поблизу великих  річок чи залізниць, великими партіями зрубали ліс та лісоматеріали.

 У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгівлю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого 1897 — 1900 рр. приганяли в середньому по 123 тис. голів рогатої худоби, коней, овець, у 1901 —1905 рр. — 130 тис., у 1906—1910 рр. — 120 тис. Важливими ринками збуту зерна стали Чернівці, Вижниця, Садгора.

 Значну роль в економічному  житті Галичини відігравали контрактові  ярмарки, які щорічно, починаючи  з кіпця XVIII ст., збиралися у  Львові (початок січня — початок  лютого). До періодичної форми торгівлі належала також базарна торгівля.

 У 30-40-х роках XIX ст. на території Західної України  щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. — майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень базари відбувались один-три рази.

 Незважаючи на важливу  роль західноукраїнських ярмарків  і базарів, сезонна торгівля  в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресивнішим та  стабільнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі — стаціонарна.

 Зароджувалась і розвивалась  постійна торгівля в Закарпатті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові,  Сигеті у першій половині XIX ст. було вже чимало купців-власників крамниць, магазинів, винних склепів тощо.

 Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Торгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитне переміщали до національних окраїн, а в зворотньому напрямі — через "високі митні бар'єри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у промисловому відношенні західних провінцій і корінних австрійських земель. Якщо в 1844 р. ввіз становив 221,5 тис. золотих, то в 1849 р. - майже 356,8 тис. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

 У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження. Значна частина худоби була не місцевого походження, а пригнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби.

 В останню третину  XIX ст. у великій кількості вивозили  на захід продукцію сировинних  галузей промисловості, які на  той час почали бурхливо розвиватися,  — нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти  сухої перегонки деревини, харчову,  а на початку XX ст. також калійну  сіль.

 Західноукраїнська фабрично-заводська  промисловість мала дуже обмежені  можливості експортувати свою продукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на східний ринок і лише незначною мірою на експорт на Балкани. Напередодні першої світової війни сировина становила більш як 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші й лише кілька процентів становили фабрикати.

 Західноукраїнські землі  зміцнювали економічні зв'язки  з Наддніпрянською Україною і  Росією. У першій половині XIX ст. ці  зв'язки розширювалися і ставали  важливим фактором підтримання  багатьох сторін господарського  життя західноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст. на  територію Правобережної України  завозили численні вироби західноукраїнських  ремісників, зокрема галицьких і  буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ливарників, кушнірів, римарів, закарпатських  "дротярів" і мандрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні  матеріали і сировину, точильні  знаряддя праці тощо. Лише у  1838—1839 рр. з Галичини через Радзивилівську  митницю вивезено у Росію столярних  виробів на суму 169 тис. крб.  асигнаціями. В 1839 р. експорт  цих товарів із Галичини і  Буковини до Росії становив  майже 245,2 тис. крб. асигнаціями.  Серед цієї групи товарів особливим  попитом користувалися вироби  буковинської деревообробної промисловості  та львівських каретників. Наприклад,  у 1831 —1839 рр. серед відправлених  з Буковини у Росію і в  Україну через Новоселицьку митницю  дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000 бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. лопат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сапи, а також ночви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо.