Українська культура XIX ст

Автор: Пользователь скрыл имя, 11 Апреля 2011 в 20:39, лекция

Описание работы

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура.

Работа содержит 1 файл

1.docx

— 35.95 Кб (Скачать)

Українська культура XIX ст.

У кінці XVIII століття територія України була розділена  між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього  часу завершилася ліквідація української  державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював  всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є  відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто  на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання  про саме її існування. Тут можлива  історична аналогія зі станом української  культури у XVI столітті, коли значна частина  найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства  відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського  дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово  складається новий соціальний шар  суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти  і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне  відродження.

Освіта

Вирішальною передумовою  формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися  питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично  кожне українське село мало початкову  школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної  російської політики. У 1804 році видкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У 1830 році в Одесі видкрито першу в Україні У стані  справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене  обов'язкове навчання дітей віком  від 6 до 14 років, однак переважна  частина населення (від 55 до 75 %) залишалася [[неписьменість|неписьменною]

У 1834. був відкритий  Київський університет, першим ректором якого став відомий український  вчений;— М. Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865відкрився Одеський університет|університет]] у Одесі, у 1898 р. — Київський політехнічний  інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна  гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки  були Львівський (заснований 1661 р.) і  Чернівецький (1875 р.) університети, заняття  в яких велися польською і німецькою  мовами.

[ред.]

Наука

[ред.]

Природничі науки

[ред.]

Гуманітарні науки

У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні  в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція  знайшла широкий відгук. Першу  збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. —  «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і  видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він  писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській  — мальовничістю, сербській —  милозвучністю. У цей же час починають  з'являтися й історичні роботи. Перші  узагальнюючі праці з історії  України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович  Бантиш-Каменський — Вихід української  історичної науки і всього українознавства  на якісно новий рівень пов'язаний з  ім'ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. По-перше, він розгорнув  небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні  дані. Центром цієї роботи стало  створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий  успіх Археологічний з'їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює  проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. С. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією  В. Антоновича Грушевський отримав  кафедру всесвітньої історії  у Львівському університеті. Тут  він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він  очолив Наукове товариство імені  Шевченка — першу наукову українську організацію академічного типу), але  і в суспільному житті. Грушевський  — один з організаторів Національно-демократичної  партії Галичини, пізніше — «Товариства  українських поступовців». Головні  події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ столітті: арешт  і заслання у Росії під час  Першої світової війни, обрання головою  Центральної Ради у 1917 році, еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних  дослідницьких інститутах. Величезна  наукова спадщина М. С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала  гоніння і стала практично  недоступною, повернулася до читачів  вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну  науку. Його багатотомна «Історія України-Руси»  — фундаментальний узагальнюючий  систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX—XX століть  в українській історіографії  працюють вже не одиночки, висувається  ціла плеяда талановитих вчених.

Визначною подією в  українському науковому житті ХІХ  ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке  через кілька років під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка»  по суті перетворилося у першу  вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства — «Записки Наукового  товариства мені Шевченка». З 1895 р. М. Грушевський  став редактором «Записок Наукового  товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. —  головою Наукового товариства імені  Шевченка. За час його головування  було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про  масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які  працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: М. Грушевський, І. Франко, І. Крип'якевич, а згодом видатні  постаті світової науки — А. Ейнштейн, М. Планк, А. Мазон, Д. Гільберт.

Особливе місце  і в українській історії, і  в українській історіографії  належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну  увагу приділяв питанням новітньої  історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під  його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у [[Болгарія|Болгарії]

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної  повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого — обов'язкова умова і  складова становлення національної самосвідомості.

[ред.]

Література

У ситуації рубежу, яка  вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше —  в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української  літературної мови набув особливої  важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією  і народом…»Звідси — й особливості  української літератури XIX ст. —  народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала  «Енеїда» І. Котляревського. Пародія  на поему Вергілія, де троянський герой  Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії  «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і  сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого  був Харківський університет. Його ректор П. Гулак-Артемовський писав  вірші українською мовою. Отримали популярність байки Є. Гребінки. Він  брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше  Є. Гребінка переїхав до Петербурга, писав  повісті російською мовою, був серед  друзів молодого Т. Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка".

З цим періодом пов'язана  діяльність Л. Боровиковського (1808-1889рр.) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої  прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі —  сентиментальні, треті — дають  реалістичні картини (краща —  «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української  літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав М. Грушевський, — це творчість  народу, що досягає відразу, без наступних  ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях  безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого  шляху Шевченка: народження у сім'ї  кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у  пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником І. Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи К. Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік  — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий  зміст: рішучий протест проти  кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними  і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.

[ред.]

Мистецтво

[ред.]

Театр

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного  розвитку. Так, театральне мистецтво  в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний  театр, і не тільки у садибах, але  і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр  був побудований у Харкові, але  в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка»  в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник»  у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки  щасливому збігу обставин: підтримка  генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві  у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями  в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана  — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), М. Заньковецька, Г. Затиркевич, інші. Пізніше трупа  декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи  продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець  української мови, М. Старицький писав  комедії (не гасне популярність «За  двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні  характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української  соціальної драми став І. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії  «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі  психологічні конфлікти, гострі соціальні  протиріччя.

[ред.]

Музика

Поетична і музична  обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також  колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися  пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного  середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Информация о работе Українська культура XIX ст