Українське барокко в архітектурі

1.Розкриття великого потенціалу джерел духовності на Чернігово-Сіверській землі в другій половині XVII ст. стало можливим завдяки подвижницькій цілеспрямованій діяльності Лазаря Барановича, непересічного церковного і політичного діяча, богослова, талановитого українського письменника й мислителя. Очолюючи протягом 36 років Чернігівську єпархію, будучи одночасно з перервами майже 18 років місцеблюстителем престолу Київської митрополії, він докладав неабияких зусиль щодо збереження рис самобутності української церкви, розвитку освіти, культури, філософської думки в складних переломних умовах тогочасної Вітчизни.  
Перші кілька десятиліть біографії Л.Барановича мало підкріплені документами, тому дослідники відтворили їх лише і з певним ступенем вірогідності. Так вважається, що народився він у 1620 році в Білорусії, де таке прізвище є досить поширеним. Але ще в минулому столітті відомий літературознавець М.Сумцов висунув версію, згідно з якою Л.Баранович, який мав родичів на Чернігівщині, міг походити і з цієї місцевості. Мабуть, він був вихідцем із заможної сім'ї, бо неімущому на той час важко було здобути хорошу освіту. Але предки Лазаря не належали до аристократів, інакші цей факт зафіксовували б панегірики на його честь. Дослідники називають і світське ім'я Барановича - Лука, бо ж Лазар – це його чернече ім'я, під яким він увійшов у історію. 
Біографи одностайно вказують заклади, де Л.Баранович здобув освіту: це колегії або академії в Києві, Вільно, Калиші. Закінчивши в 1642 році Києво-Могилянський колегіум, він продовжив освіту в академіях Вільно та Калиша, здобувши польську освіченість, що потім відбилося у його творах. Діставши місце викладача молодших класів Києво-Могилянського колегіуму, він за кілька років виріс до професора риторики, філософії та богослов'я, а з 1650 по 1657 роки очолював цей перший український вищий навчальний заклад, змінивши свого наставника І.Гізеля на посаді ректора.

У 1688 році Л.Баранович звернувся  до патріарха з проханням і  дістав згоду на безпосереднє підпорядкування Чернігівської єпархії Московському патріархату. Такий статус дозволив Л.Барановичу створити на Чернігівщині певний "бастіон" духовної влади та культурно-освітньої діяльності, впливаючи й на інші регіони України.  
У підвладній йому архієпископії Л.Баранович розгорнув потужну культурно-просвітницьку діяльність. Відновлюються давньоруські храми – Спаський собор XI ст. та Борисоглібський XII ст. у Чернігові, древній Спаський собор XIII ст. у Новгороді-Сіверському. Будуються нові церкви, в тому числі починається будівництво величного Троїцького собору в Чернігові, для чого архієпископ запросив із Вільно архітектора І.Б. Зауера. В 1674 році Л.Баранович засновує друкарню в Новгороді-Сіверському, перевівши її близько 1679 року до Чернігова. За роки життя владики тут було надруковано майже 50 книг, крім того, три тисячі підручників для початкових шкіл. У Новгороді-Сіверському Л.Баранович відкриває латинське училище, яке згодом було переведене (після 1672 року) до Чернігова. Воно стало потім базою для відкриття архієпископом І.Максимовичем колегіуму в 1700 році. 
Упродовж тривалого часу просвітитель керував гуртком патріотичного налаштованих учених і письменників, надаючи підтримку багатьом із них. Цей гурток увійшов в історію української літератури під назвою «Чернігівських Афін». До нього, крім Лазаря Барановича, належали Іван Максимович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Іван Орловський, Олександр Бучинський-Яскольд, Іоанникій Галятовський, Лаврентій Крищанович, Дмитро Туптало-Ростовський. Саме вони сприяли тому, що Чернігів у другій половині XVII ст. перетворився на один з провідних культурних осередків тодішньої України. В 1674 р. просвітитель заснував у Новгороді-Сіверському друкарню, яку в 1679 р. переніс до Чернігова та об’єднав з Чернігівською друкарнею, де опублікував близько 50 назв різноманітної літератури книжною українською, польською й латинською мовами, в тому числі граматику, часословець, псалтир, молитвослов для початкового навчання, а також низку власних творів і творів своїх соратників.         

 Серед власних творів Лазаря  Барановича — збірки його проповідей  «Меч духовний» (1666) і «Труби  словес проповідних…» (1674), збірка  віршів полькою мовою «Аполлонова  лютня» (1671), полемічний трактат «Нова  міра старої віри» (1676), багато  панегіриків. Деякі дослідники звинувачували Барановича у формальному пишномовстві, розглядаючи його творчість у відриві від конкретної історичної епохи. Більшість сучасних дослідників вбачають у ньому помітного представника українського барокко в літературі: «Ось вони — десятки чудових віршів, якість яких важиться не на єпископській, а на Аполлоновій шальці… Але найсильніше звучить його муза тоді, коли говорить він про життя насущне, тобто коли мислить він… про людину…» В низці віршів Барановича проводиться думка про органічну потребу діяльної любові до ближнього, про милосердя, про те, що гонитва за грошима засліплює людей. До числа найкращих віршів просвітителя належать твори, в яких він оспівує українську природу. Як великий знавець і любитель хорового співу, Лазар Баранович організував у Києво-Братському монастирі школу півчих, яка славилася далеко за межами України. Аналогічну школу було створено також і на Запоріжжі — до неї запрошували вчителів з Києва.

2. Стиль бароко був суперечливим і неоднозначним: у різних країнах він яскраво виражав Ідею дворянської культури часів розквіту абсолютизму (боротьби за національну єдність) і відбивав смаки бюргерства.

У порівнянні з ренесансом у бароко класичні форми ніби перетворюються, вони набувають іншого характеру й іншого композиційного бачення. На зміну раціональній тектонічності приходить атектонічність, мальовничість змінює ренесансну графічність, пластику, що стала основним засобом художньої виразності, створює неспокійну гру світлотіні, у планах і формах панують складні криволінійні обриси, статичність ренесансних композицій змінюється бурхливою динамікою форм, групуються колони й пілястри (прямокутні виступи в стіні у вигляді вправлених у них колон), фасади й інтер'єри будинків доповнюються скульптурами, в інтер'єрах будинків рясно використовуються позолота, ліплення, різьблення, мальовничі плафони, які ілюзорно зображують небо з ангелами, що летять по ньому, тощо.

Переваги стилю проявилися у  винятково сильних за художньою  виразністю принципах створення  архітектурних ансамблів і дивному вмінні органічно вписувати архітектуру в навколишню природу. Головне в ньому — вразити уяву людини незвичайністю, багатством, розкішшю і вплинути на її почуття.

У XVII—XVIII ст. з’являється тенденція  до регулярного планування міст, йде  їх швидкий розвиток; після 1654 року — возз’єднання України з Росією складається традиційна схема містобудування. У ті часи зводяться не лише оригінальні колегіуми та «кам’яниці», але і храми принципово відмінного від традиційного архітектурно-композиційного рішення. Будівництво відбувається під знаком бароко, в якому розрізняють раннє (сер. XVII — кін. XVII ст.), так зване геометричне бароко, і бароко періоду розквіту (кін. XVII — кін. XVIII ст.) Друга половина XVII та перша половина XVIII ст. стали добою занепаду Польщі, і не в останню чергу саме тому в тогочасній Галичині майже не було створено архітектурних шедеврів. Отож коли йдеться про сакральну архітектуру другої половини XVIII ст., то прикладами найчастіше постають будівлі східної школи українського бароко, яку ще називають «козацьким бароко» — церкви й собори Києва, Лівобережжя та Слобожанщини. Українські дослідники завважують спільні риси не тільки в церквах Києва й Лівобережжя, а й у трапезних, де композицію побудовано за однією схемою — поєднання горизонтального корпусу й вертикальної домінанти домової церкви (за винятком хіба що рішення залу та деталей.)

У цей період в Україні виникають  дві головні школи бароко —  західна і східна, до якої віднесено  також Київ і територію сучасної Черкаської області — центри козацького руху на Правобережжі. Для цього  регіону, який знаходився під відчутним польським впливом, характерна західна школа, і тому національні ознаки стилю виявлялись у ній меншою мірою. Прикладів церков, в яких поєднались традиції західноєвропейського католицького бароко й національні, небагато. На тлі українського пейзажу з’являються костьоли, схожі на римо-католицькі західноєвропейські барокові храми, часто з готичними рисами. Водночас у барокових традиціях перебудовуються й давні готичні костьоли та споруди у стилі оборонної архітектури. Приклади двох барокових костьолів — у селах Мурафа на Вінниччині та Олика на Волині наведені на карті-схемі. Найчастіше це тринавні споруди у стилі польського бароко з еліптичною формою нав, овальними планами, масивним ордером, підкресленим розкріповками карнизу й скульптурою. Головний фасад звичайно прикрашений характерним фронтоном і двома вежами по боках.

Серед найпомітніших культових  споруд західної школи бароко варто  згадати принаймні чотири архітектурні шедеври: собор Святого Юра у Львові, Успенський собор Почаївської лаври, домініканські костьоли у Львові та Тернополі. Собор Святого Юра — один з кращих зразків уніатських церков. Величний ансамбль панує над забудовою, вирізняючись гармонійністю композиції і стильовою єдністю елементів та деталей. Храм має центричну пірамідальну композицію; властива костьолам підкресленість головного фасаду поєднується з всефасадністю українських храмів. Собор стоїть на терасі; барокові парадні сходи розміщені біля самого вхідного порталу. Фасад розчленований пілястрами, що надає споруді особливої чіткості й гармонійності.

Другим своєрідним храмом західної школи бароко є Успенський собор Почаївської лаври. З переходом Лаври до унії у 1721 р. стару церкву 1649 р. було розібрано, а на її місці у 1771—1783 рр. збудовано новий Успенський собор. Загальна композиція комплексу — терасна, будівлі розміщені на схилах з поступовим підвищенням до головного акценту — Успенського собору. Головний фасад за католицькою традицією прикрашають дві вежі під кутом 45° до головної осі, що підкреслює всефасадність собору — характерну рису українських церков. Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами співзвучна кращим зразкам козацького бароко — соборам Троїцького монастиря в Чернігові та Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині.

З найбільш характерних й оригінальних пам’яток Чернігівщини назвемо собор Троїцького монастиря в Чернігові та Успенський монастир у Новгород-Сіверському. Тривалий час автором проекту Троїцького собору вважали А. Зернікау, але останні дослідження підтвердили авторство І. Баптиста. До речі, Адам Зернікау, або вірніше — Адам de Zernikow, тобто «з Чернігова», був кенігсберзьким студентом, земляком печерського архимандрита Інокентія Гізеля і прихильником східного християнства.

Троїцький собор у Чернігові  — це тринавний шестистовпний  триапсидний храм. Інтер’єр його позначено деякими рисами цивільної архітектури, багата перспектива утворюється завдяки розкриттю хрещатих склепінь барокових нав. Багатство пластики досягається за рахунок відмінного планування першого і другого ярусів: перший втілює давньоруську традицію тринавного триапсидного храму, другий — хрещатий. Троїцький собор має сім верхів: п’ять над основним об’ємом і два над кутовими вежами. У традиції виділення головного фасаду кутовими вежами відчутний вплив як давньоруської, так і західноєвропейської католицької архітектури.

Саме в період високого бароко церковна архітектура набуває найбільш характерних для цього стилю рис з притаманними йому оригінальною формою бань, плавністю й мальовничістю ліній, пишністю й насиченістю декору. На відміну від високого пізнє бароко відзначається більшою лаконічністю й переходом від вибагливих силуетів до простих геометризованих з використанням чистого класичного ордеру і стінами, позбавленими пишного орнаменту. Помітно змінюється й характерна угнута форма бань, у верхах зникає «перехват» — «ковнір». Період панування пізнього бароко на Україні — це часи О. Розумовського і Малоросійської колегії. Найвідоміший архітектор пізнього бароко — І. Григорович-Барський, найвідоміші храми і дзвіниці — церква Різдва Пречистої в Козельці (1752 — 1764), дзвіниця на Дальніх печерах у Лаврі (1754—1761), дзвіниця на Ближніх печерах (1759-1762) та ін.

3. В історію вітчизняної музики Максим Березовський увійшов передусім як засновник циклічного хорового концерту. Ця велика музична форма утверджується у другій половині XVIII ст. Березовський є також автором перших вітчизняних опер, камерно-інструментальних композицій. Його творчість сприяла оновленню музичного мистецтва, піднесенню його художнього рівня.

Максим Созонтович Березовський народився у містечку Глухові (нині Сумської області) у 1741 році. Навчався у Київській академії, співав у  хорі. В 1758 році Максима зарахували завдяки гарному голосу до італійської  оперної трупи при царському  дворі в Петербурзі. Відомо, що він  виконував тенорові партії в операх італійських композиторів Ф. Арайї  та В. Манфредіні. 1763 року Березовський одружився з балериною-італійкою Ф. Ібершер. Перебування в музичному середовищі, робота в театральній трупі, контакти з музичними авторитетами, запрошуваними до Петербурга з Італії, сприяли постійному фаховому вдосконаленню молодого музиканта. Відомі творчі взаємини Березовського з Манфредіні та іншими видатними діячами; сучасники стверджують, що Максим тривалий час брав уроки з композиції в італійця, придворного капельмейстера Ф. Цоппіса. Глибокий інтерес Березовського до хорової музики, створення ним хорових концертів, музики до церковної служби тощо свідчить, що він підтримував зв'язки з Придворною співацькою капелою.

У другій половині 60-х років Максим Созонтович пише багато хорової музики, в якій відчутний вплив попередньої епохи, помітні зв'язки з партесним концертом.

Достовірно відомо, що М. Березовський тривалий час перебував зa кордоном, зокрема в Італії. Метою цієї поїздки було вдосконалення композиторської майстерності й визнання митця за межами батьківщини, що давало йому певні переваги у себе вдома. У другій половині 60-х років Березовського було відряджено до Італії. У Болоньї він брав уроки з поліфонії у найповажнішого в Європі педагога і композитора — падре Мартіні. Студіювання поліфонічного письма строгого стилю у прославленого Мартіні повинно було завершитись екзаменом на титул академіка Болонської філармонічної академії. Березовський був допущений до іспиту разом з чеським композитором Й. Мислівечком; обидва композитори вибороли це високе звання у травні 1771 року.

В наступному році Березовський написав сонату для   скрипки  і чембало (клавесину), а ще через  рік в оперному театрі міста Ліворко було поставлено його оперу «Демофонт». Обидва твори написано в дусі нових віянь, вони близькі до музики X. Баха, В. Моцарта, Й. Гайдна та інших митців другої половини XVIII ст. Зауважимо, що сонату було нещодавно опубліковано. Що ж до опери «Демофонт», то, на жаль, її партитуру поки що не знайдено; нам відомі тільки чотири арії.

Наприкінці 1773 року Березовський, окрилений своїми творчими успіхами та закордонним визнанням, повернувся до Петербурга. Він працює з хором Придворної співацької капели, пише хорові твори. В цей час з'явилися його хорові концерти «Господь, воцарися», «В началех ти, Господи», «Да воскреснет Бог», «Отче наш» га ін.

Творчість іншого видатного  українського композитора — Артемія  Лук'яновича Веделя — належить до більш пізнього періоду. Не маючи безпосередніх контактів із західноєвропейським музичним мистецтвом, він по-своєму втілив у музиці нові вимоги часу. Концерти Веделя також циклічні. Він своєрідно розвинув традиції хорового співу й партесних композицій. Ведель був тісніше зв'язаний з українським народним музичним ґрунтом, повніше обізнаний з хоровим мистецтвом України.

Артемій Лук'янович Ведель (у  деяких документах — Ведельський) народився 1767 року в сім'ї заможного київського міщанина. Лук'яна Ведельського знали як доброго столяра.

Дев'яти років Артема віддали  до Київської академії, де він навчався протягом одинадцяти років. Будучи студентом  старших курсів, Ведель стає диригентом академічного хору, який досяг високого рівня технічної і художньо-виконавської майстерності. У самого Артемія був прекрасний голос — чудового тембру тенор. Слава про академічний хор та його диригента рознеслася далеко за   межі Києва.