Українське національно-культурне відродження

  402

  живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української  літератури з новою, підкреслено демократичною  національною ідеологією.

  Обробки уривків класичної  поеми Вергі-лія  були популярним заняттям західноєвропейських, російських та українських  студентів і літераторів  ще у XVII-XVIII ст., успішно  робилися раніше й  спроби писати живою  мовою, особливо в  бурлескно-травестійному  жанрі. Однак "Енеїда" Котляревського стоїть у цьому ряду цілком осібно. Виділяє її особливий дух, що поривається з  рутини приниження і  неволі бажанням "вдарити  лихом об землю" і полинути в інший, хай навіть уявний і несерйозний, але  чимось такий реалістично  близький світ вигнаних з батьківщини  українських "троянців". Цей бурлескно-травестійний твір є однією з  найбільш талановитих  переробок поеми  римського поета  Вергілія, в якій автор подав панорамну  картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні  образи троянців і  античних богів, описи  їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний  підхід до теми, насиченість  гострою суспільно-моральною  сатирою зробили  поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістичний настрій  поеми на фоні цілеспрямованого упослідження української  культури сприймався як гідна відповідь  імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й  натхнення в багатьох сучасників.

  Гумористично-сатирична  форма літературної творчості І.Котля-ревського  мала багато послідовників. Найбільш яскравими  серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались  у своїй творчості  формою байки, але  писали також ліричні  поезії, історичні  поеми, повісті тощо як українською, так  і російською мовами. Жанр байки розвивали  також Л.Боровиков-ський  та М.Білецький-Носенко. Діяльність заснованого  у 20-ті pp. у Львові М.Шашкевичем, Я.Головацьким  та І.Вагілевичем  літературно-фольклористичного  об'єднання "Руська трійця" стала  початком нової української  літератури в Галичині.

  Вихідець  зі слобідської козацької  старшини Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843) відомий як основоположник української  художньої прози. Можна виділити дві  основні стильові течії в прозі  Г.Квітки. Перша - тяжіння  до сентименталізму: у творах "Маруся",

  403

  "Сердешна  Оксана", "Щира  любов", "Козир-дівка"  переважають життєві  почуття та переживання,  християнсько-моралізаторський  світогляд. Друга  - перші кроки до  етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях "Солдатський патрет", "Конотопська відьма", "Мертвецький Великдень" Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

  З творчістю І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення  нової української  драми. Обидва письменники  були визначними організаторами театрального життя  першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П'єси І.Котляревського "Наталка  Полтавка", "Москаль-чарівник", комедії Г.Квітки "Сватання на Гончарівці" та "Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

  20-ті - 40-ві pp. позначаються  досить енергійним  розвитком етнографії, мовознавства та  журналістики, який  пов'язаний з діяльністю  Харківського університету

. Так, при Харківському  університеті з'являються  такі журнали,  як "Харьковскій  Демокріт", "Украинский  вестник", "Украинский  журнал", альманахи  "Сніп", "Молодик", зміст яких становив  собою зібрання  місцевих новин,  мандрівних нотаток,  етнографічних матеріалів  і окремих літературних  творів.

  Нова  література зробила "заявку" на самобутність, але  в несприятливих  соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна  галузь "загальноросійської" літератури. Велика кількість українських  авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в  них національну  українську тематику і продовжуючи  збагачувати російську  мову, літературу й  культуру. Поруч з  Є.Гребінкою та Г.Квіткою  популярними в  Росії письменниками-белетристами з притаманною  українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною  поетикою з елементами фантастики і народного  гумору були В.Наріжний і О.Сомов, але  першість серед українських  письменників у російській літературі безумовно  належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831-1832) та "Миргород" (1835) зробили цілу епоху  в розвитку російської літератури і водночас справили значний  вплив на українське культурно-національне  відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного  характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні  почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській  культурі. Т.Шевченко у вірші "Гоголю" (1844) висловив усвідомлення своєї ідейно-творчої  близькості до письмен-

  404

  ника, а в листі до В.Рєпніної писав: "Перед  Гоголем слід благоговіти  як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжні-шою  любов'ю до людей". Навіть В.Бєлінський, відверто не дружній  щодо української  культури, скріпивши  серце, констатував, що в "Тарасі Бульбі" Гоголь чудово і назавжди втілив духовний образ  України. При цьому  він мав на увазі, що після "Тараса Бульби" самому Гоголю, а тим більше іншим  письменникам нема чого звертатися до української  історичної тематики. Однак гоголівські  традиції письменства, в тому числі й  українофільські, в  подальшому творчо розвивалися  не тільки в українській, але й у російській художній літературі.

  Поява у 1840 р. "Кобзаря" Тараса Шевченка відкрила перед українською  культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобуній  розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний  за творчою манерою  художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т.Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т.Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю Т.Шевченка приховує в собі глибини всеохоп-ного культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі (на мал. - "Автопортрет зі свічкою", написаний Шевченком вже у літньому віці 1860 p., але митець бачить себе ще досить молодим). Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступа-

  405

  ють "слово" (національна  культура), "слава" (культурно-національна  спадщина) і "правда" (загальнолюдська  мета-ідеал). Через  усю творчість  поета проходять  також такі поняття-архетипи, як "воля", "доля" (передусім  важка й нещаслива, "зла  доля"), "надія" та ін.

  У ранніх баладах поета "Тополя", "Причинна", "Утоплена", "Русалка" сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з  образами уявними. Не менш романтичними є  й історичні поеми  Шевченка. Величні  постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які знаходять  художнє втілення в поемах, яскраво  говорять не стільки  про гаряче захоплення поета минувшиною, яка визнається безповоротно втраченою, скільки  про застиглість  сучасного поету  життя України  та віру в можливість принципово змінити  цю ситуацію ("До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Гамалія", "Тарасова ніч", "Гайдамаки" та багато ін.). Особливо сильно й яскраво  романтичні настрої  поета виразилися у поемі-містерії "Великий  льох" та своєрідному  епілозі до неї "Стоїть в селі Суботові..." (1845) з приголомшуючим образом "домовини України", асоційованої з церквою-усипальницею гетьмана Б.Хмельницького. Поет висловлює свою віру в те, що невдовзі Україна воскресне  з-під уламків:

  І розвіє тьму неволі,

  Світ  правди засвітить,

  І помоляться на волі

  Невольничі  діти!.. (,

  Ці  рядки писалися в  період створення  Кирило-Мефодіївського товариства, в якому  поет вбачав паросток майбутнього відродження  своєї Батьківщини  в сім'ї рівноправних слов'янських народів. Однак утопічні ідеї членів товариства, висловлені у програмній "Книзі  буття українського народу", скоро  розбилися об мур  імперської дійсності. Висилка до оренбурзьких, а потім і казахстанських степів із забороною  писати і малювати стала для Шевченка болючим ударом по спільних з друзями  мріях і сподіваннях. В поезії з'являються  песимістичні нотки  та соціально-філософські  міркування, відчутний  біль самоти, однак  поет не припиняє писати ані геніальні  вірші, ані талановиті картини. У пізньому вірші "Доля" (1858), написаному одразу після  повернення із заслання, поет не тільки виголошує  особисте творче кредо, а й оптимістично дивиться у своє майбутнє:

  Ми  не лукавили з тобою,

  Ми  просто йшли, у нас  нема

  Зерна неправди за собою.

  Ходімо  ж, доленько моя!

  406

  Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава  — заповідь моя.

  Шевченка  традиційно вважають основоположником критично-jjro реалізму в українській  літературі, хоча цей  реалізм базувався  на [романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми '("Катерина", "Наймичка", "Сон"), суспільно-політичні  поеми ("Єре-• тик", "Сліпій", "Кавказ", "1 мертвим, і живим, і ненародженим землякам...") безжально  таврували кривдників народу, причому з  власне народних позицій. Шевченко зумів зробити  свій голос голосом : усього пригнобленого  народу і не має  собі рівних серед  поетів усього світу  в поетичному викритті та осуді кріпацтва  та самодержавства, національного гноблення  й імперського  загарбництва. При  цьому поет рішуче виступає як проти  лжепатріотів, що теоретизують про лібералізм та українофільство  по шинках напідпитку, так і проти  цілком зденаціоналізованої  еліти та інтелігенції, які "кайданами  міняються, правдою  торгують". Поезія Шевченка будила національно-патріотичні  настрої української  молоді, доти зрусифікованої або спольщеної. Творчість  Т.Шевченка, відгомони  ідей кириломефодіївців  були головним чинником, який на початку 60-х pp. XIX ст. спонукав ціле гроно  обдарованих молодих  людей із сполонізованих шляхетських родин  Правобережжя повернутися  в українське національно-культурне  середовище, стати  до праці для свого  народу. У Харківському університеті виникає "Братство Тарасівців", пізніше  репресоване, як і  члени Кирило-Мефодіївського товариства. У цілому творчість Т.Шевченка - настільки велике явище в історії  української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX - першої половини XX ст. За радянського часу творчість Шевченка було визнано передовою  й демократично-революційною, пам'ятники поетові  ледь не змагалися  за кількістю з  постаментами "вождям світового пролетаріату", але разом з  тим у творах поета  нерідко робилися ідеологічні купюри, а об'єктивне вивчення його творчості, в  якій досі залишаються  білі плями (нерозшифровані досі образи на кшталт "живі мисліте на синьому  прочитаєш" тощо), поступалося місцем ідеологічному штампуванню.

  Усеобіймаюча  творчість Шевченка-поета  залишала довгий час  у тіні його образотворчу спадщину, а між  тим саме за художній талант молодого кріпака  викупили з неволі російські та українські діячі культури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т.Шевченко мав свою

  407

  неповторну  манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих  різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Контрастне поєднаня м'яких півтонів з  динамічними контурами  образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних

  особливостей  його художньої манери. Написані Шевченком  обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають  свої особливості  в усіх роботах, змальована ним архітектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архітектура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються (див. один з ранніх малюнків "Дівчина у ліжку"), або смиренно несуть важкий хрест долі (див мал. "На цвинтарі"). Як не дивно, але протест-на тема у розмаїтій графічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко ("Смерть гладіатора"), хоча значна кількість створених художником образів викликають діяльне співчуття. Вихований на традиціях академічної школи класицизму, Шевченко через романтизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна Рада"). "Притча про блудного сина" (1856) яскраво ілюструє духовну еволюцію героя і характеризується відходом від академічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизняному образотворчому мистецтві.

  Після видатних і яскравих аристократичних  художників і скульпторів  другої половини XVIII ст. Антона Лосенка, Дмитра Ле-вицького, Володимира Боровиковського, Олександра Венеціанова, Івана Мартоса, чия  творча спадщина вважається досягненням росій-

  408

  ської культури, хоча виростала  на українському грунті, пізніше українське образотворче мистецтво  на перший погляд може виглядати як порівняно  менш виразний "перехідний" період.

  Однак саме в цей час  мистецькі обрії  збагачуються демократичною  українською тематикою. Художники вперше докладно зупиняються  на народних типажах  і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність  для мистецтва  простих людей  та еліти суспільства. Художники ніби намагаються  стерти кордон між  класицизмом і  романтизмом, досягаючи  при цьому значних  успіхів у торуванні  шляхів до цілком реалістичного  живопису. Український  національний колорит, національна вдача  українців сприяли  цьому найбільшою мірою. Тому українська тематика активно  розробляється не тільки власне українськими художниками (друзями  Т.Шевченка А.Мок-рицьким, І.Сошенком, В.Яненком, Г.Ва-ськом), а й  росіянами, що певний час жили й працювали  в Україні, - В.Тро-пініним, К.Павловим, М.Сажиним. Не забували художники  першої половини XIX ст. і про середній прошарок українського суспільства (див. на мал. портрет юнака  з родини Томар  роботи Г.Вась-ка). Найбільш прикметною в живописі першої половини XIX ст. постаттю слід, мабуть, визнати колишнього кріпака В.Тропініна, якого ще 1824 р. обрано академіком Петербурзької  академії мистецтв. У своїй творчості  він одним з  перших у Російській імперії звернувся  до образу простолюдина-трудівника. Художник створив  узагальнений образ  представника українського народу ("Українець", припускають, що на портреті зображено Устима Кар-мелюка), низку  портретів селян-кріпаків ("Українка", "Молодий український  селянин", "Пряля" та ін.). Справжнім  шедевром портретного  мистецтва є його "Дівчина  з Поділля". Цей  та інші твори засвідчують  непересічний талант Тропініна як витонченого, майстерного рисувальника, колориста і тонкого  психолога. Розширення меж тематичного  арсеналу портретного  живопису вже у  другій половині XIX ст. сприймалося як традиційне і знайшло яскравий та плідний розвиток у творчості багатьох талановитих українських художників, таких як В.Маковський, М.Рачков та багато ін.