Усне професійне мовлення

 

   Зміст

     Вступ………………………………………………………………………………3

1. Суть і види усного професійного мовлення………………………………...5
2. Вимоги до усного професійного мовлення………………………………….6
3. Особливості публічного мовлення. Жанри публічних виступів………...7
4. Способи підготовки до публічного мовлення………………………….….11
5. Етика усного професійного спілкування…………………………………12

Висновок……………………………………………….…………………….…14

Список використаних джерел…………………………………………………15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

           Переконливе, пристрасне слово — дійовий засіб організації стосунків між людьми в діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад — величезна сила.

          Публічне мовлення — це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює. Публічне мовлення — це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини й лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення цієї діяльності оратора.

           Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких ділових контактів - у трудовому колективі, на зборах, нарадах, конференціях, з'їздах, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами тощо. Ця широта суспільних функцій стає основою для розвитку та вдосконалення усної літературної мови. Недостатній рівень культури усного ділового мовлення може стати причиною значних економічних втрат. Сьогодні вносять пропозиції про те, щоб до характеристики ділових якостей людини додавати ще й мовну характеристику: вміє чи не вміє чітко та лаконічно висловлювати свої думки.

           Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що “мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу”.

 

 

 

 

 

1. Суть і види усного професійного мовлення

            Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Мовлення є формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує, розвивається. Мова і мовлення тісно між собою пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвитку форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Порівняно з  писемним мовленням усне є мовною творчістю, імпровізацією; воно значно емоційніше й експресивніше, ніж  писемне.

У межах усного мовлення розрізняють два типи:

1.Розмовно-літературне мовлення, тобто усне літературне мовлення;

2.Розмовно-фамільярне  мовлення — мовлення, яке містить  позанормативні елементи (жаргонізми, діалектизми тощо).

Усне професійне мовлення належить до першого типу. Це розмовно- літературне мовлення людей у процесі виконання ними службових обов’язків.

Усне професійне спілкування передбачає всілякі  способи взаємодії між співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Усне професійне мовлення можна поділити на такі види:

залежно від  способу сприймання інформації:

-контактне (безпосереднє);

-дистанційне (телефонне, селекторне, за допомогою комп’ютера);

залежно від  кількості учасників:

-діалогічне (бесіда з одним співрозмовником);

-монологічне (доповідь, промова, лекція);

-полілогічне (дискусія);

залежно від  форми і ситуації спілкування:

-міжперсональне (нарада, колоквіум тощо);

-публічне (виступ на зборах, конференції тощо).

Міжперсональне  професійне мовлення - це засіб повсякденного спілкування двох або кількох людей під час виконання ними службових обов’язків.

Міжперсональне  професійне спілкування найчастіше відбувається в таких ситуаціях:

-ділова нарада (інформаційна, директивна (інструктивна), оперативна (селекторна, телефонна, комп’ютерна), дискусійна, виробнича);

-ділова телефонна розмова;

-спілкування між співробітниками в колективі;

-спілкування керівника з підлеглим;

-приймання відвідувачів;

-ділова бесіда, переговори;

-анонімне спілкування (спілкування типу водій пасажир, продавець покупець, лікар хворий тощо);

-пресконференція; інтерв’ю;

-допит;

- іспит.

Кінцевий позитивний результат, успіх спілкування в  професійній сфері залежить не стільки  від мотивів, якими керується  людина, скільки від уміння їх сформулювати й викласти.

 

 

 

 

 

 

 

2. Вимоги до  усного професійного мовлення

Усне професійне мовлення (і міжперсональне, і публічне) повинно відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі:

1.Чіткість, недвозначність формулювання думки.

2.Логічність, смислова  точність, звідси - небагатослівність мовлення.

3.Відповідність  між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними мовними засобами (Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в приміщеннях є їх аерація шляхом відкривання фрамуг за допомогою спеціального пристрою ( і це про звичайне провітрювання!).

4.Укладання  природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у реченнях.

5. Різноманітність мовних засобів, багатство лексики в активному словнику людини (за підрахунками науковців, у повсякденному спілкуванні люди послуговуються 2-3-ма тисячами найуживаніших слів; активний словник освіченої людини (слова, які людина використовує, а не просто знає) — це 10-12 тисяч слів; для порівняння: найбільший “Словник української мови” в 11-ти томах містить понад 136 тисяч слів.

6.Самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, у побудові   висловлювань.

7.Переконливість мовлення.

8.Милозвучність мовлення.

9.Виразність дикції.

10.Відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення - з другого.

 

 

 

 

 

 

3. Особливості публічного мовлення. Жанри публічних виступів

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла  в Стародавній Греції. Вона вважалася мистецтвом і була вагомою частиною суспільного життя. Греки поділяли риторику на три галузі: судову, політичну й урочисту. До нашого часу дійшли імена відомих античних ораторів Сократа, Платона, Аристотеля, Демосфена, Цицерона.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були митрополит Іларіон, його найвідоміша проповідь “Слово про закон і благодать” та “Кирило Туровський”.

У 17-18 столітті курс риторики викладався в Києво-Могилянській академії, яка, будучи національним закладом, орієнтувалася на найпрогресивніші здобутки європейських університетів. Ім’я академії пославили такі видатні ритори, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович,

Михайло Ломоносов.

Зараз в Україні  існує нагальна потреба відновлення національних риторичних традицій ( традицій публічного мовлення ( в суспільно(політичній, науковій, професійній та інших сферах.

Розрізняють такі види публічного мовлення:

• соціально-політичне (політична доповідь, промова, політичний огляд, ділова доповідь, промова);
• академічне (наукова доповідь, лекція, наукове повідомлення, огляд, виступ у науковій дискусії);
• судове (звинувачувальна та захисна промова);
• урочисте (ювілейна, вітальна промова, виступ на прийомі);
• церковно-богословське (проповідь, звернення до пастви).

У професійному спілкуванні залежно від змісту, призначення, способу

виголошення та обставин спілкування виділяють такі найпоширеніші жанри публічних виступів: доповідь, промова, лекція, виступ у дискусії.

Доповідь - це значний за обсягом документ, призначений для усного виголошення, який обов’язково містить певні висновки і пропозиції. У доповіді наявний значний фактичний матеріал (тому її тези часто пропонують слухачам заздалегідь); вона, як правило, розрахована на підготовлену аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо.

Різновиди доповіді: ділова, політична, звітна, наукова.

Промова - це невеликий (до 10-15 хв.) усний виступ, що має на меті висвітлення певної інформації, вплив не тільки на розум, а й на волю й почуття слухачів. Давньоримська схема: що, для чого, у який спосіб - і зараз актуальна для промовця. Промова повинна бути логічно струнка, переконлива, емоційно насичена.

Основні різновиди промов: ділова, ювілейна, святкова, агітаційна, мітингова.

Отже, ураховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування. Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.

Мітингова промова  зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора - виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти навіть уже відомі факти й реалії. Успішність мітингової промови безперечно залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виважене, а не на емоційно схвильоване сприйняття слухача. Ювілейна промова присвячується певній даті, пов'язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостям на честь події з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо.

Лекція - це публічний виступ, основним призначенням якого є пропаганда наукових знань. Лекція містить науково доведену й перевірену інформацію, визнану в науковому світі. Лекції різноманітні за своїм змістом і формою викладу.

Залежно від  слухацької аудиторії розрізняють два основні типи лекцій: популярні (розраховані на непідготовленого слухача) й академічні (розраховані на слухача, який має певний рівень знань).

Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов'язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв'язаних питаннях і проблемах.  Настановча - вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, познайомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу. Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку. Лекції зі спеціального курсу зазвичай присвячені певній вузькій галузі науки, дослідження.

Ця форма  публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структуру - вступ, основна частина, висновки.

Виступ у  дискусії - це лаконічний (до 2-5 хв.), чітко аргументований виклад певного погляду на проблему. Виступ найчастіше не готується завчасно і є спонтанною мовною реакцією на щойно почуте на зборах, нараді, семінарі, науковій конференції тощо. Полемічність, стислість, точність і чіткість формулювань - основні риси виступу.

  Виступ, як  правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступові промовець може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.

Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:

- виклад суті певного питання;

- акцентування на основному;

- висловлення свого ставлення й оцінки;

- підкреслення значущості, важливості й актуальності (чи навпаки);

- підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).

Особливості публічного мовлення пов’язані насамперед з тим, що звернення до великої аудиторії створює специфічну атмосферу, атмосферу офіційності й особливої відповідальності за сказане.

Промовець повинен  дотримуватися ряду вимог, зокрема пов’язаних із його поведінкою:

• природність, позбавлена штучності;
• доброзичливість, повага, теплота у ставленні до слухачів;
• зосередженість, серйозність оратора;
• глибока внутрішня переконаність;
• відповідна інтонація, міміка, жести.