Лекции по "Экологии"

    2. Диференціація продукту – не зважаючи на те, що фірми виробляють товари однієї групи (спільного напряму використання), вони відрізняються один від одного за наступними критеріями:

    2.1 Якість продукту – визначаються функціональними особливостями; матеріалами, з яких він зроблений; дизайном; якістю виготовлення.

    2.2 Сервіс – визначаються рівнем обслуговування покупця; можливістю кпити товар в кредит; доставка, встановлення, наладка та інші супутні послуги.

    2.3 Розміщення – використовуючи цю перевагу, дозволяє малим фірма успішно конкурувати з великими.

    2.4 Фірмова назва та упакування – якщо перший фактор відіграє своєрідну роль гарантії високої якості товару, то другий – орієнтується на естетичну складову поведінки покупця.

    3. Контроль над цінами – продавці отримують премію за належність товару до певної торгової марки, але така влада є обмеженою за наявності великої кількості товарів-замінників.

    4. Легкість входу та виходу з галузі – визначається, насамперед, незначним ефектом масштабу та наявністю мінімального стартового капіталу; але діяльність в монополістичній галузі передбачає також багато додаткових витрат – реклама, патенти, авторські права тощо – що відрізняє від досконалої конкуренції. За тих же причин визначається і рівень бар’єрів виходу.

    5. Нецінова конкуренція – має найвищий рівень серед всіх існуючих ринкових структур; до основних засобів нецінової конкуренції належать диференціація продукту та реклама.

    Розділ  №2.

    Механізм визначення ціни та обсягів виробництва такий же як і в розглянутих структурах – правило MR=MC – через точку перетину кривих граничних витрат та граничного доходу проводиться вертикальна лінія, яка на вісі абсцис визначає обсяги виробництва (Q), а перетинаючи криву попиту, визначає і ціну (Р). Чітко видно, що аналогічний механізм використовує й чиста монополія – різниця в куту нахилу кривої попиту – остання менш еластична.

    

    

    Рис.1 Короткостроковий та довгостроковий періоди діяльності фірми в умовах монополістичної конкуренції.

 

    В короткостроковому періоді учасники ринку монополістичної конкуренції можуть завдяки використанню правила MR=MC:

    1) максимізувати прибуток;

    2) мінімізувати збитки;

    3) припинити виробництво.

    В довгостроковому періоді досягається ситуація рівноваги, тобто отримання тільки нормального прибутку:

    1) можливість отримувати економічний  прибуток стимулюватиме появу  нових учасників;

    2) наявність збитків змусить частину  учасників залишити галузь.

    Як  видно, механізм визначення ціни та обсягів виробництва монополістичної конкуренції нагадує аналогічний механізм монополії, тоді як поведінка в коротко- та довгостроковому періодах – досконалу конкуренцію.

    Необхідно підкреслити, що наведені вище висновки визначають лише тенденції розвитку фірм в умовах монополістичної конкуренції – в реальному життю існують фірми, які й в довгостроковому періоді продовжують отримувати економічний прибуток завдяки наступним конкурентним перевагам – наявність патенту або вдалого розташування на рівні з певними фінансовими бар’єрами дає можливість протягом тривалого періоду існувати монополії з певним економічним прибутком.

    Стосовно  економічної ефективності монополістичної конкуренції можна зробити наступні висновки:

    1. Виробнича ефективність та ефективність розподілу залишаються неоптимальними – це видно з рис.1: середні скупні витрати (крива АТС) для кількості Q більші за мінімальні; для задоволення потреб населення (перетин МС та D) необхідно більше товару.

    2. Наявність надлишкових виробничих потужностей – фірми виробляють менше за власні можливості.

      Рівноважний випуск монополістично конкурентної фірми в довгостроковому період означає, що ціна перевищує граничні витрати – отримання додаткової премії; ціна перевищує граничні витрати – споживачі не отримують продукція за мінімальною ціною.

    Розділ  №3.

    Олігополія  визначає таку структуру ринку, де домінують кілька великих виробників однорідного (стандартизованого) або диференційованого продукту.

    Розглянемо  специфічні риси олігополії за звичною схемою:

    1. Кількість учасників – як правило, не обмежена, але головною рисою олігополії є наявність кількох учасників з великими частками ринку.

    2. Рівень диференціації продукту – не є визначальною рисою для олігополії: справа в тому, що існує два різновиди олігополій:

    2.1 Однорідні олігополії – існують на ринках стандартизованих продуктів.

    2.2 Диференційовані олігополії – існують на ринках диференційованих продуктів.

    3. Контроль над цінами – за великим рахунком кожний великий учасник олігополії є „творцем ціни”, але визначення ціни супроводжується наступним феноменом – „взаємозалежністю”: розмір прибутку кожного великого учасника залежить не тільки від його власної стратегії ціноутворення та обсягів виробництва, а й від стратегій конкурентів.

    4. Бар’єри входу та виходу – як і в монополій достатньо великі, що визначається приблизно такими ж факторами:

    4.1 Економія на масштабах виробництва.

    4.2 Великі капітальні витрати – необхідні для початку діяльності в галузі.

    4.3 Контроль над джерелами сировини.

    4.4 Наявність патентів.

    4.5 Ціноутворення та засоби нецінової конкуренції – зниження ціни, активна рекламна компанія, додаткова послуга та інші стратегічні заходи.

    Природа виникнення великих компаній олігополії має подвійну структуру:

    1. Зростання окремих компаній до  великих розмірів.

    2. Злиття (або поглинання) – в англомовних  джерелах ці терміни визначають  одне й те саме явище.

    Отже, з всього вище перерахованого можна  зробити наступний висновок –  головною специфічною рисою олігополіє є концентрація ринку. Для виміру цього показника, як правило, використовують наступні індикатори:

    1. Коефіцієнт концентрації – показує виражену у відсотках долю найбільших фірм в загальному обсязі продаж галузі. За стандартами США ситуація, коли 4 великих фірми контролюють більше 40% галузевого ринку, вважається як олігополія. Незважаючи на те, коефіцієнт концентрації вважається зручним інструментом для аналізу рівня конкуренції та монопольної влади в галузі, в нього є достатньо суттєві недоліки:

    1.1 Недосконалість оцінки локальних ринків – наприклад, чотири компанії разом володіють 5% ринку країни, що повинно свідчить про достатньо високий рівень конкуренції; але практично вся їх продукція реалізується на регіональному ринку (міста або області), створюючи таким чином олігополію.

    1.2 Недосконалість оцінки між галузевої конкуренції – наприклад, наявність високого рівня концентрації в галузі, що виробляє мідь, занижу рівень конкуренції в галузі, оскільки не враховує, що мідь конкурує з алюмінієм.

    1.3 Не враховує вплив імпорту – тому можуть завищувати рівень концентрації.

    2. Індекс Герфіндаля – сума квадратів відсоткових часток ринку всіх фірм в галузі. Безумовно, для цього індексу характерні ті ж самі недоліки, але на відміну від коефіцієнта концентрації він більш чітко показує рівень концентрації. Для цього достатньо використати наступний приклад. В галузі А чотири фірми мають однакові частки у 25%, тоді як у галузі В – чиста монополія. В обох випадках коефіцієнт концентрації буде дорівнювати 100%, тоді як індекс Герфіндаля буде мати різі значення: для А – 10 000%; В – 2 500%.

 

    Розділ  №4.

    Цінова  поведінка (або процес ціноутворення) має багато спільного з ігровою стратегією(покер, бридж, шахи), тому досягнення власних результатів залежить від того, що роблять суперники. Наука стратегії в таких умовах отримала назву теорія гри. Найпростіша модель такої теорії гри проілюстровано в наступному прикладі – на ринку існує дуополія двох фірм А і В, кожна з яких може вибирати між двома ціновими стратегіями: підвищення та пониження. Таким чином, прибуток кожної фірми буде визначатися власною стратегією та стратегією конкурента. Отже, існує чотири варіанта розвитку подій, рисунок якого отримав назву платіжна матриця:

    1. Лівий верхній квадрат: ↑А (12 млн.  дол.) ↑В (12 млн. дол.)

    2. Правий верхній квадрат: ↑А (6 млн. дол.) ↓ В (15 млн. дол.)

    3. Лівий нижній квадрат: ↓ А  (15 млн. дол.) ↑В (6 млн. дол.)

    4. Правий нижній квадрат: ↓ А  (8 млн. дол.) ↓ В (8 млн. дол.)

    Аналізуючи  платіжну матрицю можна зробити  наступні висновки:

    1. Найбільш вдалою для обох буде  ситуація, за якої обидві компанії  вибирають стратегію високих  цін – прибуток кожної 12 млн.  дол. – що, як правило, здійснюється  в результаті домовленостей.

    2. Якщо в однієї з фірм виникне  спокуса змінити стратегію високих цін на стратегію низьких, то на першому етапі вона дійсно збільшить прибутки з 12 до 15 млн. дол., але конкуруюча фірма, щоб виправити дисбаланс, те ж здійснить аналогічні заходи, що призведе до ситуації, коли прибутки обох визначатимуться по 8 млн. дол.

    Головний  висновок – фірмам, що знаходяться в олігопольних галузях вигідніше домовлятися, чим вести цінові війни, що й здійснюється на практиці за рідким виключенням.

 
    

    Рис.2 Ломана крива попиту.

    Для того, щоб краще зрозуміти природу  олігополій доцільно розглянути три різні цінові моделі поведінки:

    1. Ломана крива попиту – її сутність полягає в тому, що за відсутності домовленостей зміна ціни однієї фірми приведе до наслідків, що зображені на рис.2. Якщо фірма буде підвищувати ціну, то конкуренти будуть ігнорувати ці дії – це приведе до значних зменшень обсягів продаж у відповідь на незначне підвищення ціни (відрізок еластичного попиту D2e). У відповідь на зниження ціни з боку конкурентів будуть аналогічні заходи, що змінить криву попиту на нееластичний характер (відрізок еD2). Відповідним чином буде змінюватися крива граничного доходу (MR2 f g MR1). Отже, ломана крива попиту визначає поведінку олігополістів за умов відсутності між ними домовленостей. Ломані криві попиту та граничних витрат допомагають пояснити негнучкість цін, але не пояснюють рівня цін.

    2. Цінові домовленості – невизначеності, які характерні для ситуації, коли відсутні домовленості, спокушують до таких домовленостей. Головною метою таких домовленостей є створення ситуації, за якої їх учасники поводять себе як монополісти – встановлюють ціну та обсяги виробництва, за яких можна отримувати найбільші прибутки. Вважається, що основними бар’єрами таких є:

    1) відмінності в попиті та витратах  учасників олігополії;

    2) наявність великої кількості  фірм в галузі;

    3) шахрайство способом таємних  цінових уступок;

    4) економічні спади;

    5) антитрестовські закони.

    3. Цінове лідерство – уявляє собою менш формальний спосіб таємних домовленостей, при якому найбільша або найефективніша фірма галузі здійснює зміну цін, а всі інші слідують за нею.

 

    Розділ  №5.

    Як  вже визначалося, олігополісти намагаються  уникнути цінової конкуренції і  зосереджують ся на нецінові – удосконалення продукту та рекламних компаніях. Таке ствердження ґрунтується на наступних причинах:

    1. Розробку та удосконалення нового продукту та рекламні заходи важче копіювати, чим знижувати ціни.