Економічне районування України

Економічне районування  України тісно пов'язане з роботами з районування Російської імперії, а згодом – СРСР.

Зокрема, К. І. Арсеньєв в одному з перших досвідів районуван-ня Росії за особливостями природи й господарства виділив на тери-торії нинішньої України два «простори» – Карпатський (Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська губернії) і Степо-вий (інша частина України).

П. П. Семенов-Тян-Шанський при районуванні Європейської Росії  виділив на Україні за принципом одноманітності природних і економічних ознак 3 райони: Малоросійський (Чернігівська, Пол-тавська та Харківська губернії), Новоросійський (Катеринослав-ська, Херсонська та Таврійська губернії), Південно-Західний (Ки-ївська, Подільська та Волинська губернії).

Частина І. Регіональна  економіка та регіональна політика

Найбільш докладне економічне районування Європейської Росії на початку XX ст. було здійснене під керівництвом В. П. Семенова-Тян-Шанського. На основі обробки величезного статистичного ма-теріалу волості Європейської Росії були об'єднані в 1065 торгово-промислових районів, які у свою чергу були зведені в групи, а групи – в 12 «смуг». Результати роботи були опубліковані в 1911 р. у фундаментальній колективній праці «Торгівля та промисловість Європейської Росії за районами». На території України були намі-чені 3 смуги: Південна гірничопромислова (більша частина Катери-нославської губернії та прилеглі округи Області Війська Донського; Зміївський, Старобільський, Куп'янський та Ізюмський повіти Хар-ківської губернії; Херсонський та Олександрійський повіти Херсон-ської губернії; Мелітопольський та Бердянський повіти Таврійської губернії); Південна хліботорговельна (більша частина Таврійської і Херсонської губерній, південні повіти Бессарабської губернії, Балт-ський повіт Подільської губернії, Маріупольський повіт Катери-нославської губернії, Таганрозький і Ростовський округи Області Війська Донського); Південно-Західна землеробна та промислова (Волинська. Київська, Полтавська та Чернігівська губернії, інші по-віти Харківської, Подільської та Бессарабської губерній; Верхньод-ніпровський і Новомосковський повіти Катеринославської губернії; Єлизаветградський повіт Херсонської губернії та прилеглі повіти Курської, Орловської та Могилевської губерній).

Проголошення 25 червня 1917 р. Центральною Радою автоно-мії  України потребувало доказів  її самостійності не тільки як полі-тичного, але і як економічного утворення. Тому член Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, економіст Валентин Садовський в одній з перших монографій, присвячених економічної географії України, писав: «Та територія, яку в переважній більшос-ті заселює український народ, в силу свойого особливого від Росії історичного минулого, в силу своїх особливих від Росії природних умов, в свойому сучасному економічному житті має ряд особливос-тей, які вилучають її в окремий економічний район» [20, с. 5].

Після приєднання України до Радянської Росії в 1920 р. за планом електрифікації (ГОЕЛРО) був виділений Донецько-Південний район у складі Донецької області та губерній: Катеринославської, Харківської, Таврійської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Во-линської, Подільської, Воронезької [2, с. 75].

Регіональна економіка  та природокористування

У це ж час  комісією з вивчення природних продуктивних сил Росії, створеною ще в 1915 р. з  ініціативи В. І. Вернадського, був за-пропонований поділ СРСР за природними та економічними ознака-ми на 22 краї. Україна ввійшла до Південного краю, який поділявся на Український, Новоросійський і Донецький райони [2, с. 85].

У 1921 р. було організовано Держплан СРСР, у якому почалися роботи з економічного районування  під керівництвом І. Г. Александрова. За проектом Держплану Україна була поділеною на два райо-ни: Південний гірничопромисловий та Південно-Західний. Перший включав Донбас, Криворіжжя, Харківщину, південь України на схід від Миколаєва та Крим, другий – іншу частину України.

Однак в Україні  цей проект не знайшов одностайного схвалення. Представники старої економічної школи вважали, що він не точно відбиває господарські відмінності. Зокрема, П. І. Фомін пропонував використовувати згадану фундаментальну працю «Торгівля та про-мисловість Європейської Росії за районами» і виділити на Україні відповідно до трьох вищезазначених смуг Харківський, Одеський і Київський райони [23, с. 48].

Представник нової  економічної школи, український  економіст М. С. Волобуєв дотримувався іншої думки. У 1928 р. він опублікував у журналі “Більшовик України” статтю “До проблеми української економіки”, у якій підняв ряд гострих економічних проблем. Зо-крема, він розкритикував запропоновані І. Г. Александровим мето-дологічні принципи економічного районування, які були враховані при розробці Держпланом схеми економічного районування СРСР. Михайло Волобуєв виступив проти поділу України на два райони та слідом за В. Садовським стверджував: “Ми вважаємо Україну за народногосподарське ціле”. Таким чином, він критикував тих, хто виступав проти українізації та єдності України, “незважаючи на те, що Україна не провінція Росії”. Як підсумок М. Волобуєв зробив ви-сновок, що українська економіка представляє самодостатню єдність і здатна “увійти до складу світової господарської системи безпосе-редньо, а не через російську економіку” [7].

Уряд Радянської України теж не прийняв такий  поділ з полі-тичних мотивів, уважаючи, що він призведе до роз'єднання про-летаріату Донбасу та селян Південно-Заходу [2, с. 150]. Унаслідок цього Держплан СРСР згодом погодився вважати територію УРСР єдиним економічним районом, що й відбилося в загальносоюзному народногосподарському плануванні.

Частина І. Регіональна  економіка та регіональна політика

Проте для внутрішньореспубліканського  планування Держплан України використовував так званий традиційний районний поділ, який на 1926 р. виглядав наступним чином:

1) Полісся (Волинський, Глухівський, Чернігівський, Коростень-ський,  Шепетівський, Конотопський і Ніжинський  округи);

2) Правобережжя (Білоцерківський, Черкаський, Київський,  Ві-нницький, Тульчинський, Проскурівський1, Уманський, Берди-чівський, Кам’янецький і Могилівський округи);

3) Лівобережжя  (Харківський, Полтавський, Сумський, Кремен-чуцький, Прилуцький, Ізюмський,  Куп'янський, Лубенський і Роменський  округи);

4) Хліботорговельний  степ (Херсонський, Одеський, Миколаїв-ський,  Мелітопольський, Старобільський, Зінов’євський2, Пер-вомайський округи та Молдавська АРСР);

5) Промисловий  степ (Артемівський, Запорізький, Криворізький, Луганський, Маріупольський, Сталінський3, Павлоградський та Дніпропетровський  округи). У 1927 р. цей поділ дещо змінився: з Полісся Шепетівський

округ віднесений до Правобережжя, а Ніжинський –  до Лівобереж-жя, Маріупольський округ  віднесений із Промислового до Хлібо-торговельного  степу, Павлоградський округ розформовано, а Про-мисловий степ поділено на Дніпровський промисловий підрайон (Дніпропетровський, Запорізький і Криворізький округи) та Гірни-чопромисловий підрайон (Артемівський, Луганський і Сталінський округи).

У 1929 р. з науково-пізнавальною метою Ф. Г. Матвієнко-Гарнага здійснив районування України за характерними природни-ми та економічними показниками:

1) Північний надрайон Полісся з двома районами: а) Лівобережне Полісся (Глухівський, Конотопський, Ніжин-ський, Чернігівський та північна частина Київського округу);

6) Правобережне  Полісся (Волинський і Коростеньський  округи);

2) Центральний  надрайон Лісостепу із трьома  районами: а) Правобережний Лісостеп (Шепетівський, Проскурівський,

Кам’янецький, Бердичівський, Вінницький, Могилівський, Ки-

До 1954 р. Хмельницький мав назву Проскурів. У 1924-34 рр. Кіровоград мав назву Зінов’євськ. У 1924-61 рр. Донецьк мав назву Сталіно.

Регіональна економіка  та природокористування

ївський, Білоцерківський, Уманський, Тульчинський, Черкась-кий  округи та Молдавська АРСР);

б) Лівобережний Лісостеп (Прилуцький, Лубенський, Кремен-чуцький, Роменський, Полтавський, Сумській і  Харківський округи);

в) Північно-Східний (Ізюмський, Куп'янський і Старобільський округи);

3) Степовий надрайон  із трьома районами:

а) Промисловий (Дніпропетровський, Артемівський, Сталінський  і Луганський округи);

б) Хліботорговельний (Зінов’євський, Криворізький, Запорізький  і Маріупольський округи);

б) Надчорноморський степ (Первомайський, Одеський, Миколаїв-ський, Херсонський і Мелітопольський  округи) [15, с. 59]. У повоєнний період ученими Інституту економіки  АН УРСР під керівництвом економіко-географа К. Г. Воблого здійснене нове економічне районування України. У його основу лягло об'єднання адміністративних областей за спільністю економіко-географічного  положення, характеру формування господарства в минулому та його сучасної спеціалізації. У такий спосіб виділено 5 внутрішньо-республіканських економічних районів:

1) Центральний  (Київська, Чернігівська, Житомирська,  Вінницька

та Кам'янець-Подільська області);

2) Південно-Східний  (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропе-тровська  та Запорізька області);

3) Північно-Східний  (Харківська, Полтавська та Сумська  облас-ті);

4) Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіро-воградська та Ізмаїльська  області);

5) Західний (Львівська,  Дрогобицька, Станіславська, Тернопіль-ська, Рівненська, Волинська, Чернівецька  та Закарпатська об-ласті) [16, с. 39].

Водночас у  практичній роботі для планування розвитку народного господарства Держплан УРСР поділяв Україну на 7 економіч-них  районів:

1) Донбас (Сталінська  та Луганська області);

2) Придніпров'я  (Дніпропетровська та Запорізька  області);

3) Лівобережжя  (Харківська, Полтавська та Сумська  області);

4) Правобережжя (Черкаська, Вінницька, Хмельницька  області);

Частина І. Регіональна  економіка та регіональна політика

5) Західний (Волинська,  Рівненська, Львівська, Тернопільська,  Дрогобицька, Станіславська, Чернівецька  та Закарпатська об-ласті);

6) Полісся (Житомирська,  Київська, Чернігівська області);

7) Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіро-воградська та Кримська області) [6, с. 347]. У 1956-1957 рр. було запропоновано  декілька проектів нового

поділу СРСР на економічні райони, що відбилося  на районуванні України. Так, колектив кафедри економічної географії  СРСР МГУ, ґрунтуючись на проекті  М. М. Колосовського, виділив на території  УРСР наступні економічні райони: Південний  гірничопромисло-вий (Харківська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Сталін-ська, Запорізька обл., центр – м. Харків); Центрально-Український (Київська, Черкаська, Чернігівська, Сумська, Житомирська, Пол-тавська, Кіровоградська, Вінницька обл., центр – м. Київ); Західно-Український, або Прикарпатський (Волинська, Рівненська, Хмель-ницька, Тернопільська, Львівська, Дрогобицька, Закарпатська, Станіславська, Чернівецька  обл., центр – м. Львів); Причорномор-ський (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кримська обл., центр – м. Одеса) [4].

У 1957 р. здійснено  перехід від галузевого планування до тери-торіального. У зв'язку із цим  територію СРСР поділили на 105 еко-номічних адміністративних районів. Основною метою  їх виділення було поліпшення умов планування та управління на місцях. На цій основі створено 11 економічних  адміністративних районів Україн-ської  РСР: Сталінський, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський у складі однойменних областей, Харків-ський  у складі Харківської, Полтавської  та Сумської обл., Київський у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Кі-ровоградської обл., Вінницький у складі Вінницької та Хмельниць-кої обл., Херсонський у складі Херсонської, Миколаївської та Крим-ської, обл., Львівський у складі Львівської, Волинської, Рівненської та Тернопільської обл. і Станіславський у складі Станіславської, Дрогобицької, Закарпатської та Чернівецької обл.

Ця схема районування  була досить дрібною, тому пропонува-лися варіанти укрупнення сітки економічних  районів. О. Т. Дібро-ва. запропонував поділ  на 6 основних економічних районів: Донбас (Сталінський і Луганський економічні адміністративні райони); Промислове Придніпров'я (Дніпропетровський  і Запорізький еко-101

Регіональна економіка  та природокористування

номічні адміністративні  райони); Північно-Східний (Харківський  економічний адміністративний район); Центральний (Київський і Вінницький економічні адміністративні райони); Причорномор'я (Одеський і Херсонський  економічні адміністративні райони); За-хідний (Львівський і Станіславський економічні адміністративні райони) [6, с. 350].