Інноваційна діяльність

- її технологічною специфікою (ступенем інтегрованості технологічного процесу і можливістю його вдосконалення);

- ємністю ринку і перспективами продукту;

- фінансовим становищем фірми;

- технологічними можливостями фірми (наявністю технологічної бази для інновації);

- ринковою стратегією фірми;

- суб’єктивними чинниками (підприємливість та гнучкість керівництва);

- віком фірми.

      Як видно з наведеного переліку, сприятливе інноваційне середовище складається для підприємства з належного стану ринку, фінансів та менеджменту.

      Вузькість ринків є загальновизнаною перманентною проблемою української економіки. Тривале падіння доходів населення призвело до суттєвого скорочення його платоспроможного попиту, в той час як різке скорочення інвестицій та падіння обсягів виробництва обумовили зменшення попиту на внутрішньому ринку товарів виробничого призначення. За умов звуження ринків збуту вітчизняні підприємства не могли отримувати обсяг доходів, достатній для оновлення виробництва, в свою чергу, орієнтація споживачів усіх видів переважно на споживання не сприяла зростанню попиту на товари інноваційної групи.

       Зростання рівня доходів населення (зокрема, за даними Мінекономіки, за cічень-cерпень 2002 року реальні наявні доходи громадян, які можуть бути використані населенням на придбання споживчих товарів та оплату послуг)та обсягу роздрібного товарообороту протягом останніх років поступово обумовило певні зрушення і на ринку споживчих товарів. Відбулося як збільшення величини споживчого попиту (хоча темпи його суттєво відстають від темпів зростання доходів через одночасне розширення спектра витрат домогосподарств), так і зміна структури останнього. Диференціація доходів обумовила випереджаюче зростання попиту на товари та послуги елітного асортименту, в тому числі – на сучасну інноваційну продукцію.

        Проте позитивні зрушення на споживчих ринках поки що не здобули належного відбитку у динаміці реального сектора української економіки. Визначальним чинником економічної динаміки продовжує залишатися експортна складова виробництва. Темпи зростання інвестицій за підсумками першого півріччя 2002 р. скоротилися. Натомість відбувається випереджаюче зростання імпорту споживчих товарів. На нашу думку, схожа ситуація виникне після активізації інвестиційних процесів і на ринку товарів виробничого призначення.

      Процеси, які знайшли розвиток у 2001-2002 рр., максимально загострили фундаментальну системну суперечність, яка стоїть на перешкоді належного реагування виробництва на зміну вимог споживачів – дефіцит фінансових ресурсів.

       Варто зазначити, що, за підрахунками фахівців, для досягнення рівня інтенсивного споживання інновації народним господарством співвідношення між витратами трьох головних стадій (фундаментальні дослідження – конструкторсько-технологічні розробки, створення дослідного зразка – промислове освоєння) повинне мати вигляд 1:10:100. Це означає, що витрати на реалізацію одного інноваційного проекту в середньому в 100 разів вищі, ніж витрати на одержання необхідних для нього результатів фундаментальних досліджень. Всередині кожної з названих основних стадій є свої проміжні етапи, між тривалістю, витратами яких також існують визначені кореляції, причому загальна тенденція зростання витрат на кожному наступному етапі зберігається. Тому однією з головних причин затримки переходу до інтенсивної форми інноваційного розвитку та розпорошення фінансових, кадрових та матеріальних ресурсів в інноваційній сфері стала саме нестача в національній економіці фінансових ресурсів розвитку. Внаслідок цієї суперечності усвідомлення споживачами необхідності застосування інноваційного продукту значно випередило здатність національної економіки до продукування останнього.

       Отже, заяви про те, що в Україні на даний час в основному склалися необхідні передумови для переходу на інноваційну модель економічного розвитку, видаються надто оптимістичними. За умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків та ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку. Тим часом, перманентний дефіцит фінансових ресурсів перешкоджає цілеспрямованим діям держави в інноваційній сфері.

       Найголовнішою умовою розвитку інноваційної сфери та становлення “нової економіки” є забезпечення “еластичності” економічної динаміки – динамічного реагування економічного середовища на коливання попиту і пропозиції, зовнішньоекономічної кон’юнктури, зміни рівня прибутковості галузей і виробництв, акумулювання та перерозподілу фінансових ресурсів коштів. Це свідчить про необхідність запровадження нової парадигми грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики, які повинні для реалізації поставленої мети інноваційного розвитку мати стимулюючий, а не нейтрально-обмежувальний, як досі, характер. Зокрема, деякі дослідники спеціально наголошують, що агресивна базисна інновація переорієнтовує на себе потоки ресурсів через грошову сферу. А відтак, без ефективної грошової сфери визрівання базисної інновації неможливе: можливе лише здійснення напівзаходів через поліпшуючі інновації, які фінансуються з державного бюджету прямо чи через інноваційні пільги.

        Між тим, помилковими були б і намагання відкласти завдання переходу до інноваційної моделі розвитку до часу вирішення основних макроекономічних суперечностей. Адже, як було показано вище, зазначені суперечності мають властивість самовідтворюватися. Втрата пріоритету у сфері розробки, виробництва і збуту високотехнологічної продукції, фіксація цього status quo входженням в систему міжнародних правових угод із зволіканням кардинальних зрушень в потрібному напрямі, робить перспективи розвитку інноваційної діяльності дедалі більш проблематичними. Посилення відкритості економіки накладає додаткові обмеження на економічну політику держави, підвищує вимоги щодо її ефективності, також роблячи дієву політику в інноваційній сфері дедалі більш складним завданням.

       Чи не найнебезпечнішим є ризик втрати людського та інтелектуального капіталу, який є визначальним для конкурентоспроможності в новій економіці. Деформованість відповідних ринків і правової системи навіть не дозволяє коректно оцінити масштаби цієї втрати. Теза про необхідність підвищення “вартості робочої сили” міститься у низці концептуальних документів з питань інноваційного розвитку, проте на практиці це розглядається як форсування виплати зарплат і соціальних видатків. Попри безперечну важливість таких дій, збільшення вартості людського капіталу є, все ж, значно більш складним і комплексним процесом.

     3. Особливості фінансової  роботи у сфері інноваційної діяльності 

       Інноваційний шлях розвитку не зводиться просто до набору інвестиційних і навіть інноваційних проектів. Потрібно, як уже відзначалося, побудова інноваційної інфраструктури, як складної горизонтальної мережі. Проектування такої структури і її оптимізація вимагають проведення масштабних досліджень, що у чималому повинні носити прикладний, практичний характер. В умовах дефіциту часу ця задача ускладнюється. Її можна вирішити тільки спільними зусиллями регіональних структур, вищих навчальних закладів.

        Особливу увагу в побудові інфраструктури варто зосередити на функції підготовки кадрів для інноваційної діяльності. Інноваційний фінансист являє собою особливу сферу управлінської діяльності. Незважаючи на його спільність з основними функціями, принципами та методами управління, він пов'язаний з більш широкою сферою, що охоплює виробничий, фінансовий, інвестиційний та інший процеси. У системі інноваційних комунікацій фінансист взаємодіє із суб’єктами інновації за визначеними правилами, маючи справу із широким колом фахівців та їхніх співтовариств, створює особливі соціальні технології. 

       Для успішної інноваційної діяльності необхідна наявність такого керівника, що охоплював би поглядом весь інноваційний процес, у голові якого фокусувалася б уся система зв’язків, що був би в стані помічати всі перешкоди, що стоять на шляху інновацій. Тобто, необхідно орієнтація на підготовку висококваліфікованих і високоінтелектуальних фахівців.

      Роль і обов’язки інноваційного  фінансиста можуть ефективно  виконувати лише спеціально підготовлені люди, що володіють необхідними діловими якостями, що є знавцями і експертами в даній тематичній області, гарними економістами, юристами і організаторами.

      Виходячи з того, що інноваціями  потрібно управляти не тільки  в техніці, але й у медицині, у біології, у культурі, у сільському господарстві та іншій галузях, інноваційна діяльність у цілому носить комплексний, системний характер і містить у собі усі функціональні сфери людської діяльності, що мають місце при створенні нововведень безвідносно до їх цільового призначення і сфер застосування, а фахівець в галузі управління інноваціями, по суті, повинен бути підготовленим для роботи у всіх видах економічної діяльності.   
 
 
 

                                              Висновок 
 

         В XXI столітті відбуваються стрімкі зміни технологічного способу виробництва у всіх його визначаючих ланцюгах, якісно змінюється господарська структура, характер економічного зростання, система цінностей і мотивацій, змінюються уявлення про критерії суспільного прогресу. Отже, сам час ставить питання про нову інноваційну політику. В найближчій та довгостроковій перспективі максимізації інноваційного фактора постає вирішальною умовою сталого розвитку сучасних економічних систем.

        Стабільне соціально-економічне зростання в Україні може бути досягнуто виключно на інноваційній основі при активному використанні сучасних науково-інноваційних розробок. Лише в цьому випадку реалізуються плани на високу якість економічного зростання, ресурсозбереження, ефективність виробництва, виробництво конкурентоспроможної на внутрішньому і світовому ринках продукції.

        Пріоритетні напрями інноваційно-економічного  розвитку країни призвана окреслити  держава, адже в сучасних умовах формування глобально-інформаційного технологічного укладу ефективність державного регулювання взагалі багато в чому визначається її впливом на науково-інноваційну діяльність. На державному рівні необхідно, по-перше, визначати "проривні" напрями, в яких вітчизняні вчені та виробники мають наукові резерви і розробки, що відповідають міжнародним стандартам й забезпечуватимуть сильні позиції на світових ринках. Пріоритети, які пов'язані з національними конкурентними перевагами, повинні реалізовуватись шляхом фінансування цільових програм за участю держави; наданням пільгових кредитів; державних закупок; наданням державних гарантій під інвестиції в закупівлю капіталоємного обладнання вітчизняного виробництва. По-друге, забезпечити пріоритетність фінансування фундаментальних досліджень і концентрацію ресурсів на пріоритетних напрямах. По-третє, знайти додаткові джерела на цілі фінансування технологічної модернізації економіки. Одним з реальних шляхів для цього є реформування податкової системи в напрямку перерозподілу рентних доходів з метою використання рентних доходів від експлуатації природних ресурсів на цілі фінансування технологічної модернізації економіки. По-четверте, створювати нові і розвивати існуючі технологічні парки, вільні економічні зони для притягнення інвестицій в модернізацію виробництва.

          Якщо в промисловості України не буде подолано порогових значень, що є необхідним для підвищення конкурентоспроможності, а структура промислового виробництва залишиться традиційною, то це визначатиме подальше виснаження природних ресурсів, погіршення екологічної ситуації, зменшення потреби у висококваліфікованих кадрах та постійного відпливу національних інтелектуальних ресурсів в інші країни світу.

Подолання технологічного відставання в промисловості та інших сферах господарського комплексу України, отже, і технологічної залежності від розвинутих держав світу залежить від того, які критерії, шляхи, засоби та ресурси будуть визначатись для досягнення цієї мети.

        Інтеграція України до світового економічного простору з високим рівнем конкуренції обумовила необхідність формування інноваційної моделі розвитку економіки, у якій роль головного джерела довгострокового економічного зростання відіграють наукові надбання та їх технологічне застосування. Однак, аналіз сучасних умов господарювання дає змогу констатувати, що стан інноваційної діяльності в Україні визначається як кризовий і такий, що не відповідає сучасному рівню інноваційних процесів у промислово-розвинених країнах та потребам інноваційного розвитку. Стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технічного комплексу та відсутність дієвої державної науково-технічної стратегії не дають підстав для висновку про наявність реального підґрунтя для переходу до інноваційної моделі розвитку. Аналіз підходів до формування структури інноваційного процесу і механізмів управління ним показав, що за останні 50 років процес нововведення значно еволюціонував і сьогодні має складний багатоаспектний характер. У якості джерел інновації на даному етапі можуть виступати наукові дослідження (відкриваючі нові знання), потреби ринку, знання, що існують (зовнішні для компанії), отримані в процесі навчання на власному досвіді знання й ін. Деякі компаній зараз самі формують попит (майбутні потреби) на свої майбутні товари. Відносна роль різних джерел інновацій значно відрізняється для різних компаній і галузей, залежить також від стадій їхніх життєвих циклів. З одного боку, інноваційний процес можна розглядати як процес перетворення входів (ресурсів) у виходи (продукти, технології). При цьому надзвичайно важливо уточнити, що необхідною умовою для здійснення інновацій є застосування наявних ресурсів іншими способами. З іншого боку, процес нововведення є процес взаємодії внутрішніх підрозділів компанії й зовнішніх інститутів. Сучасні інформаційні й комунікаційні технології в чималому ступені цьому сприяють.