Інститути спільного інвестування

Інститути спільного інвестування (надалі ІСІ) в країнах з розвинутою економікою є одними з найбільш ефективних інструментів акумуляції інвестиційних ресурсів. Основна мета діяльності ІСІ – надання фінансових послуг з розміщення капіталу приватних інвесторів, головним чином вкладаючи його в цінні папери.

Основними перевагами ІСІ, з точки зору інвесторів, є потенційно висока дохідність, порівняно з традиційними способами збереження та примноження капіталу, та менші витрати часу на управління інвестиціями. Об’єднання коштів багатьох окремих інвесторів дозволяє ІСІ виходити на фондовий ринок та користуватись перевагами великих інституційних інвесторів. Серед інших переваг – диверсифікація інвестицій, відсутність мінімального терміну інвестицій (у випадку вкладання коштів у відкриті інвестиційні фонди) та можливість досить оперативно вилучити вкладені кошти у випадку необхідності.

Перший у світі інститут спільного інвестування був створений у   1822 р. у Бельгії, через кілька десятиліть - у Швейцарії і Франції. Проте масштабності таке інвестування почало набувати з виникненням інвестиційних трастових компаній (INC), створених в Англії у середині    XIX ст. Вони випускали фіксова­ну кількість акцій, що підлягали вільному обігу на вторинному ринку цінних паперів і погашалися після закінчення терміну діяльності компанії. Ці компанії мали всі ознаки сучасних закритих інститутів спільного інвестування.

Інвестиційні компанії дістали ширшого розвитку у США, ніж в інших країнах світу. Після створення в США у 1913 р. ФРС (Федеральної резервної системи), яка вико­нувала функції центрального банку й впливала практично на всі інститути фінансової системи, почала розвиватися грошово-кредитна система країни, що послугувало передумовою швидкого розвитку ринку цінних паперів. У 1924 р. в Бостоні була створена перша інвестиційна компанія відкритого типу (взаємний фонд), в Америці, проте розвиткові цих установ завадила Велика депресія 1929—1933 р. Більшість компаній збанкрутіли на початку 1930-х років, і лише після прийняття Закону про цінні папери (1933 р.), Закону про фондову біржу (1934 р.) і Закону про інвестиційні компанії (1940 р.) з’явилося підґрунтя для відновлення довіри інвесторів до інститутів спільного інвестування.

Після Другої світової війни пожвавився інтерес до інвестицій в інвестиційні компанії. Пропонуючи професійне управління й диверсифікацію портфеля вкладень дрібним і середнім інвесторам, інвестиційні компанії відкритого типу змогли залучити знач­ні кошти для інвестицій у фондовий ринок, що збільшувався. Зрештою від 1945 до 1965 р. вони зростали зі швидкістю 18 % на рік, сягнувши піку розвитку в 1960 р..

На початку 1970-х років зростання відсоткових ставок зумовило стагнацію фондового ринку, а низка зловживань спричинила несприятливу громадську думку, що завдало значних фінансових і моральних втрат інвестиційним компаніям і ледь не дискредитувало ідею. З огляду на це Конгрес США у 1970 р. ухвалив поправки до Закону про інвестиційні компанії. Зростання інвестиційних потреб призвело до того, що інвестиційні консультанти запропонували низку нових фондів: фонди муніципальних облігацій, фонди грошового ринку, фонди державних цінних паперів, спеціалізовані фонди. Скасування законодавчих обмежень у 1980-х роках сприяло розширенню спектру вкладень, здійснюваних взаємними фондами. Це розширення стосувалося як типів акцій, так і варіантів інвестиційної політики. Якщо раніше інвестиційні компанії відкритого типу вкладали кошти переважно в акції американських компаній, то тепер вони здійснюють інвестиції в іноземні акції, американські та закордонні облігації, короткотермінові цінні папери з фіксованим доходом, опціони, ф’ючерси і нерухомість. У 1980 р. інвестори розмістили у взаємні фонди лише 135 млрд дол., нато­мість у середині 1990-х років — майже 2 трлн дол..

Заслуговує на увагу й система організації спільного інвестування Російської Федерації, де виникнення інститутів спільного інвестування пов'язане з приватизацією державного майна. Спочатку вони були представлені інвестиційними фондами, що створювалися у формі відкритих акціонерних това­риств. При цьому чекові інвестиційні фонди, які могли залучати приватизаційні сертифікати населення, повинні були існувати у вигляді закритих інститутів спільного інвестування. Інвестиційні фонди не набули розвитку через спільне для російської і української систем оподаткування (подвійне оподаткування коштів спільного інвестування).

Як альтернативу інвестиційним корпоративним фондам, російські законодав­ці розробили схему діяльності пайових інвестиційних фондів. У цьому випадку капітал інституту спільного інвестування існує не у формі юридичної особи, а у вигляді відокремленого майнового комплексу, що є у спільній власності влас­ників паїв фонду (специфічного виду цінних паперів).Такі фонди не мають за мету отримати прибутки від інвестування коштів, а лише приріст майна, база оподаткування відсутня. Предметом оподаткування може бути тільки дохід інвес­тора, який виникає у результаті перевищення ціни продажу ним паю над ціною його придбання у керуючої компанії; прибутки керуючої компанії, депозитарію, реєстратора, аудитора, оцінювача та торгових агентів, які надають відповідні послуги фонду.

Відносно України, то початком розвитку вітчизняних ICI можна вважати 28 березня 1994 року - дату підписання Указу  Президента України "Про інвестиційні фонди та компанії". Однак перші інвес­тиційні фонди суттєво від­різнялись від класичних ін­ститутів спільного інвесту­вання, і більшість з них були створені для виконання фун­кцій агентів сертифікатної приватизації, що призводило до   викривлення   основних цілей діяльності ICI, змен­шувало їх роль в розвитку фондового ринку України, і до кінця XX століття вони не мали перспектив для подальшою розвитку. Тому початком, створення повноцінних вітчизняних ICI, які відповідають міжнародним стандартам діяльності інституційних інвесторів, вважається дата підписання Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" № 2299 - III, який набрав чинності 15 березня 2001 року.

Закон України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" дав поштовх створенню якісно нових інститутів спільного інвестування, які покликані сприяти становленню та вдосконаленню фондового ринку, а також підвищенню доходів інвесторів - юридичних та фізичних осіб.

Український ринок спільного інвестування мав активний старт: за період з 01.01.03 по 01.07.06р. кількість інвестиційних фон­дів зросла в 63 рази (з 6 до 383 ІСІ). Однак фінансово-економічна криза, що розгорнулася у 2008 році, безумовно, дуже суттєво вплинула на діяльність відкритих ІСІ в Україні. Переоцінений у 2007 році український фондовий ринок, на думку багатьох експертів, у 2008 впав нижче справедливого рівня цін. Таким чином, сформувався значний потенціал для майбутнього росту як ринку в цілому, так і галузі відкритих ІСІ.

В цілому ж у світі нині нараховують понад 50 000 інвестиційних фондів, доступних для міжнародних інвесторів. Основні принципи їхньої діяльності, незважаючи на особливості законодавства кожної окремої країни, досить подібні у всьому світі. Всі вони акумулюють кошти клієнтів, продаючи їм свої частки, акції або паї, а потім розміщують їх на фінансовому ринку з метою приросту загальних активів і збільшення вартості вкладень кожного учасника фонду.