Соціальна структура населення. Проблеми бідності

Рис. 2. Види соціальної мобільності

Оскільки вертикальна  мобільність спостерігається в  будь-якому суспільстві, а між  прошарками повинні існувати якісь  шляхи, по яких індивіди переміщаються  нагору або вниз із одного прошарку в інший, згідно П. Сорокіну, існують  канали соціальної циркуляції, найважливішими з яких учений вважає такі: армія, церква, школа, політичні, економічні й професійні організації.

Останнім часом вирізняють ще й міжпоколінну мобільність, суть якої полягає у зміні соціального  положення дітей по відношенню до їхніх батьків, а також мобільність  в межах одного покоління, яка  пов'язана з особистими успіхами індивіда або з його падінням соціальними "сходинками". Вивчення параметрів міжпоколінної мобільності є  дуже важливим для встановлення фактора  відкритості — закритості суспільства. У закритих суспільствах міжпоколінна мобільність майже неприпустима, адже у ньому існують жорсткі перепони між верствами, які подолати дуже складно. До таких суспільств, опираючись на теорію Е. Гідденса, можна віднести рабовласницьке, кастове і станове суспільства. Що стосується класового суспільства, то в ньому міжпоколінна мобільність зустрічається дуже часто, оскільки переміщення з соціальної групи в іншу є відкритими і бажаним. Проте, як вказує, П. Сорокін, розкриваючи основні принципи вертикальної мобільності, немає суспільств абсолютно закритих, які б не допускали вертикальної мобільності взагалі, так і не має абсолютно відкритих суспільств.

4. Трансформація соціальної структури українського суспільства 

Трансформація соціальної структури  передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити  їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати  основні тенденції розвитку й  елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському  Союзі існувала структура тоталітарного  суспільства, яка не допускала інших  форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками  ешелонувало вертикаль ієрархічних  відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у  її розподілі. У такому суспільстві  відсутні класи через відсутність  економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного  суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі між: правлячою  елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в  радянському суспільстві склався  механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні  та вертикальні зв'язки: неписані правила  апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної  еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація  кадрів здійснювалася за суворо визначеними  правилами, унеможливлюючи появу в  її рядах «випадкових» осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціальне слабодиференційованою. Через відчуження від власності  та влади вона не могла ефективно  впливати на суспільні процеси. Соціальні  переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції  в суспільній ієрархії, позаяк реально  соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала  стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві  стандарти переважної більшості  суспільства.

Повне відчуження від власності  нівелювало принципову різницю між  двома декларованими класами  — робітниками і колгоспниками  та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в  характері та змісті праці, освіті й  психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо  структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними  настановами.

Соціальна структура сучасного  українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні  функціональних зв'язків у суспільстві, її основу становлять[11]:

1. Зміна суспільної форми  всіх основних соціальних інститутів  — економічних, політичних (передусім  інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот  і реформування тих соціальних  засад і регуляторів, що формують  соціальну структуру (вона стала  менш жорсткою, рухливішою),

2. Трансформація соціальної  природи основних компонентів  соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення  їх як суб'єктів власності й  влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною  системою соціальних конфліктів  і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих  у суспільстві стратифікаційних  обмежень. Поява нових каналів  підвищення статусів, посилення  горизонтальної та вертикальної  мобільності українців.

4. Активізація процесів  маргіналізації.

Маргіналізація (лаг. — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і  цінностей відповідної субкультури  без входження до іншої.

Це процес зміни суб'єктом  одного соціально-економічного статусу  на інший, В українському суспільстві  на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі  верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної  ролі компонентів соціального  статусу. Якщо в стратифікації  радянського суспільства домінував  адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі  влади та управління, то в нинішньому  вирішальним є критерій власності  й доходів. Раніше політичний  статус визначав матеріальне  становище, тепер величина капіталу  визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального  престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора  у формуванні високостатусних  груп. Зумовлено це становленням  ринку праці. Але це стосується  спеціальностей, які користуються  попитом на ринку, насамперед – економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних  параметрів соціальної структури.  Відомо, що чим прогресивніша  статево-вікова структура, тим  більшими можливостями розвитку  вона наділена, тим стійкіший  соціальний (трудовий, інтелектуальний,  культурний) потенціал населення.  Внаслідок негативних демографічних  тенденцій населення України  щорічно зменшується в середньому  на 400 тис. осіб, на тлі загальної  депопуляції населення (кожна  п'ята українська родина не  має дітей) знижується рівень  народжуваності, скорочується середня  тривалість життя (якщо на початку  90-х років XX ст. за показниками  здоров'я Україна посідала 40-ве  місце у світі, то через десять  років вона перемістилася у  другу сотню).

8. Поглиблення соціальної  поляризації суспільства. Майновий  чинник є стрижнем трансформацій.  Економічний статус і спосіб  життя еліт, вищої верстви різко  зросли, а у більшості населення  — різко знизилися. Розширилися  межі зубожіння і бідності, виокремилося  соціальне «дно» — жебраки,  безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з  радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації  необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме  багато років. Стратифікація суспільства  буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами  і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з  невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує  розмивання соціально-класової структури  в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські  країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула  їх економіку далеко назад. За цих  умов соціально-класові розбіжності  стають особливо значущими.

5. Проблеми бідності

Термін "бідність" визначає такий стан людини (сім'ї, домогосподарства), який унеможливлює внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

Світова практика показує, що як урядом кожної країни для цінювання

бідності індивіда (домогосподарства)/країни, так і міжнародними інституціями для визначення рівня бідності на глобальному рівні як основний критерій застосовується рівень доходу на душу населення.

С. Бхалла, Х. Сала-Мартіна  й Э. Дітон вважають, що для оцінювання рівня бідності у світі та вимірювання  нерівномірності розподілу доходу як на національному, так і на глобальному  рівнях доцільніше використовувати рівень доходу на душу населення, а не рівень споживчих витрат, оскільки, на їхню думку, останній відображає поточний рівень споживання індивіда, а не рівень його достатку і виключає частину доходів сімей, яка витрачається на

заощадження. Рівень доходу на душу населення здебільшого використовується у США,Західній та Східній Європі, а також у більшості країн  Латинської Америки, водночас в Азії й Африці переважає рівень споживчих витрат, за винятком Китаю та Індії [34, с. 10−12; 24, с. 86].

Найчастіше для вимірювання  кількості бідних у країні, в тому числі оцінювання бідності індивіда, використовують два найпоширеніших базових показники: межа бідності(абсолютна і відносна межі бідності), яка для кожної країни чи сукупності країн є різною залежно від їхніх існуючих національних стандартів (оскільки прояви бідності в різних країнах є неоднорідними) та ВВП на душу населення (в доларах США за паритетом купівельної спроможності), оскільки, вони, по-перше, узагальнюють первинні дані, по-друге, виражаються в одиницях, які безпосередньо використовуються і є загальновживаними, а по-третє, теоретично об’єктивні.

Крім встановлення межі бідності, для ґрунтовнішого аналізу цього  явища у країнах використовують також рівень (кількість бідних, які перебувають нижче від цієї межі бідності, до загальної чисельності населення) та глибину бідності (наскільки індивід перебуває нижче від межі бідності). Крім того, для оцінювання рівня злиднів та надзлиднів (фізіологічного виживання) в країні використовують відповідно межу злиденності, яка відповідає верхньому й нижньому рівням добробуту населення країни та межу фізіологічного виживання людини, за якої наноситься шкода її здоров’ю.

Щодо абсолютної межі бідності, то вона розраховується за допомогою вартості мінімального споживчого кошика в розрахунку на одну особу в місяць, достатнього для підтримки активного фізичного стану, відтворення робочої сили, нормального розвиткуособистості й задоволення її основних потреб (рис. 3). Невідповідність доходів мінімальному споживчому кошику (прожитковому мінімуму, встановленому в країні) свідчить про наявність у державі абсолютної бідності, оскільки певний рівень доходів населення не може задовольнити потреби, передбачені споживчим кошиком.

Рис. 3. Структура мінімального споживчого кошика

Уперше в Західній Європі, зокрема у Великобританії, підрахували  мінімальний споживчий кошик  на основі абсолютного підходу, оцінюючи вартість набору найнеобхідніших продуктів  і товарів: їжа, одяг, житло тощо (метод  Роунтрі). У більшості промислово розвинених країн світу цей показник слугував для регулювання мінімальної заробітної плати та як показник визначення бідності у країні [24, с. 85].

З метою глобального агрегування  й порівняння чисельності бідного  населення в різних країнах світу  та розроблення оптимальних підходів до подолання глобальної проблеми бідності фахівці Світового банку використовують абсолютний показник, який враховує споживання однією особою абсолютно необхідних товарів для виживання індивіда на рівні 1−2 дол. США на день, на умовах паритету купівельної спроможності відповідно як міру злиденності та бідності. За допомогою вищевказаного показника фахівці зі Світового банку підрахували кількість бідного та зубожілого населення: майже половина населення планети (3 млрд. людей) живуть менше ніж на 2 дол. США на день, у тому числі 1,3 млрд. населення проживає за межею злиденності − менш ніж на 1 дол. США на день. За прогнозами Світового банку, при щорічному прирості населення на 80 млн., кількість людей, які будуть жити менше ніж на 1−2 дол. США на день, може скласти відповідно 1,9 − 5 млрд. Найбільше бідних людей та тих, хто живе в умовах крайньої бідності, проживає в Південній Азії, Африці на південь від Сахари, Латинській Америці [26, с. 57].

Однак, крім застосування універсальної  межі бідності, Світовий банк використовує в різних регіонах (на континентах) світу диференційовані межі абсолютної бідності, які визначаються на рівні середньодобового доходу, зокрема у країнах Африки межа бідності становить 1,07 дол. США на день, для країн регіону Карибського басейну − 2,15 дол. США, для країн Центральної і Східної Європи та СНД − 4,30 дол. США, для країн розвиненої ринкової економіки − 11,4 дол. США, а для Китаю – 0,6 дол. США на одну особу на день (за паритетом купівельної спроможності) [31, с. 91−92; 24, с. 85]. Це пов’язано насамперед з тим, що не існує єдиного для всього світу стандарту бідності: бідні у США чи Швейцарії розглядаються як заможні люди в країнах третього світу.

Що стосується відносної межі бідності, то вона визначається відносно загальноприйнятих стандартів життя в певному суспільстві у певний час (від 50−75 % медіанного рівня сукупних доходів (витрат) у розрахунку на умовного дорослого) та враховує не стільки величину доходів (рівень життя), скільки їхній розподіл (ступінь майнового розшарування) і ступінь задоволення тих чи інших потреб. У середині 1950-х рр. зарплата у