Причини появи й існування монополій

Складна взаємодія  монополії і конкуренції була характерною і для галузей, охоплених  картелями і синдикатами. Яскравий тому приклад — історія німецьких картелів. Переважна їх більшість в перші десятиріччя ХХ ст. була вельми нетривкою. Якщо в сприятливих умовах вони функціонували, то в “погані часи” розсипалися, бо учасники угод прагнули провадити самостійну ринкову політику. В багатьох галузях німецької промисловості склався своєрідний ритм розвитку картелів. Їх формування в тій чи іншій галузі звичайно характеризувалось вилученням або мінімізацією цінової конкуренції та підвищенням цін. Це, як правило, приваблювало в галузь нових виробників. Не будучи зв’язаними картельними угодами, вони починали посилену цінову конкуренцію. Знижуючи ціну, нові незалежні фірми захоплювали значну частину галузевого ринку. В результаті доля членів картелів скорочувалась, що нерідко вело до зменшення об’єму їх виробництва і відповідно до росту витрат. Останнє, як правило, викликало розпад картелів, у галузі починалася гостра цінова конкуренція. Після періоду необмеженої цінової конкуренції знову виникали картельні угоди, до яких підключалися і “новачки”. Далі цикл повторювався. [9]

За допомогою  механізму міжгалузевої конкуренції  та переливання капіталів вертикальна інтеграція переростає у диверсифікацію, яка є процесом проникнення капіталу тієї чи іншої монополії у галузі, які безпосередньо не пов’язані з основною сферою її діяльності. Якщо диверсифікація здійснюється на основі концентрації капіталу, то проникнення монополій в іншу галузь промисловості здійснюється за рахунок внутрішніх нагромаджень капіталу; коли цей процес відбувається на основі централізації капіталу, то організація виробництва в інших галузях здійснюється шляхом купівлі акцій.

На основі диверсифікації виникає така сучасна основна  форма монополістичних об’єднань, як багатогалузевий концерн. Він  є об’єднанням десятків, а в багатьох випадках навіть сотень підприємств, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, а головна фірма здійснює над іншими учасниками об’єднання фінансовий контроль. Серед 500 наймогутніших монополій США понад 90% існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5% серед цих гігантських корпорацій випускають однопрофільну продукцію, а переважна більшість їх має у своєму складі у середньому підприємства 11 галузей, а найбільш могутні монополії - до 30 - 50 галузей.

Взагалі в світовій економіці намітилися дві області  посиленої диверсифікації. По-перше, це компанії традиційних галузей промисловості (вичерпання джерел накопичення в основних виробництвах штовхає їх на пошук нових інвестиційних можливостей). В останні роки спотерігається “втеча” капіталу з базових галузей в нові наукоємні та в сферу послуг. Вкладаючи кошти в електроніку, робототехніку, військовий бізнес, аерокосмічну промисловість, великі компанії традиційних галузей прагнуть проникнути у високоприбутковий бізнес і використовувати нову техніку і технологію для модернізації застарілих потужностей в профілюючих виробництвах. В компанії “Дженерал Електрик”, наприклад, тільки за 1980 - 1986 рр. доля наукоємних виробництв в загальній виручці зросла з 31 до 44%, сфери послуг — з 23 до 29%, а основного промислового ядра — скоротилась з 1/2 до 1/4. [10]

Інші компанії традиційних галузей знаходять  інакші шляхи виходу з кризового  стану. “Юнайтед Стейтс Стіл”, наприклад, поглинула дві величезні нафтові фірми — “Марантон Ойл” та “Тексас Ойл енд Гес”. Вже в наш час вона змінила свою галузеву належність: виробництво сталі і металопродукції не являється профілюючим (крім нафтового бізнесу, компанія зайнята виробництвом та збутом різних видів хімікатів, бурового обладнання і т.п.). Згортають традиційні виробництва ряд фірм гумовотехнічної, текстильної та інших галузей.

Друга область  активної диверсифікації — інформаційний  комплекс. Швидке розширення ринків та їх подріблення, динамічність науково-технічної бази створюють можливості для організаційного об’єднання технологічно пов’язаних виробництв з метою посилення конкурентних позицій. Великі фірми і тут знаходяться на передових позиціях диверсифікації. Ведуча компанія в електроніці — “IBM” — випускає найрізноманітніші типи електронного обладнання — міні- та мікропроцесори, системи автоматизації проектування і виробництва, лідирує у виробництві ЕОМ. Її спеціальні підрозділи розробляють програми для комп’ютерів, надають послуги з переробки інформації, розробки та експлуатації комп’ютерних систем. В останні роки вона зайнялася розробкою та виготовленням найновіших засобів зв’язку.

У 60-ті роки у  США і деяких країнах виникли  і почали зростати конгломерати, тобто  монополістичні об’єднання, які утворилися шляхом поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої та технічної спільності. Наприклад, вже згадувана найбільша американська телефонна монополія “AT&T” скуповувала готелі, автопрокатні станції тощо. Крім бажання присвоїти прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання мали також на меті уникнути різних коливань кон’юнктури ринку під час криз.

Третій тип  монополій досліджений і описаний американським економістом Едвардом Чемберліном і тому отримав назву монополій Чемберліна. Він гадав, що диференціація продуктів, наявність у них специфічних властивостей породжує монопольне становище продавця. Він пише: “Продукти . виступають як диференційовані тоді, коли існує будь-яка істотна основа для того, щоб відрізнити товар (або послуги) одного продавця від товарів (або послуг) іншого продавця”. Це може бути специфічна якість товару, упаковка, особливість обслуговування, місце розташування закладу тощо. На базі цього формується перевага, яку покупці надають цьому товару чи послузі, купуючи саме їх.

Така диференціація  здатна забезпечити певну відособленість ринку для окремого підприємства і тим самим певний контроль над  цінами. При створенні таких конкурентних переваг слід враховувати, що велика роль належить організації збуту та рекламі. Вони повинні створити у потенційних клієнтів бажання придбати саме даний товар. Ця монополія істотно відрізняється від попередніх, по-перше, тим, що вона не пов’язана з розмірами підприємства і малі підприємства також можуть здобути її. По-друге, вона має менший економічний ефект (допускає порівняно невелике зростання цін) через існування товарів-замінників.

У сучасному  ринковому середовищі найбільш поширеною  є олігополія. Це слово грецького  походження і означає “мало (небагато) продавців”. Справді, в економіці розвинутих західних країн спостерігається така ситуація, коли в окремих галузях домінують 3-4 крупних фірми. Так у середині 80-х років частка чотирьох провідних автомобільних фірм становила у національному виробництві Японії 71%, ФРН — 79,5%, США — 97,8%, Великобританія — 95,5%, Франції — 99,8%. Схожа ситуація спостерігається і в інших галузях.

Олігополія існує  тоді, коли на ринку діє декілька крупних продавців одного товару, або його близьких субститутів. Це є своєрідне переплетення монополій і конкуренції. На думку багатьох спеціалістів, така ситуація є найбільш оптимальною, бо завдяки їй вдається поєднати переваги крупного виробництва з конкурентною поведінкою.

Невелика кількість  продавців пояснюється тим, що новим претендентам важко ввійти у певну галузь виробництва. Як правило, це пояснюється обмеженістю ресурсів. Для того щоб виробляти, потрібно мати сировину і матеріали, які вже до того часу є майже повністю розподіленими. Ситуація зумовлюється також тим, що новим претендентам важко знайти ринки збуту, коли попит на цей товар уже насичений.

Продавець має  своєчасно реагувати на стратегію  та дії конкурентів. Якщо якась фірма знижує ціни, покупці звичайно переключають увагу на її товари. Іншим конкурентам треба вживати оперативних заходів: знижувати ціни або вдаватися до нецінових методів (впроваджувати додаткові послуги для покупців тощо).

Сьогодні, на думку  П. Самуельсона і В. Нордхауза, реальними  є таємна олігополія і олігополія домінування. У першому випадку олігополісти можуть таємно домовитися щодо єдиної ринкової поведінки, створивши по суті секретний монополістичний картель. У другому олігополісти проводять єдину цінову стратегію, при якій ціни визначає лідер (так зване “лідерство в цінах”), як правило, найкрупніша фірма, інші дотримуються її.

Отже, і олігополія демонструє сильні монополістичні тенденції. Це дало підставу американському економісту У. Феллнеру, а за ним і ряду дослідників  колишнього СРСР трактувати олігополії як форму групової монополії, що підтверджує правильність ленінського визначення монополії як угоди кількох гігантських підприємств.

Монополістичні  тенденції можуть виявлятися не лише на боці виробника. Вони існують також  і на боці покупця. Проявом однієї з них є монопсонія (від грецького “моно” — “один”, “опсонія” — “закупівля продовольства”). Монопсонія має місце тоді, коли на ринку існує лише один покупець певного товару, який, користуючись своїм становищем, може впливати на ціни вбік їх зменшення, тим самим збільшуючи свої прибутки. Найбільш яскравим прикладом монопсоніста може бути держава, яка являється єдиним покупцем зброї у приватних фірм. Це також може бути крупна фірма, що закуповує на сировинному ринку певні матеріали. Терміни “монопсонія” та “монопсонічна ситуація” були вперше описані англійкою Джоан Робінсон у 1933 р.

Іншою і більш  поширеною ситуацією такого роду є олігопсонія. Вона характеризує ситуацію, коли існує невелика група покупців певного товару чи послуги. Обмежуючи закупівлю товарів, узгоджуючи ціни (як це було показано у ситуації з олігополією), вони добиваються зниження цін, забезпечуючи собі монопольні прибутки. Така ситуація дуже часто має місце на ринку продовольчих товарів, де група крупних промислових фірм-олігопсоністів диктує свої умови фермерам.

Процес монополізації  економіки має як позитивні так  і негативні наслідки. Позитивним є те, що у гігантських підприємств  та їх об’єднань більше можливостей  розвивати сучане виробництво, фінансувати  крупні науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію робітників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. У промисловості трапляється, що якась фірма завдяки ефективній технології, своїм патентам, своїм фірмовим маркам, лозунгам здійснює значний контроль над цінами. Свої “монопольні прибутки” така фірма знову вміщує у дослідження та рекламу, і вона завжди виявляється здатною йти нога в ногу зі своїми суперниками та навіть випереджати їх. “Дженерал Електрик”, “Рейдіо корпорейшн оф Америка” та “Дюпон” є найкращими прикладами таких компаній. [11]

Оскільки дослідницька робота та реклама поглинають багато коштів, а їх результати нагромаджуються, успіхи породжують нові успіхи, а прибутки — нові, ще більші прибутки. Тому представники дрібного підприємництва заявляють, що вони не завжди можуть ефективно конкурувати з такими фірмами. Інакше кажучи, дослідницьку роботу у промисловості може здужати лише велике виробництво, переваг якого позбавлені дрібні підприємства. Тому не дивно, що на сучасному етапі розвиваються такі форми співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо. Утворення таких міжфірмових об’єднань, консорціумів пов’язане насамперед з реалізацією великих науково-технічних програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації. Відомий американський економіст Й. Шумпетер у своєму панегірику, присвяченому активному внеску монополій у справу науково-технічного прогресу, зазначає, що монополізація “розширює діапазон впливу кращих голів і знижує вплив посередностей”. Проте, якщо зіставити це із твердженням, що багато найцінніших винаходів здійснюється на дрібних підприємствах, або винахідниками-одиночками, або в університетських лабораторіях, то можна зрозуміти, що це досить суперечлива проблема.

В останні роки одним із напрямів вертикальної інтеграції і диверсифікації (тобто збільшення числа галузей, у які здійснює експансію та чи інша монополія) стало формування торговельно-промислових комплексів, інтеграція крупних промислових корпорацій з торгівельними компаніями. У 80-ті роки така вертикальна інтеграція охоплює сферу зовнішньої торгівлі.

Крім того, монополія, використовуючи фактор масового виробництва, сприяє економії на витратах факторів виробництва, забезпечує споживачів дешевими та якісними товарами. Доведено, що подвоєння обсягів виробництва зменшує витрати на одиницю продукції на 20%.

Отже, монополії  здебільшого є крупними підприємствами з найвищою ефективністю і найнижчими виробничими витратами. Монополії, реалізуючи переваги крупного виробництва, забезпечують економію суспільних витрат виробництва й обігу.

Та, на жаль, позитивні  риси є не єдиними рисами монополій. Перелік їхніх “гріхів” є значно довшим. І перший серед них — практика встановлення монопольних цін. Монополії встановлюють надто високі ціни порівняно з цінами, що утворюються на основі суспільних граничних витрат. Такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам і водночас обкладають споживачів своєрідною “даниною” на свою користь. Покупці змушені купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку і тому вони отримуватимуть надто мало продукту за свої гроші. Це зростання цін спостерігається головним чином на внутрішньому ринку, і складається ситуація, коли на внутрішньому ринку ціни вищі, ніж на зовнішньому. Для закріплення такого становища створюється, хоч і невеликий, проте штучний дефіцит на товари чи послуги. Отже, найбільш помітним зовнішнім проявом існування монополії є зростання цін і наявність дефіциту, стимулювання інфляційних процесів.

Монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія  створює тенденції до стримування запровадження технологічних новинок, уповільнення нововведень. Монопольне становище і ті вигоди, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого процесу, до зростання його ефективності. Ті ефекти, які в умовах конкурентного ринку досягаються шляхом раціоналізації, монополія може досягти “меншою кров’ю” — за рахунок свого “привілейованого” становища. Проте це зовсім не означає, що НТП має зупинитись. За теперішніх умов і монополіям не забезпечується спокійне життя, їм доводиться постійно вступати в конкурентну боротьбу, захищаючи свої позиції. Це примушує шукати шляхи зменшення виробничих витрат, у тому числі через удосконалення техніки та технології. Але сама можливість уникнути конкуренції та щоденної гонитви за лідерством у НТП використовується у зручних ситуаціях і веде до уповільнення економічного розвитку. В цьому плані найбільш шкідливою є адміністративна монополія. Тут у ролі монополістів здебільшого виступають технічно та економічно відсталі підприємства.