Натуральна та товарна форми організації суспільного виробництва

    Об’єктами товарного виробництва є все те, що виробляється ним на ринок: різноманітні предмети споживання (їжа, одяг, взуття, меблі, посуд тощо); предмети праці (сировина, матеріали, комплектуючі вироби); знаряддя праці (інструменти, верстати, лемехи, засоби транспортування).

           Суб’єктами товарних відносин є перш за все товаровиробники. Той, хто виробляє товари, автоматично виступає суб’єктом товарного господарства і товарних відносин. Водночас, товаровиробник виступає і як суб’єкт пропозиції товарів на ринку. В даному випадку він уже виступає як торговець.

      На певному етапі розвитку товарного виробництва його безпосереднім суб’єктом стає наймана робоча сила.

    Суб’єктом товарних відносин виступає покупець, той, хто купує вироблені товари. Товаровиробник є водночас і покупцем товарів, які потрібні йому для задоволення потреб і які він купує на ринку. А взагалі покупцем – суб’єктом товарних відносин - є будь-яка фізична чи юридична особа, що має гроші і купує товар [7, с. 96].

    Еволюція  товарного виробництва разом з розвитком виробничих сил і суспільним поділом праці зумовлює різноманітність його видів, які можна представити такими моделями:

• Модель простого товарного виробництва. Як об’єкт аналізу розглядається дрібне, засноване на власній праці виробництво.
• Товарне виробництво вільної конкуренції.  Це універсальніша 
  модель, вона характеризується тим, що розвиток економіки не обмежено жодною монополією. Тут домінує наймана праця. Господарська діяльність товаровиробника здійснюється в умовах конкуренції, при цьому він спирається тільки на ринкову кон’юнктуру, виходить лише з власних інтересів.
• Товарне виробництво організованого ринку. Модель економіки 
  вищого рівня. Поглиблений поділ праці і спеціалізація ускладнюють 
  господарські зв’язки й об’єктивно зумовлюють необхідність координації і регулювання економіки. На цьому етапі розвитку ринкове самоврядування доповнюється державним рягулюванням, що перетворює товарне виробництво на організовано-ринкове. Для глибшого усвідомлення змісту і закономірностей розвитку товарно-грошових відносин необхідно розглянути основні категорії цих відносин - товар і гроші [11, с. 66].

    Так, прослідкувавши взаємозв’язок товарного  виробництва і шляхів економічного розвитку суспільства можна дійти  висновків, що товарне виробництво  є найважливішим фактором світових економічних відносин й відносин у суспільстві, а саме:

• Товарне виробництво обслуговує різні соціально-економічні системи.
• Кожен продукт товарного виробництва має обов’язкову притаманну йому якість – корисність, що вдоволяє потреби людей.
• Зростання об’єму товарного виробництва приводе до збільшення робочих місць, зниженню вартості товару, і, як наслідок, до підвищення рівня достатку суспільства.
• Зростання випуску товарів створює можливість і необхідність обмінювати зайву їх кількість на більшу масу інших корисних речей.
• Товарне виробництво є основою існування та розвитку суспільства [17, с. 45].

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. Товарне виробництво в сучасних умовах

 

    2.1. Форми організації суспільного виробництва в Україні.

 

    На  різногалузевих підприємствах під впливом науково-технічного прогресу відбуваються складні й суперечливі процеси дальшого усуспільнення й суспільного поділу праці. Ці процеси виявляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм організації виробництва. Серед них провідна роль належить концентрації виробництва, на засаді якої створюються й розвиваються інші форми його організації — деконцентрація, спеціалізація, конверсія, кооперування, комбінування і диверсифікація, кожна з яких має свої об'єктні види та показники рівня розвитку.

      Концентрація виробництва означає  його усуспільнення через збільшення  розмірів під­приємств, зосередження  процесів виробництва, робочої  сили, засобів виробництва й випуску  продукції на все більш великих  підприємствах.

      У господарській практиці виокремлюють три основні види концентрації:

• агрегатну — збільшення одиничної потужності або продуктивності технологічних установок, агрегатів, устаткування;
• технологічну — укрупнення виробничих одиниць (цехів, відділів, виробництв) підприємства;
• заводську (фабричну) — процес збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів, виробничих та інших об'єднань), що здійснюється на засаді агрегатної та технологічної концентрації виробництва.

      Заведено розрізняти абсолютний  і відносний рівні концентрації виробництва. Перший характеризується середнім розміром підприємств тієї чи тієї галузі народного господарства, другий — часткою великих підприємств за певним показником.

      Для визначення відносного рівня  концентрації виробництва всі  підприємства групують за їхніми розмірами. Групувальною ознакою може бути чисельність персоналу, вартість основних фондів, обсяг продукції. Однак треба усвідомлювати, що чисельність пер­соналу (особливо за умови високомеханізованого й автоматизованого виробництва) не спроможна дати вірогідну характеристику рівня концентрації, а вартість основних фондів лише опосередковано характеризує розмір підприємства. Інакше кажучи, тільки обсяг чистої продукції найбільш точно й повно відображає рівень концентрації виробництва [7, c. 45].

      У монопродуктових галузях розмір  підприємств доцільно визначати  за обсягом продукції в натуральному  виразі, а в галузях з однорідним  устаткуванням, але широким асортиментом  продукції, — за кількістю  встановленого устаткування (наприклад,  у тек­стильній промисловості — за кількістю ткацьких верстатів або веретен). У сезонних галузях (наприклад, цукровій промисловості) розмір підприємств обчислюють за показником середньодобової переробки сировини.

      Підвищення рівня концентрації  виробництва має забезпечувати зростання його внутрішньої ефективності. Зі збільшенням розмірів підприємств поліпшуються, як правило, усі техніко-економічні їхні показники: зменшуються питомі капітальні вкладення, зростають фондовіддача й продуктивність праці, ліпше використовуються матеріальні ресурси, знижується собівартість продукції, зростає рентабельність.

      Це зумовлюється тим, що вартість  сконцентрованих засобів виробництва  зростає повільніше, ніж економічний  ефект від їхнього спільного  використання.

      Проте рівень концентрації має верхню економічну межу, перевищення якої унеможливлює дальше зростання ефективності виробництва [16, c. 129-131].

      Створення і функціонування надміру  великих підприємств є часто  недоцільним не лише з економічних,  а й з екологічних та соціальних міркувань; воно призводить до посилення монополізму і через це заважає розвитку конкуренції продуцентів на світово­му й національному ринках. Тому в період переходу до ринкових відносин між виробниками і споживачами більш важливим стає зворотний процес — деконцентрація виробництва. Такий процес повинен здійснюватись завдяки утворенню широкої мережі малих та середніх підприємств і поділу існуючих великих підприємств. Світовий досвід свідчить про те, що малі підприємства (фірми) є технічно (технологічно) передовими, спеціалізованими, мобільними та економічно ефективними виробництвами, які домінують передовсім у науково-виробничій сфері діяльності. Наприклад, у США в науково-дослідно-конструкторській сфері близько 90% усіх компаній — це малі фірми, так звані венчурні (ризикові) організації, які на одиницю витрат створюють новин і реалізують нововведень у кілька разів більше, ніж великі концерни; понад 80% несільськогосподарських підприємств належать до дрібних і середніх (з чисельністю робітників менше 500 осіб, а на більшості з них — навіть менше 50 осіб), їхня частка в загальній кількості робочих місць становить понад 45%.

      Спеціалізація виробництва добре розвинута в усіх галузях економіки, суспільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт.

      До предметна спеціалізованих  відносять підприємства, що випускають кінцеву, готову до споживання продукцію (тракторний завод, взуттєва чи кондитерська фабрика тощо);

      подетально спеціалізованих —  підприємства з виготовлення  окремих деталей (редукторів, гумотехнічних  виробів, інтегральних схем тощо) та агрегатів і вузлів для комплектування готової продукції (двигуни, електроустаткування, будівельні конструкції);

      технологічно (стадійна) спеціалізованих  — самостійні виробництва з  виконання окремих стадій технологічного  процесу (ливарні, ковальсько-штампувальні, складальні заводи в машинобудуванні, прядильні та чаєрозважувальні фабрики у легкій і харчовій промисловості тощо);

      функціонально спеціалізованих  — ремонтні заводи, підприємства  із виготовлення стандартної  тари, машиносервісні організації.

      Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств звичайно супроводжуються більш широким застосуванням прогресивної технології і високопродуктивного спеціалізованого устаткування, запровадженням комплексної механізації й автоматизації взаємозв'язаних виробничих ланок [15, c. 124-125].

      Усе це сприяє ліпшому використанню  всіх елементів процесу виробництва,  про що свідчать такі приклади: кожний відсоток підвищення рівня предметної спеціалізації підприємств забезпечує зростання продуктивності праці на 0,4—0,5%; на підприємствах подетальної спеціалізації фондовіддача у 3—5 разів вища, ніж на великих предметне спеціалізованих заводах і фабриках; питомі витрати металу на одну тонну кріпильних виробів (гайок, болтів, гвинтів тощо) на спеціалізованих заводах у 2,5—3 рази менші, ніж на підприємствах, що виготовляють таку продукцію у невеликих обсягах (лише для власних потреб) і використовують для цього універсальне устаткування.

      Конверсія як форма організації  виробництва характеризує істотне  (іноді повне) перепрофілювання  частини або всього виробничого  потенціалу підприємства на виробництво Іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.[6, c. 204]

      За сучасних умов в Україні йдеться передовсім про необхідність прискореного перепрофілювання підприємств військово-промислового комплексу у зв'язку з різким скороченням народногосподарської потреби в його продукції. Конверсія підприємств цього комплексу має здійснюватись за національними програмами (в Україні таких програм розроблено понад 500) з виділенням трьох загальних пріоритетів:

• перший—устаткування для виробництва продуктів харчування;
• другий — медична та інша техніка для охорони здоров'я людини;
• третій — товари масового споживання.

      При цьому передбачається організувати  виробництво також інших видів  цивільної продукції з урахуванням  потреби в ній та реальних можливостей комплексу [8, c. 118-119].

       Кооперування є формою виробничих  зв'язків між підприємствами, що спільно виготовляють певний вид кінцевої продукції. Воно органічно зв'язане зрозвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною сталістю та стійкістю зв'язків між продуцентами, необхідністю дотримання підприємствами-суміжниками відповідних техніко-технологічних вимог головних підприємств з випуску готових до споживання виробів.

    Комбінування  як специфічна суспільна форма організації  виробництва — це процес органічного  поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому.

      Комбінати відрізняються кількома  характерними ознаками: виробничо-технологічною,  економічною й територіальною  єдністю; єдністю сировинної, паливно-енергетичної  і транспортної бази, а також системи управління. Найважливішими є виробничо-техно­логічна та економічна єдність, що означає пропорційність потужностей і обсягу випуску відповідних видів продукції, узгодженість виробництва в часі. Виробництва в складі комбінатів є технологічно та організаційно взаємозв'язаними настільки тісно, що кожне з них не може функціонувати самостійно, хоч і має чітку виробничу спеціалізацію.

      На підприємствах металургійної,  хімічної, нафтохімічної і деревообробної  промисловості комбінування стало основною формою суспільної організації виробництва. Частка продукції комбінатів сягає 65—90% загального обсягу виробництва в названих галузях.