Етика, її основні категорії

1 питання

«Із секретів поетичної  творчості» — естетичний трактат, виданий  Іваном Франком у 1898 році у «Літературно-науковому  віснику».

Довгий час  ця праця залишалася маловідомою  і практично недоступною українському читачеві через малі тиражі перших видань. Крім того у часи Радянського Союзу з ідеологічних міркувань вивчення цієї праці літературознавцями майже не проводилося.

У першому розділі  трактату Іван Франко, полемізуючи  з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що задача літературної критики  полягає в аналізі поетичних  творів яким-небудь науковим методом. Далі, політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка літературна критика має бути естетична і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія.

У другому розділі  Франко аналізує у чому полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує  на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, не раз також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. Але Франко також зауважує, що для створення композиції, цілісності твору необхідна сила розуму, тому «у найбільших велетнів людського слова еруптивні сили вітхнення гармонійно поєднуються з холодною силою обмірковування». Далі, проводячи паралелі між сонною і поетичною фантазією, Франко приходить до висновку, що здатність до символізування є також одною з головних характерних прикмет поетичної фантазії.

У третьому розділі  аналізується роль відчуттів у поетичній  творчості, порівнюється силу впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. Третій розділ є для нас головним, бо дає відповідь на питання поставлене у темі цього реферату, тому розглянемо його детальніше. В людини є п'ять органів чуття: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ використовуючи тільки ці п'ять відчуттів. Хоча цих обмежених відчуттів не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати.

З іншого боку людина має пам'ять, свідомість, чуття, фантазію та волю, що умішаються у збірне поняття «душа», або психіка. П'ять відчуттів безумовно впливають на психіку людини, але душа людини не зовсім залежна від них. Поезія є продуктом душевних функцій, тому відчуттєвий матеріал є основою поезії.

З п'ять відчуттів найважливіший зір, тому зорових образів у поезії має бути найбільше. Далі йде слух і дотик. Передостаннім є смак і останнім — нюх.

Франко зауважує, що в українській поезії порівняно з староєгипетською і гебрайською запахове відчуття майже не зустрічається. Натомість в українській поезії значно частіше зустрічаються смакові враження. Дотикові відчуття часто зустрічають в українській народної творчості і поезії в прямому і переносному значенні для вираження форми тіл, консистенції, поверхні, температури, віддалення. Франко висловлює думку про те, що правдиві поети, свідомо чи несвідомо, б'ють на наші відчуття, творять для своїх ідей наскрізь почуттєві образи. З усього запасу мови поети вибирають саме такі слова, які найшвидше і найлегше викликають у читачів конкретне почуттєве враження.

Порівнюючи слухові  враження в поезії і в музиці, Франко зазначає, що початок поезії і музики був спільним. Раніше, коли поезія існувала у формі пісні, а музичні інструменти були ще примітивними, слухові враження, що їх викликала музика, і слухові враження, що їх викликала поезія, були подібними. Але після відділення поезії від музики, люди стали сприймати поезію переважно за допомогою зору, тобто не слухати, а читати. Якщо музика, впливаючи тільки на слух, може викликати в людини глибокі та неясні зворушення на межі свідомості і підсвідомості такі як веселість, бадьорість, сум, тугу, то поезія впливає переважно на верхню свідомість. «Враження, яке робить на нас музика безмірно багатше, інтенсивніше і сильніше, ніж враження поезії. Але, з другого боку воно більше загальне, обхапує всю нашу істоту, але не торкає спеціально ніякої духовної струни». На відміну від музики, сила впливу поезії значно слабша у кожному поодинокому моменті, але через те, що поезія має більш витончені інструменти впливу, то вона може в результаті розворушити всі наші вищі духовні сили, включаючи інтелект, викликати більш виразні, яскраві і тривкіші образи. Тобто, головна відмінність між музикою і поезією це те, що поезія не втихомирює, а розбурхує наші вищі духовні функції. Ще одна важлива відмінність полягає у тому, що тоді, коли музика апелює тільки до слуху, поезія у потрібний момент може перейти від слухових образів до зорових, а від зорових до дотикових і так далі у довільному порядку. Отже, поезія тим вища від музики, що засобами мови може впливати на всі п'ять органів чуття людини.

Заперечуючи спроби французьких поетів відбирати слова для віршів тільки за їх музичною вартістю, Франко наголошує на тому, що слова є сигналами, які здатні викликати у душі читача враження у повному спектрі відчуттів. З цієї точки зору ці французькі поети роблять наголос тільки на слухове сприйняття поезії, а нехтують чотирма іншими.

Зорових образів  найбільше в поезії. Це пов'язано з тим, що почуття зору відіграє для людини головну роль. Щоб підтвердити це, Франко наводить статистичні дані. В слов'янських епічних піснях на зорові образи припадає 55 %. Особливо багато почуттєвих епітетів і власне зорових у сербів і болгар.

Порівнюючи поезію з малярством, Франко приходить до висновків подібних тим, яких він дійшов, порівнюючи поезію з музикою. Малярство апелює до одного з відчуттів — це зорового. Поезія, особливо друкована, теж в першу чергу апелює до зору. Але оскільки в поезії є ритм і рима, то крім зору поезія обов'язково відкликається і до слуху. А використовуючи інструменти, які надає мова, поезія може вже через засоби мови впливати на всі без винятку органи чуттів. У цьому полягає головна відмінність між малярством і поезією. Наприклад, вірш Шевченка:« 

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями  гудуть,

Плугатарі з  плугами йдуть,

Співають ідучи  дівчата,

А матері вечерять ждуть.  »

У першому рядку  зоровий образ, у другому —  слуховий, у третьому — зоровий  і дотиковий, у четверному зоровий  і слуховий, а у п'ятому — зоровий і дотиковий. Тобто, на відміну від маляра поет вільний у виборі почуттєвих засобів впливу на читача.

універсальним інструментом для створення почуттєвих образів. На відміну від маляра і  музиканта, які апелюють тільки до одного з органів чуття, поет завдяки  слову має можливість впливати на всі п'ять відчуттів людини.

4 питання

відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль виступає як певна форма свідомості, сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.

В тому, що відмінність  між мораллю і моральністю  не є пустою спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко. Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди живуть за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бути епоха соціалістичного застою: адже принципи, які тоді висувалися, часто-густо виявлялися не стільки високими, скільки однобічними й вузькими, розрахованими на формування фанатика, що не знає вагань. Легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали і яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійних трибун і чого вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, в реальну поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського, — істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.

Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність, супе­речність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. Якщо реально існуючій моральності власне мораль надає необхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі як форми свідомості конкретні моральні відносини є свого роду критерієм її цілісно-людської обгрунтованості — або, точніше, камертоном, який визначає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.