Правове регулювання ведення особистих селянських господарств

Автор: Пользователь скрыл имя, 23 Ноября 2011 в 16:55, реферат

Описание работы

У сучасних умовах реформування аграрного сектора економіки України існує й буде зростати потреба в загальних (у масштабах країни) нормах, якими забезпечуються формування середовища, сприятливого для створення та ефективного функціонування сільськогосподарських товаровиробників, системи сільського розселення, яка б відповідала новим виробничим відносинам, а також відновлення, розвиток та утримання на цій основі соціальної та інженерної інфраструктури села.

Работа содержит 1 файл

Документ Microsoft Office Word.docx

— 30.02 Кб (Скачать)

 
Правове регулювання  ведення особистих  селянських господарств 
 
 
Поняття та основні ознаки особистого селянського господарства 
У сучасних умовах реформування аграрного сектора економіки України існує й буде зростати потреба в загальних (у масштабах країни) нормах, якими забезпечуються формування середовища, сприятливого для створення та ефективного функціонування сільськогосподарських товаровиробників, системи сільського розселення, яка б відповідала новим виробничим відносинам, а також відновлення, розвиток та утримання на цій основі соціальної та інженерної інфраструктури села. Особисте селянське господарство як первинна форма організації виробництва сільськогосподарської продукції особистою працею членів сільської сім'ї і як форма її реалізації, є в цьому процесі джерелом додаткових (а подекуди й єдиних) доходів, котрі забезпечують повне задоволення матеріальних, житлових, культурно-побутових потреб громадян. 
Згідно з інформацією Мінагрополітики наприкінці 2002 р. в Україні налічувалось 12,9 млн сімей (дворів), які мали земельні ділянки загальною площею 4,9 млн га, в тому числі 4,1 млн га ріллі (12% загальної площі держави). Середній розмір особистого селянського господарства в країні становить 0,38 га. 2002 р. селянські господарс¬тва виробили 1835 тис. т м'яса, 10674 тис. т молока, 6326 млн. шт. яєць, 2362 т вовни, 16390 тис. т картоплі, 5120 тис. т овочів, 1035 тис. т фруктів і ягід, що становить відповідно 73, 75, 86, 70, 99, 88 і 72% від загальних обсягів виробництва цієї продукції в Україні. Валова сільськогосподарська продукція, вироблена в таких господарствах, становить на сьогодні 60% загального обсягу її виробництва в Україні, а в особистих селянських господарствах Чернігівської, Житомирської, Тернопільської, Рівненської, Волинської, Чернівецької, Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей питома вага виробництва валової сільськогосподарської продукції становить від 63 до 94%. 
1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 29. — Ст. 232. 
Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство"1, особисте селянське господарство являє собою господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особами, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, перероблювання й споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використанням майна особистого селянського господарства, зокрема й у сфері сільського зеленого туризму*. 
Як зазначає професор В. В. Янчук, сучасному особистому селянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах влас¬ності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вар¬тісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної су¬місної власності; по-третє, особисте селянське господарство допов¬нює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, во¬но має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення вироб¬ництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинно¬го й тваринного походження1. 
Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селян¬ського господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від розуміння певної форми ведення сільськогосподар¬ського виробництва як діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і доходи від якої не є основними для членів певного господарства. 
Цей висновок випливає зі змісту самої назви розглядуваного на¬ми господарства. Нагадаємо, що відповідно до ст. 56 ЗК (в редак¬ції від 13 березня 1992 р.2) такі господарства мали назву "особисте підсобне господарство". До речі, Державний комітет України із зе¬мельних ресурсів висловив офіційну позицію щодо тотожності тер¬мінів "особисте підсобне господарство" та "особисте селянське господарство". Так, у листі Держкомзему від 5 квітня 2002 р.3 заз¬начається, що поняття "особисте підсобне господарство" та "осо¬бисте селянське господарство" за змістом тотожні. Земельна ділян¬ка надається для ведення особистого селянського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції та забезпе¬чення кормами власної худоби й птиці. Таке господарювання здій¬снюється без створення юридичної особи і спрямоване передусім на забезпечення власних потреб членів особистого селянського господарства в сільськогосподарській продукції. Тому розмір зе¬мельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства має становити 2 га. Згідно із ч. 2 ст. 121 Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю"1, (в редакції Закону від 19 серпня 1996 р.) особисті селян¬ські господарства, які мають у власності земельні ділянки не біль¬ше 2 га, звільняються від сплати земельного податку. Земельні ді¬лянки придбані у власність громадянами, що провадять особисте селянське господарство понад норми безоплатної передачі, визна¬чені ст. 121 ЗК, у тому числі і в порядку, зазначеному в ч. 2 цієї статті (у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю), мають оподатковуватися на загальних підставах згідно із За¬коном України "Про плату за землю". 
Члени особистих селянських господарств можуть належати до категорії зайнятого населення в тому разі, якщо робота в госпо¬дарстві є для його членів основною і розрахунковий місячний до¬хід на кожного із них дорівнює розміру мінімальної заробітної пла¬ти або перевищує його. Порядок визначення розрахункового мі¬сячного доходу на одного члена особистого селянського господарс¬тва встановлює Кабінет Міністрів України2. Рада Міністрів Авто¬номної Республіки Крим та облдержадміністрації один раз на 3 ро¬ки до 20 грудня встановлюють розрахунковий місячний дохід осо¬бистого селянського господарства в середньому по регіону й дово¬дять до районних, Київської та Севастопольської міських держад¬міністрацій, які в місячний строк встановлюють розрахунковий мі¬сячний дохід на одного члена особистого селянського господарства та не пізніше 1 лютого того року, що настає за звітним, доводять його до районних, міських та районних у містах центрів зайнятос¬ті, управлінь праці та соціального захисту населення районних дер¬жадміністрацій, структурних підрозділів з питань праці та соціаль¬ного захисту населення виконавчих органів міських і районних у містах рад та органів державної статистики. 
Члени особистого селянського господарства діють на свій роз¬суд і ризик у межах встановленого правового господарського по¬рядку. Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності. 
Особисті селянські господарства підлягають обліку, який здій¬снюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем роз¬ташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики. 
1    Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 45. — Ст. 238. 
2    Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2003 р. № 031. "Про зат¬вердження Порядку визначення розрахункового місячного доходу на одного члена осо¬бистого селянського господарства". 
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про особисте селянське господарство", члени особистого селянського господарства мають право: самостійно господарювати на землі; укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать зако¬нодавству; реалізовувати надлишки виробленої продукції на рин¬ках, а також заготівельним, переробним підприємствам та органі¬заціям, іншим юридичним і фізичним особам; самостійно забезпе¬чувати власне виробництво матеріально-технічними засобами; від¬кривати рахунки в установах банків та отримувати кредити в уста¬новленому законодавством порядку; бути членами кредитної спіл¬ки та користуватися її послугами; отримувати трудову пенсію, а та¬кож інші види соціальної державної допомоги та субсидії; надава¬ти послуги з використанням майна особистого селянського госпо¬дарства; використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насад¬ження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподар¬ською продукцією та результатами її переробки; отримувати дорад¬чі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських вироб¬ників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загально¬державних і регіональних програм; об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою коорди¬нації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тошр; провадити зовнішньоекономічну діяльність. 
Вчені зазначають, що право членів особистого селянського гос¬подарства на зовнішньоекономічну діяльність, закріплене в ст. 7 Закону України "Про особисте селянське господарство", супере¬чить нормам Закону України від 16 квітня 1991 р. Про зовнішньо¬економічну діяльність"1. Згідно зі ст. ст. З, 5 цього Закону, фізичні особи можуть бути суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності тільки за умов набуття ними цивільної дієздатності, відповідно до законів України, а також до умов реєстрації (якщо вони мають пос¬тійне місце проживання на території України) як суб'єктів підпри¬ємницької діяльності. Оскільки ведення особистого селянського господарства відбувається без створення юридичної особи, то гро¬мадяни, які ведуть таке господарство, не можуть виступати суб'єк¬тами зовнішньоекономічної діяльності2. Отже, якщо член особис¬того селянського господарства зареєструється як суб'єкт підприєм¬ництва, він не зможе на законних підставах займатися зовнішньо¬економічною діяльністю як член такого господарства. 
1    Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 29. — Ст. 377. 
2    Див.: Науково-практичний коментар до Закону України "Про особисте селянське господарство" / За ред. В. В. Носіка. — К., 2004. — С. 14. 
Основними обов'язками членів особистого селянського госпо¬дарства є: дотримання вимог земельного законодавства та законо¬давства про охорону довкілля; забезпечення використання земель¬ної ділянки за цільовим призначенням; підвищення родючості ґрунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; не пору¬шення прав власників суміжних земельних ділянок та землекорис¬тувачів; дотримання правил добросусідства та обмежень, пов'яза¬них із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; своє¬часна сплата земельного податку або орендної плати; дотримання чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог законодавства; надання сільським, селищним, міським радам відповідних даних щодо його обліку. Закон не міс¬тить вичерпного переліку прав і обов'язків членів особистого се¬лянського господарства. 
Члени особистих селянських господарств підлягають загальноо¬бов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню. Загальнообов'язкове державне соціальне страхуван¬ня, пенсійне забезпечення та сплата збору до Пенсійного фонду України, а також надання соціальної допомоги членам особистого селянського господарства здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством. 
Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі: 
—    рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; 
—    якщо не лишилось жодного члена господарства або спадко¬ємця, який бажає продовжити його ведення; 
—    припинення прав на земельну ділянку згідно із ЗК. 
У разі припинення ведення особистого селянського господарс¬тва сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земель¬ної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особис¬тих селянських господарств. 
Спори щодо ведення особистого селянського господарства мо¬жуть вирішуватись судом або органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади в межах їхніх повноважень. 
 
Правовий режим майна особистого селянського господарства 
До майна, яке використовується для ведення особистого селян¬ського господарства, належать житлові будинки, господарські бу¬дівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та облад¬нання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські твари¬ни й птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сіль¬ськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства. 
Своєрідною основою майна особистого селянського господарс¬тва є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, гос¬подарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними кому¬нікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено до¬говором або чинним законодавством. 
Можливість будівництва житлового буднику та необхідних гос¬подарських будівель є принциповим моментом у процесі створен¬ня і діяльності особистого селянського господарство. Тому чинне законодавство містить низку положень, якими закріплюються піль¬ги у сфері житлового будівництва на селі. Так, відповідно до ст. 9 Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціаль¬ного розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві"1 (в редакції Закону від 15 травня 1992 p.), особи, які переселяються в трудонедостатні сільські населені пункти, і місце¬ве населення віком до 40 років, зайняте в сільському господарстві, переробних та обслуговуючих галузях агропромислового комплек¬су або соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господар¬ськими будівлями за рахунок державного бюджету. Житло, збудо¬ване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в приватну власність цим громадянам, якщо во¬ни працюють у зазначених галузях. Крім того, цей Закон встанов¬лює переваги села порівняно з містом (у розрахунку на душу насе¬лення) у спорудженні житла, об'єктів освіти, культури й спорту, охорони здоров'я, побуту, торгівлі, газифікації, водо- та електро¬постачання, телефонізації, зв'язку, комунальних об'єктів, у послу¬гах радіо й телебачення, забезпечуються рівні з містом умови пос¬тачання промисловими та продовольчими товарами, а також рівень медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного й торговельного обслуговування за науково обґрун¬тованими нормативами. Одн&к на практиці всі ці положення вия¬вились декларативними. У сільській місцевості не тільки не існує переваг порівняно з містом, а, скоріше, — навпаки. 
Сільськогосподарські тварини та птиця використовуються для ведення особистого селянського господарства в межах правового режиму, встановленого для них ст. 180 ЦК. У ній передбачається, що тварини є особливим об'єктом цивільних прав і на них поши¬рюється правовий режим речі, крім випадків, зазначених чинним законодавством. 
Закон не дає вичерпного переліку майна, яке може використо¬вуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до ст. 325 ЦК, у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законо¬давством, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо. 
Майно особистого селянського господарства може бути власніс¬тю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною влас¬ністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників. 
1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 32. — Ст. 453. 
Відповідно до положень ст. 346 ЦК право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припиня¬тися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника 
  
від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розмі¬щене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бу¬ти припинено в інших випадках, встановлених чинним законо¬давством. 
Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду. Тобто підставою для цього можуть бути рішення та постанови судів у ци¬вільних справах, вироки та постанови судів у кримінальних спра¬вах у частині майнових стягнень, постанови судів у частині майно¬вих стягнень у справах про адміністративні правопорушення, рі¬шення третейських судів, а також рішення іноземних судів і арбіт-ражів у передбачених законом випадках1. 
 
Правовий режим земель особистого селянського господарства 
Особистому селянському господарству належать земельні ділян¬ки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність дбо орен¬ду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земель¬ної ділянки особистого селянського господарства може бути збіль¬шено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ді¬лянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства. 
Правовий режим земель особистого селянського господарства не можна ототожнювати з правовим режимом земель для сіноко¬сіння й випасання худоби, для садівництва та городництва. Землі для сінокосіння й випасання худоби знаходяться тільки в держав¬ній або комунальній власності і використовуються виключно як сі¬ножаті та пасовища. їх можуть орендувати громадяни або користу¬ватися ними як громадськими сіножатями та пасовищами. Земель¬ні ділянки для городництва також є об'єктами виключно держав¬ної або комунальної власності й надаються в користування грома¬дян на умовах оренди. Господарська діяльність на цих землях об¬межується можливістю зведення лише тимчасових споруд для збе¬рігання інвентарю та захисту від непогоди. Цільове призначення земельних ділянок для садівництва полягає в закладанні багаторіч¬них плодових насаджень, вирощуванні сільськогосподарських культур, а також зведенні відповідних будинків, господарських спо¬руд тощо. Порівнюючи зміст правового режиму земель для сіноко¬сіння й випасання худоби, для садівництва та городництва зі зміс¬том правового режиму земель особистого селянського господарства можна зробити висновки: 
1)    правовий режим земель особистих селянських господарств є більш універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовува¬тися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва та городництва; 
2)    члени особистих селянських господарств мають більший обсяг повноважень щодо здійснення господарської діяльності на землях таких господарств, ніж власники (користувачі) земель для сінокосін¬ня й випасання худоби, а також для садівництва та городництва. 
Громадяни України можуть мати на праві власності та оренду¬вати земельні ділянки для ведення особистого селянського госпо¬дарства. Іноземні громадяни та особи без громадянства також мо¬жуть мати такі ділянки, призначені для цієї мети, але, на відміну від громадян України, тільки на умовах оренди. 
Особисте селянське господарство може набувати права власнос¬ті на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоп¬латної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його чле¬нам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв). 
Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї) виділяються в натурі (на місцевості) єдиним масивом у спіль¬ну часткову та спільну сумісну власність (подружжя). Відповідно до ст. 12 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділен¬ня в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"1 право спільної часткової власності чи спільної су¬місної власності на земельні ділянки, виділені в натурі (на місце¬вості) єдиним масивом, посвідчується одним державним актом на право власності на земельну ділянку. Власнику однієї чи кількох земельних часток (паю) в межах земель, що перебувають у корис¬туванні одного сільськогосподарського підприємства, видається один такий державний акт. Оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) здійснює землевпорядна організація, яка виконала землевпорядні роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місце¬вості). У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділян¬ки в натурі (на місцевості). 
Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну при¬ватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного гос¬подарства розміром менше 2 га (на підставі положень ЗК.1992 p.), ма¬ють право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установле¬них ст. 121 ЗК для ведення особистого селянського господарства. 
  
1 Див.: Науково-практичний коментар до Закону України "Про особисте селянське господарство" / За ред. В. В. Носіка. — К., 2004. — С. 52. 
  
Особисте селянське господарство має право: продавати або ін¬шим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в орен¬ду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на ній; бути власником посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, виробленої сільськогосподарської продукції; використову¬вати у встановленому порядку для власних потреб наявні на зе¬мельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; відшкодовувати збитки у випадках, передбачених законом; споруд¬жувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди. 
Обов'язками особистого селянського господарства щодо належ¬них йому земель є: забезпечення використання їх за цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону дов¬кілля; своєчасна сплата земельного податку; непорушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; під¬вищення родючості ґрунтів та збереження інших корисних власти¬востей землі; своєчасне надання відповідним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування даних про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримання правил добросу-сідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних серві¬тутів та охоронних зон; збереження геодезичних знаків, протиеро¬зійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем. 
 
Державна підтримка особистих селянських господарств 
Державна підтримка особистих селянських господарств здій¬снюється відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і місцевих бюджетів. Кабінет Міністрів Ук¬раїни відповідно до загальнодержавних програм при підготовці проекту Державного бюджету України, а також органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, відповідно до регіональних прог¬рам, в проектах місцевих бюджетів щорічно передбачають відповід¬ні кошти на підтримування таких господарств. 
Органи виконавчої влади і місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані сприяти особистим селянським гос¬подарствам: в організації в сільській місцевості кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів для надання послуг із заготівлі, зберігання, переробки та збуту сільськогоспо¬дарської продукції, спільного використання технічних і транспор¬тних засобів та соціально-побутового обслуговування, забезпечен¬ня кормами й молодняком худоби та птиці; в організації діяльнос¬ті з надання інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зо¬отехнічних та інших послуг, а також послуг із забезпечення сорто¬вим насінням, садивним матеріалом, племінною та продуктивною худобою, гібридами та кросами птиці, сільськогосподарською тех¬нікою та обладнанням; у виділенні земельних ділянок єдиним ма¬сивом; в отриманні кредитів для будівництва житла, господарських будівель і споруд, придбанні сільськогосподарської техніки та об¬ладнання; в організації у сільській місцевості фахової підготовки та перепідготовки членів особистого селянського господарства. 
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України 31 травня 1995 р. № 38 "Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку осо¬бистих підсобних господарств громадян і селянських (фермер¬ських) господарств"1 на особисті селянські господарства поширено дію п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20 липня 1991 р. № 96 "Про розвиток селянських (фермерських) господарств і коо¬перативів по виробництву сільськогосподарської продукції" (в ре¬дакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 1992 р. № 133) в частині забезпечення їх насінням та племінним молодня¬ком худоби й птиці. 
Чинним законодавством закріплюється принцип захисту держа¬вою сільської поселенської мережі незалежно від категорії, розміру та місця розташування сільських населених пунктів. Будь-які пе¬ретворення сільських поселень (об'єднання, роз'єднання, перейме¬нування, переведення до іншої категорії тощо) можуть здійснюва¬тись за рішенням сесій районних рад лише з волі жителів цих по¬селень. Запроваджується постійне обстеження та паспортизація сільської поселенської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторингу встановлює Кабінет Міністрів України.

Информация о работе Правове регулювання ведення особистих селянських господарств