Синхронія і Діахронія

Автор: Пользователь скрыл имя, 31 Марта 2013 в 13:07, доклад

Описание работы

Синхронія (від гр. syn "разом" і chronos "час", тобто "одночасність") — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Діахронія (від гр. dia "через" і chronos "час", тобто "різночасність") — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Скачать полностью (19.97 Кб) Сколько стоит заказать работу?
Работа содержит 1 файл

Поняття та властивості синхронії та діахронії.docx

— 22.39 Кб (Скачать)
  1. Поняття та властивості синхронії та діахронії 
     
    Синхронія (від гр. syn "разом" і chronos "час", тобто "одночасність") — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника). 
     
    Діахронія (від гр. dia "через" і chronos "час", тобто "різночасність") — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку. 
     
    Синхронія, таким чином, — це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія — вертикальний зріз (вісь послідовності). Графічно їх можна позначити так: 
     
     
    Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов'язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з'явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу — аорист, перфект, імперфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу — проста і дві складні, аналітичні) тощо.  
     
    Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування сучасною мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало "слон", а слово підлий — "простонародний, неродовитий".
  2. Особливості вивчення мови  
     
    з точки зору концепцій синхронії та діахронії 
     
    Мова - це динамічна система, але для виконання своєї головної функції (функції спілкування) вона повинна прагнути до незмінності. Отже, в мові одночасно діють два протилежні процеси - статика і динаміка. Існування цих двох протидіючих процесів породило два різні підходи у вивченні мови - синхронію і діахронію. Синхронія вивчає мову у певний відрізок часу, протягом якого, як передбачається, у ній не відбувається ніяких змін. Діахронія ж досліджує мову протягом усього її історичного розвитку. Довгий час ці два аспекти перебували у протидії.Ф. де Соссюр навіть пророкував розділення з часом лінгвістики на синхронічну й діахронічну. Але цього не сталося. Сучасне мовознавство схиляється до думки, що статика й динаміка характерні для мови на будь-якому етапі її існування. Саме їхня боротьба зумовлює постійний розвиток мови. Сучасна наука вивчає ці дві тенденції у їхньому поєднанні. 
     
    Мова постійно розвивається завдяки тому, що вона не є завершеною, закритою системою. Проте не всі зміни, які відбуваються у мові можна віднести до її розвитку. Проілюструвати це можна появою в мові "нових" слів, які незабаром стають архаїзмами. Лише зміни, які сприяють покращенню функціонування мови, звіцненню її системи можна віднести до розвитку мови. У різних підсистемах ці зміни відбиваються по-різному. У звуковій підсистемі такою зміною є збільшення кількості фонем на початковому етапі формування мови. У словниковій підсистемі - це відмирання старих слів і поява нових на позначення нових реалій життя. У граматиці - це виникнення лексико - граматичних і суто граматичних категорій. У синтаксисі - перехід від одночленного речення до двочленного, з подальшим ускладненням останнього. Розвиток мови є загальною закономірністю, але на різних етапах, за різних умов він може набувати різних форм. Функціонуючи мова нагромаджує кількісні зміни, які поступово перетворюються у якісні зміни структури і норми. 
     
    У свій час представники празького лінгвістичного гуртка (один із напрямків структуралізму, який виник у 1926 році й існував до 1952 року. Серед представників цього гуртка треба назвати В.Матезіуса, Б.Трнка, Б.Гавранка, Я.Мукаржовський, В.Скаличку, Й.Вахека тощо. Характерна особливість – тісний зв`язок із західноєвропейськими та російсікими вченими: Якобсоном, Трубецьким, Карцевським, Бюлером (Австрія), Блумфільдом (США), Мартіне (Франція) тощо) заперечили соссюрівське протиставлення синхронії й діахронії. Разом з тим празьки мовознавці підкреслювали перевагу синхронічного аналізу, оскільки вивчення сучасного стану мов здається єдиним критерієм, який дає вичерпний матеріал і дозволяє скласти про мову безпосереднє уявлення. 
     
    Визнання тісного зв`язку синхронії та діахронії привело празьких мовознавців до цілої низки важливих положень. Засновник празького лінгвістичного гуртка В.Матезіус запропонував метод "аналітичного порівняння" мов, згідно з яким у синхронічному плані порівнюють лінгвістичні системи споріднених і неспоріднених мов з виявленням тенденції їх розвитку. Ці ідеї пізніше стали основою типологічного вивчення мов. 
     
     3. Мовознавство синхронічне і діахронічне 
    Для дослідника мови важливі обидва аспекти — синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне. 
    Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови. 
    Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: "Велика помилка — змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись". Про це завжди повинен пам'ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь по-душ-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою: "те, що кладеться під вушко". Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов'язується живими словотвірними зв'язками зі словом вухо. 
     
    Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії. 
    Слід пам'ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється. 
     
      
    Висновки 
     
    Отже, синхронія (грец. одночасся) – вимога брати для порівняння явища, які відносяться до одного часового зрізу мови.  
     
    Діахронія (грец. різночасся) – поняття про розвиток і зміну мови по часу. Діахронічний аспект відслідковує, як і коли змінювалися певні мовні структури.  
     
    Застосування концепції синхронії і діахронії: мова ділиться на синхронні зрізи, кожний з яких розглядається в цілісності, а від одного зрізу до іншого слід уже діахронічний розвиток.
  3. Індукція (від лат. inductio — наведення, спонукання) — метод пізнання, що ґрунтується на формально-логічному умовиводі, який дає можливість одержати загальний висновок на основі окремих фактів. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від часткового, окремого до загального.
  4. Індукція широко застосовується в науковому пізнанні. Виявляючи подібні ознаки, властивості багатьох об'єктів певного класу, дослідник робить висновок про наявність цих ознак, властивостей у всіх об'єктів даного класу. Наприклад, у процесі експериментального вивчення електричних явищ використовувалися провідники струму, виготовлені з різних металів. На підставі численних одиничних дослідів було сформульовано загальний висновок про електропровідність усіх металів. Поряд з іншими методами пізнання індуктивний метод відіграв важливу роль у відкритті деяких законів природи (всесвітнього тяжіння, атмосферного тиску, теплового розширення тіл та ін.).
  5. Індукція, що використовується в науковому пізнанні (наукова індукція), реалізується у вигляді таких методів:
  6. 1) метод єдиної подібності (у всіх випадках при спостереженні якогось явища виявляється лише один спільний фактор, всі інші — різні; отже, цей єдиний подібний фактор і є причиною даного явища);
  7. 2) метод єдиної відмінності (якщо обставини виникнення якогось явища та обставини, за яких воно не виникає, майже в усьому подібні й розрізняються лише одним фактором, що присутній тільки в першому випадку, то можна зробити висновок, що цей фактор і є причиною даного явища);
  8. 3) з'єднаний метод подібності й відмінності (являє собою комбінацію двох вищевказаних методів);
  9. 4) метод супровідних змін (якщо певні зміни одного явища кожного разу спричинюють певні зміни іншого явища, то звідси випливає висновок про причинний зв'язок між цими явищами);
  10. 5) метод залишків (якщо складне явище зумовлене багатофакторною причиною" причому деякі з цих факторів відомі як причина якоїсь частини даного явища, то звідси випливає висновок: причина іншої частини явища — інші фактори, що складають разом загальну причину цього явища).
  11. Родоначальником класичного індуктивного методу пізнання був Ф. Бекон. Але вія трактував індукцію надзвичайно широко, вважаючи її найважливішим методом відкриття нових істин у науці, головним засобом наукового пізнання природи" •■
  12. Насправді ж вищевказані методи наукової індукції використовуються головним чином для встановлення емпіричних залежностей між властивостями об'єктів і явищ, які виявляються в процесі експерименту. У цих методах систематизовано найпростіші формально-логічні прийоми, які вчені-натуралісти стихійно використовували в ході будь-якого емпіричного дослідження. З розвитком природознавства стало зрозуміло, що в науковому пізнанні методи класичної індукції насправді не є такими всеосяжними, як це здавалося Ф. Бекону та його послідовникам аж до кінця 19 століття.
  13. Таке невиправдано перебільшене розуміння ролі індукції в науковому пізнанні дістало назву всеіндуктивізму. Його наукова неспроможність пояснюється тим, що індукція розглядається ізольовано від інших методів пізнання й перетворюється на єдиний, універсальний засіб пізнавального процесу.
  14. Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від загального до часткового, окремого. Наприклад, із загального положення, що всі метали мають електропровідність, можна зробити дедуктивний умовивід про електропровідність конкретного мідного дроту (знаючи, що мідь — метал). Якщо вихідні загальні положення є встановленою науковою істиною, то зав<span class="Normal_0

Информация о работе Синхронія і Діахронія