Специфіка перекладацької діяльності в різні періоди суспільно-політичного життя

Тим часом, опановуючи нові мови, В.Коптілов розширював і сферу своїх перекладацьких зацікавлень. Попервах великих текстів  побоювався, але радо працював над  короткими творами. Опублікував  свої версії з М.Рея, В.Блейка, Г.Гайне. Паралельно писав критичні розбори перекладних видань, огляди перекладацького процесу, чим теж вивіряв свій фаховий світогляд теоретика і практика перекладу. У 1960-80-ті роки переклав чимало поезій з англійської мови (Донн, Шеллі, Блейк, По, Вітмен, Єйтс, Джойс та інші ірландці), з німецької (поети бароко, Гельдерлін, Гайне, Рільке, Шторм, Фонтане, Бехер та інші), з польської (Кохановський, Лесьмян, Броневський, Слонімський, Стафф, Виспянський, Каспрович, Словацький та інші), з російської (Некрасов, Брюсов, Блок). Пізніше в центрі творчих інтересів перекладача опинилася французька поезія у двох своїх часових "крайнощах": ХХ століття і Середньовіччя. Серед поетів ХХ століття: П.Валері, П.Клодель, Р.Шар, Л.Араґон, А.Мішо, Ф.Супо, Ж.Превер, Ж.Ануй, Е.Ґільвік. Поруч з ними слід поставити добірки поезій швейцарських та канадських авторів, поетів регіону Індійського океану та Карибського басейну тощо, а також прозові переклади романів Ф.Саґан "Тьмяний профіль" і А.Лопеса "Новий романс" та його оповідання. З епохи Середніх Віків: переспіви "Роману про Трістана та Ізольду" і "Роман про Ренара", а також прозові "Легенди про лицарів Круглого Столу". "Зимова казка" В.Шекспіра - єдиний драматичний твір у доробку перекладача, але він і один з небагатьох шедеврів британського класика, що їх було уперше перекладено для повного українськомовного 6-томника його творів [2, 6].

Останніми роками професор В.Коптілов рідко виступає з теоретичними статтями чи рецензіями на переклади, а більше часу й сил  віддає самим перекладам, не цураючися й переспівів, що їх вважає доцільними для популяризації творів фольклорного походження. Ці переклади, до речі, якщо їх читати уважно, порівнюючи з оригіналами, виявляють дуже продуману, мотивовану і цікаву систему роботи Майстра. Це й роблять тепер студенти - майбутні перекладачі - у своїх бакалаврських і магістерських студіях, де звичними є і посилання на наукові праці нашого українського перекладознавця.

У короткому  розділу курсової роботи немає змоги  торкнутися ширшої культурницької місії  В.Коптілова як паризького працівника ЮНЕСКО, енциклопедиста, члена численних  редколегій, укладача і редактора  наукових та перекладних видань, збирача  крилатих висловів (витлумачених спільно  з А.Коваль у відомій книзі) тощо. Але про його наукову школу  сказати варто, бо вона була у своєму роді першою в Україні, їй завдячують сьогодні і школи професорів Р.Зорівчак у Львові та М.Новикової у Сімферополі, - хоч сама вона у свою чергу є продовженням фахової традиції, що зродилася у колах таких перекладачів, як І.Франко, М.Рильський, Г.Кочур, які вміли свєю спостережливістю, критикою і узагальненнями формувати цеховий світогляд і самий перекладацький гурт.  Перекладознавча школа В.Коптілова заявила про себе в кінці 70-х років, коли один за одним стали на ноги його аспіранти.

 

 

2.5.Роль перекладача у сучасному  перекладознавстві

 

Сучасне функціональне перекладознавство направлене насамперед на врахування та задоволення потреб споживача, тобто читача або слухача, будь-яких перекладених текстів на тому чи іншому рівні людського буття. Для виконання цих функцій використовуються не тільки метафори, аналогії чи певні зображення, провадяться дискусії щодо використання тих або інших прикладів та методів у перекладацькій практиці щодо їх поступового й практичного використання. Крім того, розробляються списки бібліографічних даних, які насамперед називають доступні джерела, які можна застосовувати у перекладацькій практиці (укладаються електронні словники за допомогою цифрової техніки).

     Перекладач на сучасному розвитку суспільства є у ролі комуніканта особливого ґатунку – він розкриває або передає інформацію, необхідну іншим. Перекладач отримує інформацію і водночас не є її одержувачем чи адресатом, хоча передає її далі, не являючись відправником. Обов'язок чи професія мостобудівника або посередника від одного комуніканта до іншого зобов'язує

перекладача кожен раз грати ту або іншу п'єсу, проте іншою мовою. Він є актором у мовному спілкуванні між носіями двох мов, які насамперед хочуть порозумітися, тому перекладач змушений грати роль за всіма правилами мистецтва міжмовної комунікації. Ганс Хоніг зазначає, що „місток перекладу поєднує дві різні культури та мовні спільноти та надає можливість вільного обміну словами та думками. Міст служить для того, щоб мати змогу транспортувати без проблем тексти з одного боку в інший ” [7; с.10], а „об'єктом діяльності перекладача є мета та ідея безпосередньої міжмовної комунікації, яка здійснюється ним як лінгвістична акція у процесі пошуку еквівалентів чи відповідників” [2; с.122]. Якщо мовознавці вивчають структуру,

систему та функціонування мов у синхронії та діахронії, досліджуючи їх як струни якогось музичного інструмента, то вони не повинні грати на них, на цих струнах, а перекладач як майстер слова, оратор та актор підключається до міжмовної комунікації, хоча не грає першу скрипку в цьому тріо, правда, без такого „скрипаля” не можуть порозумітися інші учасники комунікативного акта. Будучи учасником міжмовної комунікації, перекладач застосовує теоретичні знання з мови, виступаючи в цьому випадку „прикладним” лінгвістом, використовуючи одержані знання на практиці. Тому перекладач повинен грати на музичному інструменті, тобто мові, користуючись одержаними граматичними та лексичними знаннями як комплексним поєднанням форми та змісту. Крім того, що перекладач повинен гарно володіти

мовою, розуміючи, що багато слухачів у майбутньому (якщо говориться про усний переклад) будуть вільно володіти мовою і тому вони зможуть порівнювати передану інформацію перекладачем з мовою тексту-оригіналу.      Тобто, в цьому випадку ми не можемо стверджувати, що роль перекладача в цьому процесі комунікації нівелюється, навпаки – перекладач повинен продемонструвати те, що у своїй професії він може виконувати „вищий пілотаж”, що у своїй професії він є справжнім майстром слова, що він володіє однаково обома мовами та акторськими здібностями, завдяки яким він є активним учасником процесу спілкування та порозуміння між людьми, який ми окреслимо як знак тріади – адресант ↔ передавач (посередник) ↔ адресат.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Написати  історію українського художнього перекладу, а, отже, по-новому осмислити історію  української літератури завдання надскладне, що вимагає самовідданої праці, енциклопедичних  знань, високого професіоналізму.

      Осмислення перекладу як наукової проблеми в українській літературній критиці ХІХ – початку ХХ ст. засвідчує важливе значення перекладознавчої думки в розвитку літературознавства, у результаті чого поглиблювалося розуміння завдань та перспектив літературного поступу загалом та індивідуальної творчості митця зокрема. Це, отже, дає всі підстави інтерпретувати її як органічну частину літературознавства, що, у свою чергу, сприяє повнішому вивченню національної літератури та науки про неї.

      Багатий перекладознавчий матеріал (від окремих висловлювань, рецензій, статей до ґрунтовних праць), постаючи невід’ємною складовою літературної критики в Україні, не тільки віддзеркалював основні періоди літературного розвитку, а, увиразнюючи та вияскравлюючи їх специфіку, сприяв подальшому поступу національної літератури у світовому контексті та її осмисленню. Вивчення поглядів на переклад означеної доби засвідчує їхню виняткову роль на всіх етапах розвитку національної літератури – у період становлення, формування, утвердження, інтеграції у світовий контекст. Акцентується увага на тому, що перекладознавча думка в Україні, еволюція якої простежується з найдавніших часів, принципово розширює діапазон вивчення перекладу протягом ХІХ – початку ХХ століття: від перекладацьких питань (методу перекладу, адекватності, ідеї неперекладності, відтворення специфіки оригіналу та ін.), що сприяють розвитку концепції повновартісного перекладу (М.Максимович, П.Гулак-Артемовський, П.Куліш, О.Потебня, М.Драгоманов, І.Франко, Леся Українка) до осмислення його ролі в загальнолітературному процесі. Наголошується, що, підпорядковуючись процесу становлення української літератури та активно включаючись у нього, переклад осмислюється літературною критикою передусім у контексті актуальних тогочасних літературознавчих проблем (спадкоємності давніх традицій української мови та літератури, шляхів та перспектив їх подальшого розвитку).

       Дослідження перекладознавчих поглядів Р.Гонорського, М.Максимовича, П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, М.Костомарова, П.Куліша, М.Драгоманова, О.Потебні, І.Франка, Лесі Українки засвідчує, що усвідомлення перекладу як загальнолітературної проблеми зосереджувалося навколо кількох фундаментальних міркувань стосовно його значення в національному літературному поступі: як літературного зразка, засобу вироблення літературного смаку, розвитку літературної мови, джерела ідейно-тематичного, жанрово-стильового збагачення української літератури, її оновлення з модернізацією включно та стимулу для оригінальної творчості. Погляд на переклад як загальнолітературну проблему мав принципове значення у виробленні концепції національної літератури, спрямованої на розвиток власних традицій та збагачення їх світовими літературними здобутками, обумовлюючи водночас критерії оцінки художнього твору (П.Куліш, М.Драгоманов, О.Потебня, І.Франко, Леся Українка).

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1. Зорівчак Р. П. Про підготовку перекладачів для України ХХІ ст.. // Сучасна лінгвістика, 2005., №7. – с.15-17
2. Зорівчак Р.П. Реалія і переклад. - Львів: Вид-во при Львів. ун-ті, 1989. Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови/ Відп. ред. В.М. Русанівський.- К.: Наукова думка, 1977.- 237 с.
3. Комиссаров В.К. Теория перевода. - М.: Высш.шк., 2000. -253 с.
4. Коптілов В.В. Теорія і практика перекладу. –Київ: Вища школа, Вид-во при Київському університеті, 2001.-166с.
5. Кухаренко В.А. Интерпретация текста.-М.: Просвещение, 1988.- 192 с. Філологічні науки
6. Любченко Т.Н. Практичні підходи до перекладу // Теорія i практика перекладу. - К., 1991. - Вип. 17. - с.89-97.
7. Новикова М.А.  Микола  Лукаш:  миф  и антимиф // Теорiя і практика перекладу. -К.: Вища школа, 1991. -Вип.17. -С.98-107.
8. Новикова М.А.  Про історію перекладу // Теорiя і практика перекладу. -К.: Вища школа, 1991. -Вип.10. -С.21-27.
9. Рецкер Я.И. Теория перевода и переводческая практика. – Х.: Лингво,  2001. – 216с.
10. Рильський М. Мистецтво перекладу. Статті, виступи, нотатки. Київ, 1975,

 

11.  Тетеріна О. Значення перекладацької діяльності П.Куліша // Українська мова та література в школі. – 1997. – 12 березня. – С. 2.

 

12. Федоров А.В. Основы общей теории перевода. - М.: Высшая школа, 1983.- 303с.
13. Швейцер А.Д. К проблеме лингвистического изучения процесса перевода.//Вопросы  языкознания. - 1999. - № 4. - с.40-49.