Історико – культурні особливості розвитку культури народів Латинської Америки

І ось уже безцінні витвори  золотого мистецтва в золотому місті  Куско були розграбовані конкістадорами з експедиції Пісарро. Для того, щоб розділити награбовану в Куско здобич, незліченні прекрасні витвори мистецтва інків, за невеликим винятком, були переплавлені. Проте вся здобич іспанців – безмірно велике золоте та срібне море – виявилося лише часткою справжнього багатства Куско, все інше зникло в схованках і до сьогоднішнього дня не знайдене.

4.Економічний розвиток та інтеграційні процеси

             З перших років іспано-португальського завоювання про Латинську Америку пішла слава, як про континент із казково багатими надрами та щедрою тропічною природою, що дозволяє вирощувати каву, какао, цукрову тростину, бавовник і тютюн. Тому й до сьогоднішнього дня у світовій економіці за латиноамериканськими державами зберігається роль експортерів мінеральної сировини та продуктів сільського господарства. Але континент відстає від деяких інших регіонів за ступенем розвіданості території (пошукові роботи проведені лише на 1/5 території). 
            Кожна країна Латинської Америки спеціалізується на експорті кількох видів сировини і продуктів, від котрих безпосередньо залежить її добробут. Бразилія постачає на світовий ринок залізну руду (2-е місце за видобутком у світі), олово (2-е місце), марганцеву руду (3 місце), каву, какао і сою; Аргентина – м’ясо, шерсть і пшеницю (половина всього експорту Латинської Америки), Чилі – мідь (1 місце), селітру і молібден (2 місце) та фрукти; Перу – руди кольорових металів (2-е місце у світі за видобутком срібла, 4-е – цинку і свинцю). Ямайка, Сурінам і Гайана входять до числа головних виробників бокситів. 
          Внаслідок індустріалізації в структурі оброблювальної промисловості в останні десятиліття відбулися значні зміни. В загальній вартості продукції галузі виросла частка важкої промисловості (з 41 % в 1960 р. до 65 % на поч. 90-х рр.), на провідні позиції в 70-і рр. вийшли металообробка і машинобудування, в структурі останнього збільшилося значення суднобудування (Бразилія увійшла до п’ятірки найбільших суднобудівників), виробництва докомотивів, літакобудування, електроніки і виробництва автоматичних станків та комп’ютерів. У країнах-експортерах нафти (Венесуела, Мексика), а також Аргентині, Бразилії та Колумбії помітного розвитку набула нафтохімія – виробництво пластмас, синтетичних волокон, каучука, полімерів. 
           Але відносно різнобічну промисловість вдалося побудувати лише трьом латиноамериканським гігантам – Аргентині, Бразилії та Мексиці, де навіть з’явилися мікроелектроніка, робототехніка, аерокосмічна і ядерна енергетика.                                  Цих же країн торкнулася “зелена революція”, але в цілому передові галузі економіки в Латинській Америці поєднуються з відсталим сільським господарством. Незважаючи на проведені в 60-70-і рр. ХХ ст. в багатьох країнах аграрні реформи, землеволодіння все ще характеризується тут двополюсною системою: на одному полюсі – величезні латифундії (1 % латифундистів і досі володіє ледве не третиною угідь) з їхнім нераціональним використанням земельного фонду, відсталими аграрними відносинами та низьким виходом аграрної продукції на одиницю площі; на другому – великі маси малоземельних і безземельних селян.

           Загалом на країни Латинської Америки припадає 15 % світового виробництва м’яса, 18 % - кукурудзи, 19 % - бавовни, 21 % - фруктів, а найважливішими сільськогосподарськими районами є Мексіканське нагір’я, аргентинська пампа та східне узбережжя Бразилії. Близько 4/5 усієї продукції сільського господарства виробляється в 5-ти країнах – Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії. Зокрема, Бразилія посідає перше місце у світі з виробництва цитрусових, тропічних фруктів, кави, цукрової тростини, друге – з вирощування бананів, сої, виробництва яловичини і курятини.

         МВФ і МБРР обумовили надання нових кредитів проведенням латиноамериканськими країнами глибоких реформ у неоліберальному дусі: 
 
- скорочення бюджетних витрат на утримання держсектору і управлінського апарату та здійснення соціальних програм; 
- максимальна приватизація держпідприємств, особливо збиткових; 
- припинення втручання держави в інвестиційну політику, валютні та зовнішньоторговельні операції; 
- надання пільгових умов для національного та іноземного приватного капіталу; 
- зниження торговельних бар’єрів.

           Однак масована зовнішня допомога з боку США і МВФ сприяла швидкому подоланню кризи: в 1997 р. Мексика і Аргентина вийшли на більш, ніж 5 % ріст ВВП, а Бразилія за його обсягом (850 млрд. дол., за паритетом купівельної спроможності – 1,057 трлн. дол. у 1999 р.) впевнено посіла друге місце в Західній півкулі після США. Перспективи зростання в інших країнах регіону, передусім у Чилі, Болівії, Уругваї, Перу та Венесуелі, також видаються вповні хорошими, хоча більшість з них все ще вкрай чутливі до зовнішніх шоків на зразок валютної кризи в Південно-Східній Азії 1997-1998 рр. чи підвищення процентних ставок у США. Основне питання для Латинської Америки полягає не в поверненні до “політики розвитку” на кшталт 60-70-х рр., а в тому, як продовжити макроекономічну реструктуризацію 80-90-х рр.

             Країни Латинської Америки першими у “третьому світі” стали на шлях економічної інтеграції, коли в 1960 р. були організаційно оформлені торговельно-економічні угруповання – Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай та Чилі) й Центральноамериканський спільний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор). Зі створенням у 1968 р. Карибської асоціації вільної торгівлі, що об’єднала як самостійні на той час держави (Барбадос, Гайана, Трінідад і Тобаго, Ямайка), так і британські володіння (Антігуа, Беліз, Гренада, Домініка, Монтсеррат, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Сент-Крістофер і Невіс), в інтеграційному процесі взяли участь майже всі країни регіону.  
          Його кінцевою метою було формування спільного латиноамериканського ринку шляхом поступового зниження взаємних митних зборів, ліквідації торговельних, валютних та інших обмежень у взаємній торгівлі, запровадження єдиного зовнішнього тарифу відносно третіх держав. Фінансувати регіональні проекти мав Міжамериканський банк розвитку (створений у грудні 1959 р. країнами – членами ОАД), при котрому в 1964 р. був заснований Інститут інтеграції Латинської Америки.

          Латиноамериканська економічна інтеграція стала об’єктом прискіпливої уваги і Євросоюзу. В грудні 1995 р. у Мадриді між ЄС і МЕРКОСУР була укладена угода про організацію в першому десятилітті ХХІ ст. спільної зони вільної торгівлі.

Список використаної літератури

• Історія світової культури. Культурні регіони / під ред. Левчук Л.Т., Київ, 1997.
• Історія світової культури. Навчальний посібник / під ред. Левчук Л.Т., Київ, 1999.
• Кинжалов Р.В. Орел, ецаль и крест: Очерки по культуре Мезоамерики. – Санкт-Петербург, 1991.
• Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Харків, 1990.
• Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – Москва, 1986.