Наукові школи глобалістики

     Міністерство  освіти і науки України

     Кам’янець-Подільський національний університет ім. І. Огієнка

     Кафедра політології і соціології 
 
 
 
 
 
 

     Реферат

     Наукові школи глобалістики 
 
 

     Виконала:

     студентка І-П групи

     Сулейманова Лідія

     Перевірив: кандидат

     історичних наук,

     доцент

     Ігнатьєва Т. В. 
 
 
 
 

     Кам’янець-Подільський

     2010 

     План

     Вступ………………………………………………………………….3

     1.Основні теоретичні школи глобалістики…………………………4

     2. Наукові школи глобалістики за класифікацією О. Білоруса…...13

     Висновки…………………………………………………………….20

     Список використаної літератури…………………………………...21 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     З початку 70-х років ХХ ст. глобалістика формується як міждисциплінарна наука. Вона набуває свій чітко визначений предмет (це глобальні проблеми сучасності), власну наукову термінологію, специфічні методи дослідження,теорію (ноосферогенезу, універсального еволюціонізму, мітозу біосфер, контрольованого глобального розвитку), сферу практичного застосування (екологія, політика, економіка, культура, освіта, інформатика, техніка, технологія тощо), ознаки інституційованості (Римський клуб, Міжнародний інститут глобалістики у м. Києві, Всесвітнє товариство вивчення майбутнього та інші міжнародні, державні та недержавні організації, програми й проекти), а також критиків, серед яких найпомітнішими є антиглобалісти.

     Глобалістика  — нова комплексна міжгалузева наука. В її межах накопичений певний досвід і результати: з’ясовано, що застосування показників і індикаторів для опису якісних процесів значно поліпшило достовірність глобальних проектів і моделей, розширило їхні можливості; доведено, що, незважаючи на швидке зростання кількості показників, які використовуються, їх підбір залишається довільним і поки ще не відповідає критеріям повноти й достатності; Метою даного реферату є висвітлення процесу становлення глобалістики як науки, за допомогою її основних наукових шкіл.

     Основні завдання: охарактеризувати основні школи глобалістики за різними класифікаціями, визначити їх основні погляди та досягнення, зробити порівняння спільних та відмінних рис у їх діяльності.

     Об’єктом дослідження є наукові школи, які виникли та розвинулися у процесі становлення глобалістики, як науки.

     Предметом  дослідження є головні погляди  та розробки наукових колективів, їх найбільші досягнення, а також схожість одних шкіл з іншими.

     1.Три основні теоретичні школи глобалістики.

     Передусім глобалізацію можна розглядати як розширення, поглиблення та прискорення світових взаємозв'язків у всіх царинах сучасного суспільного життя — від культурної до кримінальної, від фінансової до духовної. Те, що комп'ютерні програмісти в Індії сьогодні в узгоджені терміни надають послуги своїм роботодавцям у Європі та США, а вирощування опійного маку в Бірмі може бути пов'язане із зловживанням наркотиками у Берліні чи Белфасті, є ілюстраціями засобів, якими сучасна глобалізація з'єднує спільноти одного регіону світу з подіями на іншому континенті. Але поряд із загальним визнанням справжньої чи уявної інтенсифікації планетарної взаємозв'язаності існують істотні розбіжності в розумінні того, як краще концептуалізувати процеси глобалізації, як можна осмислити динаміку її причинових зв'язків і як можна схарактеризувати її структурні наслідки, якщо такі є. Резонансні дискусії з цього приводу уможливили вирізнення трьох великих теоретичних шкіл, які ми позначаємо як гіперглобалістів, скептиків і трансформаціоністів. Можна сказати, що кожна з цих шкіл пропонує своє бачення глобалізації, спробу осягнути й пояснити цей соціальний феномен. Розглянемо їх детальніше.

     Загальна характеристика гіперглобалістів

     Для гіперглобалістів глобалізація означає нову добу в людській історії, коли "традиційні нації-держави перетворилися на неприродні, навіть неможливі бізнесові утворення в глобальній економіці" Такий погляд на глобалізацію значною мірою надає перевагу економічній логіці і в неоліберальному варіанті вітає появу єдиного світового ринку і глобальної конкуренції як провісників людського прогресу. Гіперглобалісти твердять, що економічна глобалізація зумовлює "денаціоналізацію" економіки, запроваджуючи транснаціональні мережі виробництва, торгівлі й фінансів. За умов господарства "без кордонів" національні уряди майже цілком перетворюються на приводні паси для світового капіталу або, в кращому разі, на проміжні інституції, що перебувають між дедалі потужнішими місцевими, регіональними й глобальними механізмами управління. Як твердить Стрейндж, "безособові сили світових ринків... зараз є впливовішими за держави, яким, за припущенням, належить найвища політична влада над суспільством та економікою...; зменшення влади держав відбивається у її дедалі інтенсивнішому переході до інших інституцій, організацій, до місцевих та регіональних органів" У цьому сенсі чимало гіперглобалістів переконані, що економічна глобалізація створює нові форми суспільної організації, які витісняють (або колись витіснять) традиційні нації-держави як первинні господарські й політичні одиниці світового суспільства. [2.23с.].

     Гіперглобалісти твердять, що економічна глобалізація породжує нові типи переможців і переможених у глобальній економіці. Старий поділ на північ - південь дедалі більше стає анахронізмом, оскільки новий глобальний поділ праці із складнішою архітектурою економічної влади заступає місце традиційної структури центру-периферії. За такої ситуації урядам треба "керувати" соціальними наслідками глобалізації, інакше ті, хто "залишаються позаду, бажають не так скористатися шансом рухатися вперед, як утримувати інших позаду" Однак їм слід дедалі краще врядувати з огляду на те, що напруження, зумовлене глобальним фінансовим і конкурентним порядком, робить неспроможними соціал-демократичні моделі соціального захисту і свідчить про кінець пов'язаної з ними політики держави добробуту Глобалізація може пов'язуватися із зростанням поляризації між| лідерами та аутсайдерами у світовій економіці

     У контексті цього гіперглобалістського варіанту зростання світової економіки, появу інституцій глобального врядування та планетарне поширення і гібридизацію культур інтерпретують як свідчення радикально нового світового порядку, порядку, який свідчить про занепад нації-держави Оскільки національна економіка стає дедалі більше осердям транснаціональних і глобальних потоків, що не відповідають сутнісному змістові національної соціоекономічної діяльності, то владі й легітимності нації-держави кинуто виклик: національні уряди дедалі менше здатні контролювати те, що долає їхні державні кордони або самим виконувати вимоги своїх громадян. Навіть більше, оскільки інституції глобального і регіонального управління відіграють дедалі вагомішу роль, то автономія і суверенітет держави зазнають подальшої руйнації. Втім, умови, що сприяють міжнаціональному співробітництву між народами, ще ніколи не були такими сприятливими, як на основі глобальних структур комунікації та дедалі глибшого усвідомлення багатьох спільних інтересів. Це свідчить про появу "глобального громадянського суспільства".

     Економічна і політична влада, за цією гіперглобалістською точкою зору, починають істотно денаціоналізовуватися і розпорошуватися, що, всупереч твердженням національно орієнтованих політиків, дедалі більше стає "перехідним способом організації управління економічними справами" Для гіперглобалістів глобалізація означає нову добу в людській історії, коли "традиційні нації-держави перетворилися на неприродні, навіть неможливі бізнесові утворення в глобальній економіці". Гіперглобалісти твердять, що економічна глобалізація зумовлює "денаціоналізацію" економіки, запроваджуючи транснаціональні мережі виробництва, торгівлі й фінансів. За умов господарства "без кордонів" національні уряди майже цілком перетворюються на приводні паси для світового капіталу або, в кращому разі, на проміжні інституції, що перебувають між дедалі потужнішими місцевими, регіональними й глобальними механізмами управління.

     Існує спільна думка, що глобалізація є переважно економічним феноменом; що сучасна економіка стає дедалі інтегрованішою; що потреби світового капіталу нав'язують неоліберальну економічну дисципліну всім урядам, і тому політика, перестаючи бути "мистецтвом можливого", радше перетворюється на практику "здорового економічного управління". Гіперглобалісти твердять, що економічна глобалізація породжує нові типи переможців і переможених у глобальній економіці. Старий поділ на північ - південь дедалі більше стає анахронізмом, оскільки новий глобальний поділ праці із складнішою архітектурою економічної влади заступає місце традиційної структури центру-периферії. За такої ситуації урядам треба "керувати" соціальними наслідками глобалізації, інакше ті, хто "залишаються позаду, бажають не так скористатися шансом рухатися вперед, як утримувати інших позаду" [2.25с.].

     У контексті цього гіперглобалістського варіанту зростання світової економіки, появу інституцій глобального врядування та планетарне поширення і гібридизацію культур інтерпретують як свідчення радикально нового світового порядку, порядку, який свідчить про занепад нації-держави Оскільки національна економіка стає дедалі більше осердям транснаціональних і глобальних потоків, що не відповідають сутнісному змістові національної соціоекономічної діяльності, то владі й легітимності нації-держави кинуто виклик: національні уряди дедалі менше здатні контролювати те, що долає їхні державні кордони або самим виконувати вимоги своїх громадян. Навіть більше, оскільки інституції глобального і регіонального управління відіграють дедалі вагомішу роль, то автономія і суверенітет держави зазнають подальшої руйнації. Втім, умови, що сприяють міжнаціональному співробітництву між народами, ще ніколи не були такими сприятливими, як на основі глобальних структур комунікації та дедалі глибшого усвідомлення багатьох спільних інтересів. Це свідчить про появу "глобального громадянського суспільства".

Характеристика скептиків

     Скептики на підставі статистичних даних стосовно світових потоків торгівлі, капіталовкладень і виробництва, порівнюючи їх з XIX століттям, підтримують точку зору, що сучасні рівні економічної взаємозалежності в історичному плані зовсім не є безпрецедентними. Точніше, що не глобалізація, яка для скептиків обов'язково означає досконало інтегровану світову економіку, в якій переважає "закон єдиної ціни", а історичні дані переконливо підтверджують зростання рівнів інтернаціоналізації, тобто взаємодії між переважно національними господарствами [2.23с.]. Доводячи, що глобалізація є міфом, скептики покладаються на цілком економічну концепцію глобалізації, ототожнюючи її з досконало інтегрованим світовим ринком. Стверджуючи, що рівні економічної інтеграції поступаються цьому "ідеальному типові" і що така інтеграція, яка нині існує, сьогодні має менше значення, ніж наприкінці XIX століття (доба класичного Золотого стандарту), скептики доходять висновку, що масштаби сучасної "глобалізації" значно перебільшено.

     Більшість скептиків вважають, що якщо сучасна ситуація про щось і свідчить, то лише про значну "реґіоналізацію" економічної діяльності, оскільки світова економіка розгортається на тлі трьох головних фінансових і торговельних груп, таких як Європа, Азійсько-Тихоокеанський регіон і Північна Америка. Отже, порівняно з добою класичного Золотого стандарту світова економіка є значно менш інтегрованою, ніж це було колись. Серед скептиків існує думка, що глобалізацію і реґіоналізацію слід розуміти як суперечливі тенденції. Ґордон і Вейсс вважають , що порівняно з добою світових імперій світова економіка стала менш глобальною за своїми географічними обширами [2.28с.].

     Скептики також намагаються спростувати твердження, що інтернаціоналізація формує новий, менш державоцентричний світовий порядок. Зовсім не вважаючи, що національні уряди стають безсилими перед міжнародними вимогами, вони вказують на дедалі більшу їхню (урядів) вагу в регулюванні міждержавної економічної діяльності та активному сприянні їй. Уряди є не пасивними жертвами інтернаціоналізації, а навпаки, її головними архітекторами.

     Попри відмінності у наголосах, у таборі скептиків можна помітити зближення думок у розумінні того, що хоч би якими були рушійні сили, інтернаціоналізації, остання не супроводжується розмиванням нерівності між Північчю та Півднем. Навпаки, можна завважити зростання маргіналізації (відсування на "задвірки") багатьох країн "третього світу", оскільки торговельні й фінансові потоки всередині багатої Півночі швидко зростають, залишаючи осторонь більшість країн планети. Окрім того, Круґман ставить під сумнів поширену думку, що виникає новий міжнародний поділ праці, за якого нібито можна простежити явища деіндустріалізації Півночі, зокрема в діяльності мультинаціональних корпорацій, які експортують на Південь робочі місця. Так само Руігрок і Талдер, Томпсон і Аллен прагнуть розвінчати "міф" про "глобальну корпорацію", вказуючи на той факт, що іноземні інвестиційні потоки зосереджуються в розвинених капіталістичних країнах, а більшість мультинаціональних корпорацій переважно діють у своїх власних державах або регіонах. У цьому зв'язку позиція скептиків полягає у визнанні глибоко вкорінених форм нерівності та ієрархії в світовій економіці, "які впродовж минулого століття, якщо висловити це у структурних термінах, змінилися лише парціонально.