Життя и творчість Івана Франка

ІВАН ФРАНКО 
(1856—1916) 
Псевдоніми — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, Віршороб Голопупенко та інші (близько 100 псевдонімів і криптонімів). 
Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська об¬ласть) у родині коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко. Протягом 1862—1864 pp. він навчається в початковій школі вс. Ясениця Сільна, у 1864—1867 pp. — у школі при василіанському монастирі в Дрогобичі. 
Батькова смерть у 1865р. була для Івана непоправною втра¬тою. 
У 1867—1875 pp. він навчається у Дрогобицькій гімназії. 
У гімназії Франко починає писати власні твори. Перший його вірш називався «Великдень» і був присвячений пам'яті батька, який помер у Великодню ніч. 
У 1872 р. померла його мати. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець», «У столярні») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя І. Франка. 
Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібнос¬ті: міг майже дослівно повторити інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях, глибоко засвоював зміст прочитаних кни¬жок. Читав дуже багато: твори європейських класиків, культуро¬логічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. 
Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним біблі¬отека, в якій нараховувалося близько 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Досконало володіючи німецькою і польською мовами, Франко у віршовій формі написав кілька драматичних сцен на сюжети з всесвітньої історії, переклав укра¬їнською мовою окремі твори античних і новітніх авторів. 
У 1874 р. його ранні вірші була надрукувані на сторінках львівського студентського журналу «Друг». 
1875р. І. Франко вступив на філософський факультет Львів¬ського університету, увійшов до складу редакції журналу «Друг», 1876 р. з'явилася перша збірка віршів Франка «Баляди і розкази». Наступного року він почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу «Борислав». 
У 1878 р. поета вперше заарештували. Франкові інкримінують соціалістичну агітацію і пропаганду. Із його спогадів: «Дев'ять місяців, пробутих в тюрмі, були для Мене тортурою. Мене трак¬товано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв і воло¬цюг. А що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щодня будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна». Проте в тюремній камері він написав нищівну сатиру «Сморгонська академія», епіграми на реакційних москвофільських лідерів — Богдана Дідицького, Венедикта Площанського. 
Після звільнення разом з Михайлом Павликом І. Франко засновує новий журнал «Громадський друг» (у 1878р. вийшло тільки два номери), а після його заборони видає у цьому ж році два збірники журнального типу — «Дзвін» і «Молот», які були своєрідним продовженням часопису. В цих виданнях побачили світ такі його твори, як «Товаришам з тюрми», «Ка¬менярі», гостро полемічні статті «Критичні письма о галиць¬кій інтелігенції», «Література, її завдання і найважніші ціхи». 
Франко в цей час також багато перекладає з різних літератур, публікує переклади в серії книжок «Дрібна бібліотека» (1878 — 1880). Письменника втомлювала повсякденна праця, перервала¬ся довголітня дружба з Ольгою Рошкевич, яка змушена була під тиском батьків вийти заміж за іншого. Драматичне розгортання взаємин з дівчиною відбилося в ліричному циклі «Картка любо¬ві» (1878 — 1880). У 1880р. його вдруге заарештували. І. Фран-ко був три місяці ув'язнений в коломийській тюрмі. Письменника звинувачували в підбуренні місцевих селян проти «законного по¬рядку». В тюрмі Франко написав поетичний цикл «Думи проле-тарія». Враження від коломийського ув'язнення передані утворі «На дні». 
З 1881 р. у Львові за найактивнішої участі Франка виходить журнал «Світ». У ньому друкується його роман «Борислав смі¬ється». У цей же час він створює повість «Захар Беркут», пере¬кладає трагедію «Фауст» Ґете, поему «Німеччина» Гейне, рецен¬зує збірку «Хуторна поезія» П. Куліша, пише низку статей про Т. Шевченка. 
З 1883 р. Франко працює у львівському журналі «Зоря», вхо¬дить до складу редакції газети «Діло». 
1885 року відбулася перша поїздка Івана Франка до Києва. Він знайомиться з Ольгою Хоружинською і 1886 р. одружується з нею. У 1887 р. Франко створює поетичну збірку «З вершин і ни¬зин», яку присвятив О. Хоружинській. Два роки потому поета заарештовують втретє, ув'язнюють на два місяці за зв'язок з гру¬пою київських студентів, прибулих до Галичини. 
У 1890 р. з ініціативи Франка та М. Павлика засновується Русько-українська радикальна партія. Зі сторінок її органу — двотижневика «Народ» — Франко веде просвітництво серед се¬лянства. 
У 1893р. у Віденському університеті І. Франко захистив ди¬сертацію «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний ро¬ман». Того ж року він створив соціально-психологічну драму «Украдене щастя». 
За допомогою дружини Франко протягом 1894—1897 pp. ви¬дає журнал «Житє і слово», а потім організовує «Літературно-науковий вісник», котрий об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України. 
У 1896 р. створено поетичну збірку «Зів'яле листя», у 1897 — «Мій Ізмарагд». Наступного року відбулося святкування 25-літ-нього ювілею літературної діяльності І. Франка. У 1900 р. пись¬менник створив поетичну збірку «Із днів журби», роман «Перехресні стежки». 
Харківський університет присвоює Франкові у 1906р. науко¬вий ступінь доктора російської словесності, виходить поетична збірка «Semper tiro». 
У 1908 р. письменник зазнав першого нападу важкої хвороби. 
У 1911 р. виходить поетична збірка «Давнє і нове». 1914р. — поетична збірка «Із літ моєї молодості». Святкування 40-літньо-го ювілею творчої діяльності І. Франка. 
Важкими були останні роки письменника. Світова війна прине¬сла лихо мільйонам, зруйнувала й Галичину, й Наддніпрянщину. Війна розкидала і родину Франка: синів забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту, в Києві дружина лежала з нервовою хворобою в лікарні. До фізичних страждань до¬давалися й моральні, адже після окупації Львова російською армі¬єю люто переслідувалися будь-які українські національні прояви. 
Іван Франко помер 28 травня 1916 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові. 
У 1933 р. на його могилі було споруджено знаменитий пам'ят¬ник з символічним образом каменяра, який розбиває скелю, прокладаючи шлях до нового життя. 
Ім'я Франка носять Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути, Львівський оперний та Київський драматичний театри, бібліотеки, вулиці багатьох міст. У будинку, де жив письменник, створено музей. Твори Франка видавалися сотні разів і в Україні, і за кордоном. 
Перу І.Франка належать понад 100 оповідань, десять пові¬стей та романів надзвичайно широкої тематики. І.Франко напи¬сав близько 15-ти драматичних творів, видав талановиті книги для дітей: «Коли ще звірі говорили» (1889), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) та інші. 
І. Франко перекладав з 14-ти мов твори світових класиків: Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, Яна Неруди та багатьох інших. 
Українське літературознавство І. Франко збагатив сотнями праць, серед них 5-томне фундаментальне видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (1896—1910), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII ст.» (1900), «Нарис історії укра¬їнсько-руської літератури до 1890р.» (1910), «З секретів поетич¬ної творчості» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), «Іван Вишенський і його твори» (1891) та багато інших. Він є ав¬тором низки праць з питань мовознавства, фольклористики, по¬літичної економії, суспільно-політичної думки, загальної історії. 
У казці «Фарбований Лис» в образі лиса Микити засуджено хитрість та пристосовництво людини. В історичній поемі «Іван Вишенський» висвітлено постать Івана Вишенського як видатно¬го українського мислителя, полеміста XVII ст. 
В історичній повісті «Захар Беркут» змальовано героїчну бо¬ротьбу русичів проти монголо-татарських нападників. Герої твору понад усе люблять рідну землю, готові жертвувати задля її по¬рятунку навіть власним життям. 
Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного при¬значення і місця серед інших народів — одна з провідних у твор¬чості митця. Особливо могутньо прозвучала ця тема в поемі «Мойсей», написаній І. Франком у 1905 році. За жанром «Мойсей» — філософська поема, яка складається з прологу і 20 пісень (роздумів). Поштовхом до створення образу Мойсея була скуль¬птура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І. Франко, перебуваючи в 1904 р. в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдності. 
Пролог написано терцинами, які вперше застосував Данте в «Божественній комедії». Це строфа з трьох рядків п'ятистопно¬го ямба. Перший рядок в терцині римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи. Виникає сво¬єрідний ланцюг рим: аба, бвб, вгв. Рими у Франковому творі тільки жіночі (з наголосом на передостанньому складі). Терцини заучать урочиста, піднесено, патетично. Поема розкриває глибо¬ку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі по¬невіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. В осно¬ву поемі «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійної історії, а використовує лише один її фраг¬мент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяно їземлів Па¬лестині. Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується у забуває про Божі заповіді та обіцянки. Датан і Авірон забороняють Мойсееві промовляти до народу» по¬грожуючи закидати його камінням. Пророк, втративши віру в Божий промисел, карається Богом: 
А що ти усумнивсь на момент  
Щодо волі моєї,  
То, побачивши сю вітчину. 
Сам не вступиш до неї. 
Але зі смертю Мойсея не вмерли: його, ідеї та наміри: Єгошуа, «князь конюхів», продовжує справу пророка і провадить ізраїль¬тян до обіцяної землі. Велику увагу при розгляді твору, безпереч¬но; привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему; І справді, у пролозі І.. Франко звертається не до ізраїльського, а до українського народу. За характером ви¬слову пролог поділяється на дві частини: у першій переважають риторичні запитання, які викликають сумніви в державотворчих задатках українського народу, у його гідності та честі. У другій частині сумнів долається, а замість нього з’являється віра Е спро¬можність народу віднайти себе: 
Та прийде час, і mи огнистим видом 
Засяєш у народів вольних колі,  
Труснеш Кавказ, впервжишся Бескидом,  
Покотиш Чорним морем гомін волі. 
І глянеш, як хазяїн домовитий,  
По своїй хаті і по своїм полі. 
Таку ж структуру має і сама поема: ізраїльський народ сумнівається в можливості здобуття обіцяної землі, але зрештою знаходить її. Цікавою є й постать Мойсея, за ним певно добачаємо самого Франка, який, як і пророк, бере на себе відповідальність за долю народу, хоч у хвилини розпачу і піддається сумнівам: 
Та нам, знесиленим журбою, 
Роздертим сумнівами, битим стидом,—  
Не нам тебе провадити до бою! 
Отже, без прологу поема «Мойсей» сприймалась би зовсім по-іншому, пролог поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом прихо¬вується глибший, потаємний зміст. 
Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки». Назва твору симво¬лізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів. Кожен із героїв цього твору є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Перед нами — герої різних статей, різних соціальних верств, професій, врешті — різних національ¬ностей. Житейські перехрестя залишають свій відбиток на їх вну¬трішньому світі. У цьому творі Франко порушує соціальні про¬блеми: українського селянства та інтелігенції, взаємостосунки між різними суспільними групами, проблеми влади та підлеглих, зневір'я і затурканості селян, проблеми тодішнього судочинства, проблеми подружніх стосунків безправ'я жінки в суспільстві. Прототипом Євгенія Рафаловича послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч, який був чудовим промовцем. Усі події в повісті відбуваються навколо головного героя. 
Автор намагався показати знедоленим людям шляхи захисту своїх прав. Вкладаючи свої думки в уста адвоката Рафаловича, І. Франко ніби підштовхує народ до політичної боротьби за соці¬альні й національні права. 
Сюжет «Перехресних стежок» має два плани — любоз і бо¬ротьба. Обидві лінії пов'язані з молодим адвокатом Євгенієм Ра-фаловичем, який приїжджає працювати в одне з міст Галичини. До жорстокої протидії з боку влади Євгеній готував себе заздале¬гідь, проте він не міг передбачити, що «перехресні стежки» жит¬тя зведуть його з Регіною — юнацькою любов'ю, тепер — за¬міжньою жінкою, приреченою на приниження й безстрокову домашню тюрму. 
Така зав'язка сюжету Франкового твору. Розв'язок в ньому дві: любовна лінія закінчується трагічним фіналом (смерть Регіни); лінія ж боротьби має обнадійливу перспективу. Рафаловичу вдається певною мірою вплинути на обставини. Автор подає правдиву, глибоко психологічну характеристику «руського», тоб¬то українського села, жителі якого — люди темні, затуркані, залякані, безправні. Неосвічені, наївні та довірливі селяни не вмі¬ють захистити себе, не знають, кому вірити. До свого пана вони так само звикли, як віл до ярма, і тепер не розуміють, як без пана, самі, вони могли б керувати майном, прибутками. Втім, письмен¬ник не вважає селян людьми нижчого сорту. Очима Рафаловича він бачить їхні розумні погляди, чує розсудливу й дотепну мову. Ці якості найяскравіше розкриваються підчас селянського віча. Для селян віче — школа політичного життя, самозахисту, можливість згуртувати сили. Виступ Рафаловича перед селянами — свідчен¬ня щирого вболівання за їхні інтереси. «Браття селяни! — говорив Євгеній. — Покажім, що ми не діти, що не дамо водити себе за ніс. Не даймо загарбати собі своєї кервавиці. Піднесемо грім¬кий голос проти всього панського замаху на наше добро...» Зро¬зуміло, що в подібних епізодах твору устами Євгена Рафаловича промовляв до читачів сам І. Франко. 
Отже, Іван Франко по праву займає особливе місце в україн¬ській літературі. Він відомий за межами України не тільки як поет, письменник, драматург, але й літературознавець, фолькло¬рист, історик, перекладач. Із щедрої Франкової криниці черпають творчу наснагу нові покоління письменників, живописців, компо¬зиторів. «Які прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що його разом з іншими сіяв і наш Франко»,— писав Олесь Гончар.