История Украины

державний вищий навчальний заклад

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» 
МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
 
 
 

Реферат на тему:

Брестська Унія (1596) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                                              Реферат підготовував: 
     Студент групи 3420-1  
Плечун М.А. 
 
Реферат перевірив:

Штейнле О.Ф.

                                       План

1. Вступ
2. Передумови
3. Підготовка до унії
• Опір унії
4. Основні умови унії
5. Україна після унії
6. Висновки
7. Список Літератури

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Ідея  возз'єднання католицької і православної церков у принципі не відкидалася із самого моменту їхнього розколу в 1054р. В Україні перші спроби об'єднання церков мали місце ще в XIII в., а після Флорентійського собору 1439 м, ця ідея ледь не здійснилася. Однак на шляху втілення  ідеї стояли століття непорозумінь і взаємних підозр.

     Оскільки  католицька церква на протязі багатьох сторіч надавала вирішального значення зміцненню своїх рядів і організаційної міці, то православні особливо побоювалися розмов про возз'єднання, убачаючи за ними спробу підкорити Східну церкву Західною. І, треба сказати, побоювалася не без основ. Протягом усього XVI століття переконані у своїй перевазі польські католики, власне, і не ховали, з якою метою вони схиляли (а часом і відкрито примушували) до так називаної унії православних українців. Але врешті-решт у 1569 році це возз’єднання відбулося. Возз’єднання мало як позитивні так і негативні наслідки, але для нашого народу було більше негативних. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Передумови

     Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи і активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі, дав почин Унії. У підготовці унії чималу роль відігравали і єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття для боротьби з протестантами покликали в Польщу польські католицькі єпископи. Саму ідею унії підтримувала ще й верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми  приводами до унії були: 

• невдоволення руських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства; 
• бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства; 
• намагання верхівки руського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

Підготовка до унії 

  У 1577 р., широкий резонанс одержує знамените міркування Петра Скарги   “Про єдність Церкви божої”. У той же час єзуїти систематично вели і, так сказати, індивідуальну роботу серед ведучих українських магнатів, щоб схилити їх до підтримки ідеї унії хоча б у принципі що їм і удалося домогтися від багатьох, і навіть від самого князя Острозького. Король Сигізмунда III, ревний католик, використовував весь свій вплив для того, щоб від принципової згоди перейти до безпосереднього виконання єзуїтської витівки. Могли бути і більш вагомі причини для її підтримки, чим релігійна, причини політичні: унія ще тісніше прив'язала б Україну і Білорусію до Речі Посполитої і віддалила від впливу сусідньої православної Московії.

  Як  не дивно, але безпосередній імпульс до прийнятя унії був даний православною стороною. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, доведений до сказу сутичками, що не припинялись із братерством, а найбільше безтактним, на його думку, втручанням у ці “домашні дрязги” константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємному з'їзді православних єпископів у Белзе. Знайшлися ще три єпископи, що погодилися з Балабаном. Цими трьома єпископами були Кирило Терлецкий з Луцька, Дионисий Збируйский з Пагорба і Леонтій Пелчицкий з Турова. Пізніше до змовників примкнув Іпатій Потий з Володимира- авантюрист знатного роду, лише недавно «рукоположенный» у православні священики, а до цього ще встиг побувати в кальвіністах. Саме він з Терлецким очолив змову єпископів.

    Їм хотілося порядку і дисципліни серед православних такого, як у католиків. Хотілося, щоб авторитет єпископа незважаючи ні на що був незаперечний в очах усього духовенства і мирян. Вони заявляли своїй пастві, що, ставши частиною католицької церкви, вона одержить нарешті рівні з усіма права в Речі Посполитій: і міщан більше ніхто не скривдить у їхніх містах, і дворян не обійдуть вигідними місцями по службі. Натхненні настільки райдужною перспективою, змовники в умовах строгої конспірації провели серію переговорів з королівськими чиновниками, католицькими єпископами і папським нунцієм. Нарешті в червні 1595р. чотири православних єпископи офіційно оголосили про свою згоду привести свою церкву до унії з Римом. Вони зобов'язалися беззастережно визнати авторитет папи у всіх питаннях віри і догмата на гарантії збереження традиційної православної літургії і церковних обрядів, а також традиційних прав священиків обзаводитися родиною. І вже наприкінці 1595р. Терлецкий і Потий відправилися в Рим, де папа Клемент VIII проголосив офіційне визнання унії.

   Тільки  після цього звістка про унію стала надбанням православної громади.

   Зрозуміло, обуренню українців не було межі. І  навіть такі їхні лідери, як князь Острозький, що внутрішньо вже схилялися до ідеї унії, були розлютовані тим, як підступно і бездарно ця ідея була приведена в життя. У відкритому листі до чотирьох єпископів, що получили широкий резонанс, князь називав змовників “вовками в овечій шкірі”, що зрадили свою паству. І призивав віруючих до непокори самозваним вершителям їхніх доль. Направивши офіційний протест королю, князь Острозький у той же самий час вступає в антикатолицьку змову з протестантами, загрожуючи підняти збройне повстання. По всій Україні і Білорусії православне дворянство термінове з'їжджалося на місцеві збори, щоб гнівно засудити унію. І навіть єпископи Балабан і Копистенский, налякані розмахом протесту, відреклися від побратимів змовників і зробили формальні заяви про те, що вони разом із усіма православними виступають проти унії. Для дозволу конфлікту в 1596р. у Бресті скликається церковний собор. Ніколи колись не знали Україна і Білорусія настільки багатолюдних церковних зборів. Супротивників унії представляли два вище згаданих єпископи, православні ієрархи через границю, десятки виборних представників дворянства, більш 200 священиків і безліч мирян. Щоб забезпечити їхню безпеку, князь Острозький з'явився на собор на чолі власних збройних загонів. Ряди прихильників унії були нечисленні і складалися усього лише з чотирьох православних єпископів, а також жменьки католицьких ієрархів і королівських чиновників.

   Ледь  почавши, переговори зайшли в безвихідь: стало очевидно, що сторони загальної мови не знайдуть. Розуміючи безглуздість подальших сперечань, уніати прямо заявили, що ніякі доводи розуму не змусять їх відректися від унії. І як ні протестували православні, до яких погроз не прибігали усе було марно, тому що виходів з такої ситуації залишалося тільки два: змусити уніатів відступитися чи змусити короля позбавити їхнього єпископського сану. Те й інше виявилося зовсім неможливо, унія була прийнята і у результаті з’явилися 3 нових церки.

Основні умови унії 

Основними умовами Берестейської унії були:

• Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та лише Бога-Сина;
• Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;
• Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря;
• Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;
• Виборне право на заміщення митрополичної та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою;
• Збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства;
• Підтвердження східних принципів організації черенчего життя;
• Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів;
• Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовою;
• Підпорядкування братств єпископам.

 

Україна після унії 

     Берестейська  унія не внесла спокою і не поєднала церкви. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука Папи Римського. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.

     Тяжкий  стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина  шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків.

     Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників. Слабого митрополита Михаїла Рогозу замінив у 1600 році єпископ Володимирський, талановитий Іпатій Потій, що був до того Володимирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець і дипломат. Роки 1595-1613 — це «Потієва доба», характеризує його роль О.Б. Курилас. Твердою рукою взяв він керівництво митрополією і провадив справу до своєї смерті в 1613 році. «Не з Рогозою, а зо мною маєте діло», — писав Потій у 1600 році до слуцького кліру, який не слухав його.

     На  той час православне духовенство  не мало рівного митрополитові Потієві, але мало князя Костянтина Острозького, який останні роки свого життя присвятив боротьбі з унією та обороні Православної Церкви. Шукаючи підтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвіністами. В 1599 році у Вільні відбулася Генеральна Конференція, на якій він заступав православну шляхту, а князь М. Радзівілл — кальвіністичну. Але співпраця двох конфесій не наладналась, бо духовні кола вороже поставилися до кальвіністів і вимагали благословення патріарха. Благословення патріарх не дав, і Віденська Генеральна Конференція фактично на тому й скінчилася.

     Найбільше значення у справі оборони Православної Церкви мала релігійна полеміка, участь в якій взяло чимало видатних, талановитих авторів. Ця полеміка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, і вони викликали захоплення читачів. Тим часом православні втрачали свої храми, церковні маєтки, які переходили до уніатських владик.

     Справу  православних та уніатів розглядалося майже щороку на сеймі, в сенаті. Важливим було те, що нарешті король примушений був визнати, що український народ поділився на дві частини, і що уніати не можуть репрезентувати всього народу.

     Року 1603-1605 польський уряд пішов на поступки: з митрополії уніатського митрополита вилучено Києво-Печерський монастир і дозволено обрати там православного архимандрита — Єлісея Плетенецького; визнано права братств і вилучено їх з-під юрисдикції митрополита-уніата.

Безоглядна політика Сігізмунда III викликала незадоволення протестантів та православних, до яких приєдналося чимало дисидентів католиків, і 1606 p. проти короля вибухло повстання на чолі з Краківським воєводою Зебжидовським. Хоч це повстання було придушене польським військом, але в ньому чітко висловили свої вимоги православні, зокрема — деградувати уніатських владик, роздавати церковні добра тільки православним припинити всі судові процеси проти духовенства.