Інститут почесних:практика призначення в різних країнах світу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

Тема: Інститут почесних (позаштатних консулів):практика призначення в

різних країнах світу

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

 

 

 

Перевірив:

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………….3

1. Інститут почесних (нештатних) консулів………………………5
2. Правовий статус почесних (нештатних) консулів……………..9
3. Призначення глави консульської установи…………………….17
4. Загальна характеристика консульських функцій………………22
5. Консульські привілеї та імунітети………………………………26

Висновок…………………………………………………………………33

Спісок літератури………………………………………………………. 34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Консул (від латинського consul) - посадова особа, яка призначається  в якості постійного представника в  будь-якому місті чи окрузі іншої  держави для виконання функцій  в рамках встановлених між двома  країнами консульських відносин. Консульські  функції визначаються Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 року, рядом інших багатосторонніх  угод, а також двосторонніми консульськими  конвенціями і внутрішньодержавним  законодавством. Як правило, консул вживає заходів до максимально повного  здійснення громадянами його країни всіх прав, наданих їм законодавством приймаючої країни, веде облік громадян своєї країни, що знаходяться в  межах свого консульського округу, надає їм необхідну юридичну допомогу, видає, подовжує або вносить зміни  у встановлені законом документи  громадян (паспорти, дозволи та інші документи), видає, погашає і продовжує  візи на в'їзд у свою країну, виробляє нотаріальні дії, а також консульську  легалізацію документів, виданих  в акредитуючій їм державі.

Інститут консулів зародився  в кінці 11 століття - в основному  для захисту інтересів європейських купців у країнах Сходу. У міру розвитку торгівлі він отримав подальше розповсюдження і до кінця 18 століття набув рис, які зберігаються і  понині.

Розрізняють штатних консулів - державних чиновників, що призначаються  в іншу країну для проходження  служби, і позаштатних (почесних) консулів, якими можуть бути і громадяни  країни перебування, виконують свої обов'язки на добровільних засадах. Останнім часом практика призначення позаштатних  почесних консулів поступово звужується.

Консул і його співробітники  входять до числа консульського  корпусу в країні перебування. Згідно з міжнародною практикою на них  поширюються консульські привілеї та імунітет, як правило, аналогічні дипломатичним.

За старшинством консульські  співробітники поділяються на генеральних  консулів, консулів і віце-консулів.

У дипломатичних представництвах (посольствах) зазвичай консульські  обов'язки виконує будь-хто із співробітників посольства, часто очолює спеціальний  консульський відділ. Він також може називатися консулом.

Дана робота ґрунтується  на ознайомленні з особливостями  консульських відносин, а також консульського  права, основними поняттями і  категоріями. Вона передбачає отримання  навичок роботи з консульськими  конвенціями¹.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Інститут почесних (нештатних) консулів

Почесне консульство - це різновид консульської установи, очолюване нештатним  почесним консулом, який не отримує  платні від країни його призначила, але при цьому знаходиться  на державній службі країни призначення.

Незважаючи на велику кількість  зручних привілеїв, основна функція  Почесного Консула полягає в  торговому експортно-імпортному посередництві  між закріпленими державами, у сприянні економічному, культурному, ділового розвитку обох держав.

Консул почесний (нештатний) - особа, не перебуває на державній службі акредитуючої держави, але виконує за його дорученням і за згодою держави перебування консульські функції. Позаштатними консулами можуть бути громадяни акредитуючої держави, держави перебування або будь-якої третьої держави з числа осіб, які займають видне суспільне становище в державі перебування і володіють необхідними особистими якостями, а також мають можливість належним чином виконувати покладені на нього консульські функції. За виконання консульських функцій почесний консул платні не одержує, але може перетворювати на свою користь консульські збори².

Як правило, на цю посаду призначаються матеріально незалежні  люди, мають свій власний бізнес. На відміну від штатних «почесні»  мають право займатися комерційною діяльністю.

Перші почесні (позаштатні) консули з'явилися в Росії ще за Петра I. Консульські функції спочатку виконували особи, які не перебували на державній службі, як правило, купці, що мали ділові контакти за кордоном.

Різниця між штатними і  позаштатними консульськими представниками:

1. Штатні консули отримували  певний зміст від уряду, позаштатні консули його не отримували.

2. Штатні призначалися  з осіб, які перебувають на  державній службі, позаштатні консули  обиралися з числа місцевих  жителів і могли бути як  російськими, так і іноземними підданими.

3. Позаштатні консули  призначалися, як правило, в такі  пункти, де при недостатності  підстав до заснування штатного  консульського поста існувала  необхідність у присутності консульського  представника для захисту інтересів  російських підданих і для  інформування штатного консульства.

4. Сфера діяльності нештатного  консула обмежувалася тим портом  або містом, в якому він проживав.

У царській Росії в 1909 році налічувалося понад 300 почесних консулів.

Місцезнаходження резиденції і канцелярії почесного консула, його клас і консульський округ визначаються за погодженням з державою перебування.

Почесний консул у взаємодії  з дипломатичною або консульською установою, під керівництвом якого  він діє, захищає права і законні  інтереси громадян і юридичних осіб, вживає заходів до того, щоб громадяни  і юридичні особи користувалися  в повному обсязі всіма правами, наданими ними законодавства держави  перебування і міжнародними договорами, учасниками яких є держава перебування, а також загальновизнаними нормами  і принципами міжнародного права³.

Почесний консул здійснює реєстрацію громадян, що знаходяться  на території його консульського  округу, бере участь у заходах щодо забезпечення збереження та благоустрою  російських військових і цивільних  поховань на території держави перебування; вживає заходів до встановлення опіки  та піклування над які у його консульському  окрузі неповнолітніми громадянами, які  залишилися без батьківського піклування, і над недієздатними або не повністю дієздатними повнолітніми громадянами; вживає заходів до охорони майна, що залишилося після смерті громадянина; сприяє іноземним громадянам та організаціям у наданні ними гуманітарної допомоги, а також в оформленні передачі грошей, цінностей та майна в дар, юридичним особам і громадянам та інші.

Почесний консул може покинути свій пост, якщо його відкличе направила  держава або ж влади країни перебування відкличуть свою згоду на його роботу.

Почесні консули отримують  фактично ті ж привілеї та імунітети, що і кар'єрні консульські особи (їх «охоронні грамоти» - Віденська  конвенція про консульські зносини  від 1963 року і двосторонні консульські  угоди). Різниця, як правило, полягає  лише в тому, що почесний консул має  ці привілеї та імунітети лише в  рамках виконання ним консульських функцій. Крім того, його нерідко частково звільняють від податків і зборів. Пошта і багаж почесних консулів, як правило, не підлягають оглядові, транспортні засоби - реквізиції.

Останнім часом інститут почесного консульства стає все  більш затребуваним. При цьому  як держава призначає своїх почесних консулів в іноземних державах, так і приймає їх у себе.

Корпус почесних консулів формується в основному з середовища ділових людей - місцевих громадян або  вихідців з держави, що користуються відповідною репутацією в акредитовану державу, що не працюють в державних установах і не займають виборні посади, а також з урахуванням думки країни перебування.

Серед консульських функцій, виконуваних почесними консулами, дуже актуальними стають послуги в наступних питаннях:

1. Надання консультаційних  послуг у питаннях встановлення  контактів і розвитку ділової  співпраці з партнерами в країні  перебування, інформування про  закони країни перебування у  сфері економічної діяльності, про  правила оформлення документів, пов'язаних з такою діяльністю.

2. Оформлення документів  для здійснення експортно-імпортних  операцій (ліцензій, сертифікатів і т.д.), митних документів, а також легалізації їх у разі потреби.

3. Оформлення статусу  перебування в країні, допомогу  в отриманні віз, дозволів на  роботу, виду на проживання.

4. Сприяння у придбанні  або продажу рухомої та нерухомої  власності, іншого майна, найм  квартир і приміщень, оформлення  необхідних для цього документів⁴.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Правовий статус почесних (нештатних) консулів

Віденською Конвенцією про  консульські зносини⁵, яка була підписана у Відні 24.04.1963 року та набула чинності 19.03.1967 року1 (ратифікована Україною у складі СРСР 23.03.1989 р., набула чинності: 27.05.1989 р.), крім поняття «штатного консулу», було також введено і поняття «почесного консулу» (анг. – honorary consul).

Положення Віденської конвенції, перш за все, стосуються офіційних консульських установ та штатних консулів. Так, від самого початку Конвенція була спрямована на забезпечення ефективного здійснення консульськими установами своїх функцій від імені держави. Враховуючи цей факт, багато питань щодо статусу «почесного консулу» залишились не врегульованими Конвенцією. У науковій літературі небагато уваги приділяється безпосередньо питанню інституту почесних консулів. Так, наприклад, цьому питанню присвячені роботи таких науковців, як: С.В. Лозінська⁶, К.П. Педурару⁷. Разом із тим, у них розглядається застаріла нормативна база, інститут почесного консула розкрито неналежним чином. Тому метою роботи є дослідження особливостей інституту почесного консула щодо розвитку національного законодавства України у цій сфері. Новизна статті полягає в аналізі міжнародних документів, які регламентують статус почесного консула, та нормативних актів України. Таким чином, повертаючись до Віденської Конвенції про консульські зносини, необхідно зазначити, що саме Глава III цього договору визначає правовий статус почесних консульських посадових осіб та правовий режим консульських установ, які очолюються такими особами. Це питання стало підставою для дуже широкого обміну думками під час проведення Віденської конференції з консульських зносин 1963 року.

Досить цікаво проходив розгляд  положень Конвенції, що стосуються прав, привілеїв та імунітетів позаштатних консулів, які відповідно до термінології, прийнятої в Конвенції, названі «почесними консулами». Так, у ст.22 було закріплено, що консульські посадові особи повинні бути в принципі громадянами держави, яку представляють. Хоча, наприклад, це не відповідало в цілому позиції СРСР, оскільки у Консульському статуті СРСР 1926 р. було записано: «Консулами і консульськими агентами можуть бути тільки громадяни Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Однак найгостріша боротьба з питання почесних консулів розгорнулася на конференції між представниками скандинавських країн, Бельгії, Швейцарії, Голландії, з одного боку, і представниками афро-азіатських країн – з іншого. Представники першої групи країн, які мали на той час широку мережу почесних консулів, домагалися включення в Конвенцію положень про надання почесним консулам значних привілеїв та імунітетів, які би могли бути використані для одержання пільг у митних питаннях, податках та інше. Представники ж афро-азіатських країн заперечували проти надання почесним консулам широких привілеїв, і зокрема вимагали збереження в Конвенції тих положень, які би ставили почесних консулів під строгий контроль з боку влади держави-перебування щодо їх комерційної та іншої діяльності, не пов’язаної із здійсненням консульських функцій.

Результатом конференції  з цього питання стало надання факультативного характеру цьому інституту та прийняття ст.68 Конвенції: «Кожна держава вільна вирішувати, чи буде вона призначати або приймати почесних консульських посадових осіб». Що ж стосується привілеїв і імунітетів, які повинні надаватися відповідно до Конвенції почесним консулам, то в основному вони залишилися в тому ж обсязі, як це було передбачено в проекті конвенції (це в основному відповідало позиції афро-азіатських країн)⁸.

Сьогодні, розглядаючи Віденську  конвенцію, як цілісний документ, можна  визначити, що п.2 ст.1 Конвенції визначає чітку градацію, що існує дві категорії «консульських посадових осіб»: штатні консульські посадові особи та почесні консульські посадові особи. При цьому зазначається, що положення Глави 3 Конвенції поширюються на консульські установи, які очолюються почесними консульськими посадовими особами. Крім того, поняття «консульська посадова особа» - почесний консул, також входить до складу поняття «співробітник консульської установи» (п.«g») ст.1 Конвенції). Тому необхідно також враховувати й п.3 ст.1 Конвенції, де зазначено: «статус співробітників працівників консульських установ, які є громадянами держави перебування, або постійно проживаючих у державі, регулюється ст.71 Конвенції».