Історія формування канону Старого Заповіту

Склад, кількість та розміщення книг Біблії змінювалися протягом кількох останніх століть до н. е. та в перші століття н. е. У цьому процесі відбилися  певні колізії ідейної та організаційної еволюції іудаїзму та християнства —  як релігійних систем та соціально-культурних феноменів.

   Внесення тієї чи іншої книги до офіційно визнаного списку, звісно, відображало насамперед догматичний та богословський розвиток певного релігійного напряму.

3. Історичні та культурні підстави для формування біблійного канону. 

  Дискусії  про канонічність або неканонічність окремих творів звичайно починалися тоді, коли офіційне вчення в цілому вже склалося і виникала потреба в його систематизації, чіткішому визначенні та захисті від «перекручень", «викривлень», «єресей» тощо.

  Наприклад, зміцнення релігійної цілісності та ідентичності громади іудеїв після  їх повернення з Вавилонського полону в VI—V ст. до н. е. потребувало уточнення та збереження складу й змісту священних книг. В іудейській традиції така настанова на фіксацію та захист ортодоксії називалася «вибудова огорожі навколо Вчення». Крім богословської рефлексії з приводу вчення та формулювання його основних принципів, подібна «огорожа» обов'язково включала в себе кодифікацію релігійних текстів, відокремлення канонічних книг від неканонічних (прихованих, фальсифікованих, єретичних тощо).

  Згодом  — на новому етапі — цього  ж вимагав захист етнічних та релігійних традицій в іудейській діаспорі в  останні століття до н. е. та протягом усього І тис. н. е. Те саме можна сказати  про роль унормованої писаної  традиції — канону — в становленні  християнської церкви у перші  століття н. е.

  Крім  того, зміни культурних форм передачі релігійного чи суспільного досвіду  та суто прикладних засобів фіксації і збереження тексту спонукали до оформлення чітко визначеного канону. Приміром, користування специфічною  «книжною» формою манускриптів — т. зв. «кодексом», який був запроваджуваний з II ст. н. е. і поступово заступив попередню старовинну форму (сувої) — викликало необхідність впорядкування масиву релігійних текстів. У попередню добу, доки ці тексти зберігалися у вигляді окремих списків-сувоїв, порядок мав другорядне значення. Коли ж кодекси-зшитки (грецькою «тетрагони» або «тетрадіони») замінили сувої, принцип стандартного порядку книг поступово прийняли як іудаїсти, так і християни. Офіційно визнаний (іудаїстською синагогою або християнською церквою) порядок біблійних книг — канон — згодом утвердився як загальновживаний, хоча й не став однаковим для всіх напрямів та течій.

  Зазначимо також, що включення  до канону є в історії  релігії найважливішим  засобом збереження та ретрансляції релігійного тексту протягом тривалого часу, через життя багатьох поколінь.

4. Традиційні погляди на природу біблійного канону.

     Іудейська та християнська тради-погляди на природу становлення біблійного канону та його історію. Талмуд (Мішна, Бава Батра, 15а; Мішна, Абот, 1,1) містить перекази про те, що святість кожної книги Біблії визначалася авторством когось із пророків: Мойсеєм, Ісусом Навином (Єгошуа), Самуїлом, Давидом, Єремією та іншими. Крім того, за талмудичним переказом, укладанням та фіксацією священних писань опікувались свого роду духовні спадкоємці стародавніх пророків Ізраїлю — священики-книжники, члени т. зв. "Великої Синагоги», яка була центром іудейської релігійної вченості в епоху Другого Храму (V—II ст. до н. е.).

  Християнські  погляди на природу формування біблійного канону зумовлюються вченням про  Церкву як містичне «Тіло» — «Боголюдський  організм». Тож святість певних писань поступово визначалася через  відповідність до церковної традиції як цілісності. Сам процес їх канонізації, офіційного утвердження, християнська традиція визнає як такий, що відбувався за участі та під зверхністю самого Бога (під впливом Святого Духа). Визначення біблійного канону, прийняте християнською церквою на Вселенських соборах перших століть н. е., проголошувало, що канон є «зібранням богодухновенних Писань, які містять у собі слово Боже, записане пророками та апостолами».

5. Богодухновенність біблійного тексту як критерій включення до канону. 

   Провідним критерієм, підставо- вою умовою появи тексту в складі канону для релігійних традицій, що базуються на Біблії, є т. зв. «богодухновенність». Уявлення про богодухновенність притаманні й іудейській, і християнській релігіям (у християнстві вони оформлені у вигляді церковного догмату та відповідного вчення). Традиційно вважається, що зміст біблійних Писань зумовлений як безпосередньою дією Бога, так і особливим впливом на авторів («натхненням Святого Духа»). Причому одні богослови розглядають людину-автора як пасивне знаряддя Бога, що пише «під диктовку», інші — як активного співтворця, «натхненного» Богом, котрий передає досконале Боже Одкровення крізь призму власної особистості та мовою своєї епохи.

  Найвище релігійне натхнення, або «інспірація» (лат. іпзрігаїіо), визначало безумовну  авторитетність біблійних текстів. Ці тексти розглядалися як найбільш достовірне свідчення реальності Божественного Одкровення, факту контакту-спілкування людини з Богом та Його всемогутнього впливу на існування світу та життя людства. Ступінь певності текстів зростала, якщо їх авторами були люди, котрі, за переказом, отримали Одкровення, натхнення Святого Духа (пророки, апостоли), а також особи, наближені до них.

  Тоді  або факт появи окремої священної  книги, або процес її загального прийняття  віруючими спирається на вищий священний  авторитет — духовний провід самого Бога. Тому надзвичайно високо поціновувався  також авторитет осіб-«свідків»  сакральної зустрічі зі Священним.

6. Інші критерії канонізації.

   Серед критеріїв включення канонізації релігійних текстів до біблійного

    канону, крім богодухновенності,

ще називають:

• авторитетність імені автора книги («пророка», «апостола», людини, наближеної до таких осіб);
• історичну достовірність книги, в тому числі достовірність її авторства, т. зв. «атрибуцію»;
• відповідність змісту книги до віроповчальних, догматичних настанов релігійної традиції (догматична достовірність);
• давність прийняття її громадами віруючих як сакрального тексту;
• поширеність (загальновживаність) книги;
• авторитетність відомих представників традиції (релігійних учителів, книжників, богословів, керівників громад тощо), які в різний час засвідчували достовірність та істинність тих чи інших книг;
• рішення авторитетних релігійних органів (наприклад, церковних соборів), що підсумовували досвід використання тих чи інших текстів у релігійній практиці.

  Але ці критерії в релігійній свідомості нерозривно пов'язані з богодухновенністю. Відповідність біблійного тексту всім цим критеріям є фактично підтвердженням богодухновенності, її «засвідченням» з боку релігійної традиції — іудейської або християнської. Підтвердження богодухновенності, «святості» тексту історично відбувалося через «авторитетні свідчення» — особисті чи колективні. У термінах релігійної мови такі свідчення також вважалися богодухновенними, оскільки спиралися не на партикулярну сваволю приватної думки, а на інспіровані Богом релігійну інтуїцію і почуття святості.

  Процес  становлення канону і сам факт його утвердження церквою християнська традиція вважає практичним усталенням догмату богодухновенності.

  7. Список використаної  літератури:

1. «Книга Книг» Джон Шаллер ( Переклад - В’ячеслав Горпинчук).К.:2007.

2. «Церква» ,2011р. Редакція: Козачок А.М., Вернер В.В., Манелюк С.В., Вознюк В.В.

3. «Біблієзнавство» С.Головащенко,Либідь,496с.

4. Біблія або  Книги Святого Письма Старого й  Нового  Заповіту  із мови

Давньоєврейської   та грецької   на українську наново перекладена.  United Bible

Societies, 1991; Українське Біблійне Товариство, Київ, 1993.

5. Толковая Библия, или комментарии на все книги Св. Писания Ветхого и Нового

Завета  (ред. А.П. Лопухина).  в  7-ми тт.  Спб,  1904-1910(перевид.: Стокгольм,1987-1989).

6. Апокрифы первых христиан. М.,1989.

7. Олесницкий А. Руководственные  о  священном   Писании  Ветхого   Завета  сведения из творений св. Отцов и учителей Церкви. Киев, 1894.

8. Ключевые понятия Библии. Словарь-справочник. С.-Пб.,1996.

9. Симфония на Ветхий и Новый Завет (Сост. И. Проханов. Изд. ВСЕХБ).

10. Релігієзнавчий словник. К.,Четверта хвиля, 1996.

11. Еврейская энциклопедия. (ред Л. Кацнельсона, Л. Гинсбурга) тт. I-XYI, Спб, б.г.

12. Тематическая Библия с комментариями. Минск, 1996.