Історя Городка

Повернутись на початок

КОРОЛЬ ЯГАЙЛО

 
   Своє захоплення містом та любов  до нього виразив король своїми численними привілеями, писаними на пергаментах. 30 вересня 1389 року, перебуваючи на Городоцькім  замку, надає Ягайло Городку Магдебурзьке право та всі спряжені із ним привілеї. І були ті привілеї справді щедрі, бо щедро ділив польський король українську землю, зганяючи з неї Її корінних мешканців — українців і віддаючи її у руки зайд. Дав місту, отже, сто ланів грунту, з яких чотири наділялись у власність війтові. Два лани діставала твердиня польського духу на цих землях - костьол, чотири відводилися під громадське пасовисько. На 12 літ місто звільнялося від усіляких податків, по упливі яких мали городчани платити чинш у розмірі дев'яти скойців та давати як десятину три скойці на костьол. Кожному міщанину гарантувався грунт під ужиток. 
   Думав Ягайло і про майбутнє міста, заохочував його жителів займатися торгівлею та різними ремеслами. Аби мешканцям Городка ніхто не складав конкуренції, заборонив король на передмістях і навколишніх землях займатися торгівлею та прибутковими ремеслами. А жили у цих окреслених межах, звичайно ж, українці. 
   У місті були встановлені ятки для пекарів, масарів, різників, шевців, бондарів, боднарів та інших. У них та в крамницях продавався товар свій та приїжджих купців. 
   У Городку впроваджувались війтівство та влада судова, які переходили від батька до сина. За Ягайла першим війтом був Микола Ульрик. І війтівство, і суддівство можна було, як товар, продавати разом з грунтами, що належали до них. У Городку, щоправда, до такого не доходило, і спадкове війтівство та суддівство дотрималось аж до приходу австріяків. 
   Король, надаючи війтові лани, робив його незалежним від міської управи. У Городку ті війтівські лани починалися неподалік костьолу і тягнулися через пізнішу німецьку колонію Фольденберг аж до самого Артищова. Був це звичайнісінький фільварок, основні забудови якого купчилися на території теперішньої спецшколи. Мав цей добре загосподарений фільварок млин, що приносив чималі прибутки (протримався під назвою "Юридика" аж до третього поділу Польщі), мав двір, тік для збіжжя, кирати для молотьби, будинки для служби, корчму. Сиділо на війтівських грунтах 70 халупників. 
   Микола Ульрик дістав від короля привілей на будівництво млина на ріці. Цей багато разів перебудовуваний і добудовуваний млин на шість каменів зберігся до наших днів, хоч давно був переведений на електричну енергію. До нього Ще донедавна тягнулися машини з зерном, а тепер, обшарпаний І понищений, з повибиваними вікнами, стоїть без діла. Побіч млина на енергії падаючої води працював невеличкий тартак. Мав право Микола Ульрик виловлювати рибу в ріці і тримав для цієї справи двох рибалок. Сам же промисел рибальства належав не до війта, а до старости. 
   Війт забирав собі половину прибутків від міських яток та крамниць і лазні. За ці блага зобов'язувався до рицарської служби, і на кожну воєнну виправу мав ставати сам, а також зобов'язаний був виправити у військовий похід одного лучника та списоносця, належно споряджених та на добрих конях. У пізніших часах обов'язок військової служби перейшов виключно на шляхту, яка могла від нього відкупитися, Що само по собі ставало доброю статтею доходів для війтів. 
   Незалежність війтівства від міщан дуже часто спричинювала різноманітні непорозуміння, скандали та суперечки. 
   Як свідчать документи, першим війтом-шляхтичем у Городку був Ян Пйонтровський (сталося це десь близько 1449 року), а останнім — Адам Бялоскурський; від нього війтівство забрала австрійська адміністрація, а на фільварку та ланах стали хазяйнувати німецькі колоністи, котрі утворили колонію Фольденберг. 
   Твердять хронікарі та історики, що привілеї Ягайла зіграли позитивну роль для міста, допомогли його становленню. З'явилися ошатні будинки, впорядковувався центр, можна було їздити вулицями, зростав добробут мешканців. Любив король своє містечко, тішився тими змінами, що наставали тут за його правління. Майже кожного року приїздив він до Городка, зупинявся на замку, який розбудував, укріпив. Любив тут відпочивати у вечірні години, коли замовкає земля і зітхає молитвою до Бога. Принаймні у всьому цьому переконують нас тодішні хроністи і художня література. Та й справді: чим, як не любов'ю, можна пояснити такі часті відвідини королем Городоцького замку, коли мав абсолютно аналогічний у селі Добростанах? 
   Замок Ягелла стояв у теперішній передній частині парку, оточений зі всіх сторін рікою, а від ринку — відділений валом та млином з невеликим тартаком. Хвалилися літописці, що було це місце вартісне і гарне, навіть як на короля. 
   За ласкою короля поспішали до замку з усіх земель та околиць, тому було тут гамірно і ніколи не бракувало шукачів правди та справедливості. Король не був вельми вибагливий до одягів, як, зрештою, і до їства та питва. Любив усе просте та натуральне. Займався полюванням, й іноді довго доводилося прохачам чекати, поки з ловів повернеться король. Ї, траплялося, що просто з лісу повертався Ягайло до справ державних, вельми поважних, та й тут, пишуть хроніки відволікали його солов'ї та пташки своїми співами, і не міг всидіти король у замкових кімнатах й виходив у парк. Як і годиться, була в Городоцькому замку і королівська канцелярія з пергамінами, воском та печаткою. Цим уже підканцлер турбувався, де і на що бити печатку та скріплювати її воском і шнуром. 
   Часами лови та прогулянки по парку переривалися бо приїздили до короля гості. Кажуть, що з цілої околиці звозилися тоді до королівського столу хліб і пиво, мука і мед риба і перець. Тільки м'яса не потрібно було, бо привозив його з полювання в достатній кількості їх величність король 
   Після надання містові Магдебурзького права фіксують хроніки перебування Ягайла в Городку у червні 1391 року. Достеменно відомо також, що він знову був тут у листопаді 1393-го, потім — 1404-го і, вже як вдівець по смерті королеви Ядвіги, у листопаді 1405 року. 
   Той листопадовий приїзд короля в Городок був викликаний закінченням довготривалого спору львівських міщан з плебаном, тобто парохом, Іваном Русином за церкву Матері Божої у Львові. Врешті-решт зібралися дві сторони в Городку в якійсь, як пишуть хроніки, дуже великій стодолі на передмісті, де після гострих суперечок якось дійшло до щасливої угоди, котру й затвердив король у замку, а підканцлер закріпив королівською печаттю на шнурку. 
   Після цього Ягайло прибув у Городок навесні 1410 року, безпосередньо перед Грюнвальдською битвою. Тут, на замку, складалися плани, шукалися союзники, збиралися кошти... 
   Відбулася Грюнвальдська битва 15 червня 1410 року біля містечка Грюнвальда і Танненберга, або, за висловом руських літописців, "межи гради Дубровньї й Острога", на правому березі нижньої Вісли, за десять кілометрів від Марієнбурга у Східній Пруссії. З року в рік зростала могутність лицарського ордену. Це не могло не викликати побоювань польського короля Ягайла та великого князя литовського Вітовта. Безпосереднім поштовхом до битви стало захоплення лицарями у князів мазовецьких області Добржинської. Війна виявилася важкою для польсько-литовських сил, а оскільки лицарі мали на своїй стороні сильних союзників, як, наприклад, чеського короля Вацлава та угорського Сигізмунда, то Їхнє військо взагалі нараховувало близько 80 тисяч чоловік. Розуміючи важливість моменту, поляки І литовці припинили міжусобиці і виставили на війну 150 тисяч війська, котре складалося з польсько-литовських, білоруських та багаточисельних русинських полків. Було притягнуто і татарське військо в кількості близько ЗО тисяч воїнів. Вітовт, не дочекавшись загального сигналу, розпочав битву, але був зім'ятий, і військо його кинулось втікати. Врятували ситуацію смоленські полки, що стояли в центрі біля поляків поблизу дороги із Грюнвальда і Танненберга, по якій рухались основні сили німців. Смоленські полки стійко витримали натиск німців, дали можливість оговтатися війську великого литовського князя, а польському — піти в обхід і вдарити у фланги німцям. Це надало битві цілком іншого характеру. Загибель магістра прусського ордену Ульріха фон Юншгера значно вплинула на вислід битви. Самих тільки вбитих німців нарахували до 40 тисяч, а в полон було взято до 15 тисяч. Плоди такої дорогої перемоги були, однак, нікчемні. Ягайло, почавши святкувати перемогу, упустив момент остаточного розгрому ордену, і в 1411 році між ним та орденом був заключений мир, за яким орден дістав назад усі свої землі. Грюнвальдську битву обезсмертив на відомому полотні польський художник Ян Матейко. 
   Перебував король Ягайло в Городку восени 1412-го, у червні 1416-го і цього ж місяця в 1417 році. Найдовше змушений був затриматися тут 1419 року. Перший раз — від Великодньої ночі аж до червня, а вдруге — разом із своєю третьою жінкою Ельжбєтою, яка захворіла в дорозі, а тому мусила залишитися в замку Городоцькім. Було це восени. Разом з Ельжбєтою відвідав Ягайло Львів, а повертаючись назад, повернув до Городка, бо захворіла королева. Ягайло поїхав до Глинян, потім — до Самбора, а звідти вже заїхав до Городка, аби відвідати жінку. 
   Не обминула Городок і четверта жінка Ягайла — Зося, котра дала Польщі цілу династію Ягайлів. В оточенні польських магнатів та під опікою воєводи Спитка з Мельштина і великого князя Вітовта їхала вона з Києва найперше до Львова, а далі — до Городка, бо сидів там король. Молилася майбутня королева у маленькому городоцькому костьолі, що пізніше став кафедральним, а відтак виїхала у Краків, аби на королівському Вавелі взяти шлюб з королем Ягайлом. 
   Дванадцятий раз, як підказують літописці, був Ягайло в Городку у 1426 році, а тринадцятий візит виявився для нього нещасливим... 
   Було це, як стверджує польський історик Ян Длугош, 1434 року. Весна тоді була рання, і то настільки, що вже наприкінці березня поля та луги вкрилися травою, а дерева — молодим листям. Та оманливим виявилося її тепло. 5 квітня, в понеділок Великодній, вирушив король Ягайло з Кракова до Галича, де мав відібрати присягу вірності від волоського великого господаря Стефана. А тим часом надворі похолодало, як каже Ян Длугош, "ніби прийшла друга зима". Мороз стягнув землю, всю молоду траву та листя. 
   У п'ятницю, ЗО квітня, став Ягайло вже в Медиці під Перемишлем і, незважаючи на холод, пішов у ліс. Каже літописець, що остерегти його від того не було сили, бо ліс завжди був йому найнадійнішим заховком, а звуки мисливських рогів, ричання звіра та пташиний спів — найкращою музикою світу. Пішов у легкому овечому кожушку, забувши, що старечий вік має свої права. До Городка король прибув 15 травня 1434 року, якраз у Зелену суботу, вже майже непритомний і в гарячці. На замку його чекали волоські посли, які мали узгодити з ним урочистості зі Стефаном Великим. Король засів з послами до вечері, але через сильну гарячку не зміг її закінчити. Поклався у ліжко, з якого йому вже не судилося встати здоровим. Протягом 17 днів боровся його сильний організм зі смертю. І вже, коли було видно, що рятунку немає, став перед ним францисканець з останніми сакраментами. Король при повній свідомості висповідався, прийняв причастя і передав владу найстаршому синові Владиславові, а оскільки той був ще молодий, то розпорядився, аби опікувався ним, як і рештою дітей, кардинал Збігнєв Олесніцький. Потім, як велить християнський звичай, відпустив усім усі образи і кривди, а опівночі 31 травня заснув назавше на руках духівників та людей, що його оточували. 
   Вістка про смерть короля швидко облетіла країну. Прибічники Ягайла налякалися, що розпочнеться боротьба за престіл і очолить цю боротьбу молодший брат Ягайла — Свидригайло, тому й вислали все лицарство на Поділля, де той перебував. 
   Тлінні останки короля, складені в дерев'яну труну, смолою та живицею обмащену та оздоблену королівськими знаками, вивезли серед загального смутку до Кракова, куди траурний похід прибув 11 червня 1434 року. 
   Опустів Городоцький замок, а в його підземеллях почали діятися, казали люди, страшні речі. Посадив туди Свидригайло, котрому дістався Городок, сина литовського магната Мондвіда і довго морив його голодом, а відтак наслав на нього вбивць. Між ними і жертвою почався двобій, в результаті якого ніхто не залишився живим. Замок та підземелля заповнили привиди, які не давали нікому спокою. Навіть тепер, як стверджують мешканці міста, коли прикласти вухо до землі в тому місці, де були підземелля, то й досі можна чути крики та стогін умираючих... 
   Після смерті Ягайла, стверджують історики, улюблене містечко короля приходить поступово у занепад, і якщо його десь-колись і згадують, то тільки для того, аби підкреслити, як вабило воно до себе короля. Тут, над тихими плесами городоцького ставу, зродилася ідея, що втілювалася у життя наступниками великого Ягайла. Світила ця ідея Польщі довгі століття, коштувала море крові закатованих і поневолених нею народів і продовжувала світити навіть тоді, коли була втрачена самостійність і колись могутня держава перетворилась у підлеглу вотчину, роздерту між трьома імперіями. Формулювалась ця ідея коротко: "Польска — од можа до можа", тобто від Балтійського до Чорного моря. А по суті означала таке. З кінцем XIV століття почала Польща розуміти свою "велику історичну місію" — ширити "культуру" на "дикий" Схід шляхом полонізації Литви та загарбаної Руси. Найвірнішим методом реалізації цієї Історичної місії вважав Ягайло вихрещення поневолених народів з православ'я і перехід у католицьку віру. Задля цього були укладені всі відомі унії, в тому числі й Берестейська. Працюючи у цьому напрямку, польські можновладці, духовенство протегували латинський обряд і по-звірячому нищили православний. У кожному більш-менш примітному населеному пункті будувалася твердиня польського духу — костьол, фундувалися плебанії, обсаджувалися єпископства. Уфундованих костьолів мав Ягайло багато на Галицькій землі, а руський хлоп повинен був доставляти на плебанію різні віктуали, сповняти всілякі забаганки пробоща. Натомість не жалів Ягайло православних руських священиків, проганяв Їх з парафій, а храми плюндрував. Так було, наприклад, у Самборі, коли король наказав вступитися русинам із церкви, псам було викинуто кості похованих там українців, а церкву переосвячено у костьол. 
   Повна хвальби хроніка Яна Длугоша про те, як легко розправлявся з церквами Ягайло. Умів він навертати на "правдиву" віру руських бояр; життя й ополячення — або ж смерть! Багато голів тоді було стято великим поборником католицизму. А навернених у латинський обряд Ягайло все-таки вмів нагородити і пошанувати — за рахунок маєтків тих, хто цьому противився. 
   Згідно унії 1413 року, тобто після перемоги під Грюнвальдом, були випущені правила, третій пункт яких гласив, що шляхтичем з вольностями та привілеями міг бути тільки визнавець латинського о ряду, який до того ж мусив своїх доньок віддавати заміж лише за католиків. Пунктом восьмим визначалося: урядником міг стати тільки поляк. 
   Могутньою зброєю у наверненні русинів на "правдиву" віру було надавання королем містам Магдебурзького права — тільки за умови, що перейдуть міщани на латинський обряд. Аби продемонструвати, який цей обряд добрий, Ягайло роздаровував простим людям білі суконні свитки... 
   Тих добрих діянь вдячні Ягайлові нащадки не могли забути і вирішили в місті його любові — Городку відкрити йому перший на "польських землях" пам'ятник. Було засновано фонд, і невдовзі, на самого святого Михайла, 29 вересня року Божого 1903, пам'ятник Владиславові Ягайлові було відкрито. З цієї нагоди у Городок прибула делегація на чолі з графом Бадені, архієпископами Більчевським і Теодоровичем. Писала про той пам'ятник польська преса, як про скромний, бо був зреалізований з убогих фондів маленького містечка, без зовнішньої допомоги. Пам'ятник споруджено у самому центрі міста. Король постає майже у повен зріст, одягнутий у звичайний баранячий кожух (це мало символізувати простоту" та невибагливість монарха), з короною на голові та мечем при боці, на котрий оперта ліва рука. Як відомо, не збереглося прижиттєвих портретів короля, а тому для відтворення його обличчя різьбяру Юліану Бельтовському прислужився портрет, виконаний свого часу художником Яном Матейком. Він же за "натуру" брав пам'ятник на кафедрі у Вавелі, а також різноманітні печатки на тогочасних дипломах. Висота пам'ятника з постаментом сягала п'яти метрів. 
   Меморіальний напис сповіщав, що пам'ятник фундує вдячна земля Городоцька. 
   Опис урочистостей з нагоди відкриття пам'ятника можна прочитати в будь-як й з польських газет того часу, а також і в українській пресі, яка оцінила цю подію в Городку як звичайну політичну провокацію, нагадавши одночасно, що саме ідея Ягайла про Польщу від моря до моря привела до її поділів. Тим не менше 1905 року містечко отримало назву Городок Ягеллонський — на честь короля, який бував тут часто і тут      

Однак скільки  б доброго для міста не робив  Сигізмунд І, але державні справи все-таки брали верх, і він вирішив продати городоцьку митницю, що давала великі прибутки, італійцям, а трохи пізніше - жидам. Митом обкладалися не лише заїжджі купці, але й свої, місцеві, хоча, згідно королівських привілеїв, городчани від усяких тягарів митних звільнялися. Надужиття (особливо італійців) у тій справі давали можливість швидко збагачуватися. Митник Кристофор Гвардія де Санте Ромуло, тобто Христофор Гвардія зі Святого Риму, настільки розбагатів, що за короткий час став власником Любеня Великого. Тому митників у місті ненавиділи і шукали найменшої причини, аби з ними порахуватися. Описами нападів, наїздів, пограбувань, убивств, спустошень домів митників рясніють давні акти. 
   Риба найдовше залишалася предметом торгівлі. Став був королівською власністю, належав до старости і винаймався львівськими купцями. Стави кожних три роки спускали, і городоцьку рибу на найрізноманітніших ярмарках продавали під маркою львівської. Особливим попитом користувалися щупаки, яких ще свіжими солили і в бочках перекладали шаром линів. 
   Деякий час у Городку виробляли поташ вельми примітивним, але розповсюдженим у ті часи способом — зі спаленого дерева. Попіл вимочували у воді, відтак відфільтровували осад, а дистилат упарювали на черенах, дістаючи при цьому поташ не дуже високої якості. Вихід поташу за такої технології був мізерним, однак прибутковість даного промислу не стримувала бажаючих нажитися, і ліси навколо міста спустошувалися. 
   З лісів брався будівельний матеріал, колоди розпилювали на водяному тартаку. Збереглися відомості про те, що в Городку по другий бік ставу діяли печі по виплавці заліза, які працювали на дереві. Промисел не виплачувався, бо на Дванадцять золотих заліза треба було затратити на сто золотих дерева. Проте сам факт виплавки заліза цікавий. Де точно були розташовані печі, не відомо, але до цього часу в навколишніх мочарах є сліди руди сідерит, з якої легко виплавляти сталь, і затрати на неї майже такі, як на виготовлення вапна. 
   Певні прибутки давало ткацтво, але місцеві ремісники не витримували конкуренції з комарнянськими ткачами, які особливо уславилися виробництвом тонкого полотна, обрусів та ін. Із середовища комарнянських ткачів опісля і вийшов провідник ОУН Євген Коновалець, предки якого походять з цього міста. 
   У давніх актах можна знайти чимало фактів на підтвердження того, що торгівля приносила Городку чималі прибутки тривалий час, аж поки зовсім не занепала. Вже за Ягайла міщани жили досить заможно. Наприклад, фіксують документи, городчанин Матерна купив за досить солідну суму дідичне війтівство у селі Черляни, а Мартин Калята, навпаки, спродує своє війтівство в селі Долинянах за великі гроші. 
   Про заможність Городка у XVI столітті свідчить те, що в самому Ринку було 17 крамниць блаватних, воскобойня, лазня, чотири броварі. Місто мало право проводити два річні ярмарки — на Божого Тіла та Чесного Хреста, тобто літній і осінній ярмарки, та щотижневі торги у четвер. (Проведення ярмарків дозволив у 1469 році ще Казимир Ягеллончик. котрий правив від 1447 по 1492 рік і був з династії Ягеллонів третім після Владислава Ягайла.) Міщани, що не мали підвод, звільнялися від мостового податку, мали право вирубу дерев у королівському лісі, а також вилову риби кожної середи п'ятниці та суботи.  
   Та все минається. У пізніших документах стосовно Городка більше не фігурують такі дані. 1616 року тутешні боднарі, колоди", токарі І гончарі скаржаться на те, що, хоч вони і мають привілеї, львівські цехмістри не хочуть брати до своїх цехів за майстрів тих учнів, які були визволені у Городку а це означає, що городоцький промисел починає легковажитись, а визволені майстри мають скитатися партачами Мусять тоді люди з Городка визволятися повторно у Львові бо іншої ради немає. Програвав Городок Львову в багатьох ремеслах. Лиш в одному не поступився — у ткацтві. Змусив рахуватися із собою у цій справі. Процес із львівськими ткачами тривав довго, і суд визнав рівноправність городоцьких ткачів із львівськими. 
   Городок досить довго вважався фортецею, хоча не зафіксовано ні одного випадку, щоби ця фортеця витримала ворожий натиск. Своєю формою та фортифікаційними спорудами вона нагадувала більш-менш правильний квадрат чи, точніше, чотирикутник. Основним елементом фортифікації був вал, на ньому — дерев'яний паркан, палісадом у старі часи званий, та дві брами: Краківська і Львівська. Оборона фортеці повністю належала до ремісничих цехів. Але найперше боронили місто ще далеко на підступах до нього болота та води Верещиці і її приток, що творили трясовини, торфовиська, заплави, озерця, стави. Сам Городок був оточений високими валами та ровами з водою, рештки яких збереглися до наших днів. Ці вали й складали систему оборони міста. При потребі вони перекопувалися, і став перетворювався на непрохідне болото. 
   Проте надіятися тільки на болота не доводилося — це стало ясно після нападів турків та татар. А тому польські королі вживали всіляких заходів, аби укріпити Городоцьку фортецю і перетворити її у неприступний бастіон. 
   Як і вали, зміцнювався також замок, що був улюбленим місцем Владислава Ягайла. Але по його смерті поступово почав занепадати, хоча в один момент споруді судилося відродитися і зажити повнокровним життям. Сталося це за правління короля Стефана Баторія, коли в замку пересиджував воєвода, великий гетьман коронний Миколай Мєлецький, який через жінку був споріднений з Радзивіллами. Тут, у своїй городоцькій резиденції, відремонтованій та умебльованій наново, він приймав найвідоміших на той час людей, серед них, зокрема, канцлера і гетьмана коронного Яна Замойського. На реставрацію замку пішли значні кошти. Та не судилося будівлі постати у всій красі на суд нащадків; після нападу татар 1611 року від замку залишилося румовище, суцільна руїна. З тих руїн він уже не піднявся ніколи. 1611 року питання про його відновлення розглядалося на сеймі. Було виділено ревізорів для люстрації шкод, а також створено комісію, що мала подати план відбудови споруди. Сейм на основі заключень комісії зобов'язав тодішнього старосту Мишковського відбудувати місто та замок, а для цього залучити всі прибутки й кошти староства. Люстрація 1616 року визначила на послуги замку вісім різників, платнера та стельмаха. Староста, проте, несерйозно поставився до доручень сейму, вважаючи відбудову замку взагалі не потрібною, оскільки набіги татар у ті часи були мало не щорічні. Відновлення замку тривало майже сорок років, староство гріло на цьому руки, а міщани обкладались все новими податками. Скільки б іще все це марудилося, не відомо, але всі роботи припинили події, пов'язані з визвольними походами Богдана Хмельницького. 
   Ягайло та його послідовники добре постаралися, щоб Городок став польським містечком. Земля, яка належала українцям, була від них відібрана і передана окупантам. Українцеві відводилась тільки принизлива роль раба. Навіть у праці терпів дискримінацію, бо не міг займатися тими ремеслами, що й поляк, аби не створювати останньому конкуренції. Та народ чинив різкий опір окупантам. У першій половині XVI століття українське міщанство для своєї організації, а також для організації суспільності в цілому проти натиску поляків знову покликало до життя відомі колись братства. Це була, безперечно, одна з дуже оправданих форм боротьби легального порядку. Зміст діяльності тих організацій обмежувався, на перший погляд, справами прозаїчними; опіка над братською церквою, піклування про убогих членів братства, організація шкіл для навчання рідною мовою, боротьба за збереження давніх традицій тощо. По суті ж правдивим змістом братства була оборона своїх національних прав. Саме виходячи з них позицій, почали братства закладати школи майже в кожному місті та містечку, плекати освіту й красне письменство, вбачаючи у цьому порятунок української культури віл загибелі, яку несли окупанти. 
    Здебільшого братства організовувались за зразком Ставропігійського (при Успенській церкві) у Львові, яке справді стало у свій час — діяло з 80-х рр. XVI ст. до 1788 р. — осередком і носієм української національної культури. Про діяльність братства у Городку залишилось небагато свідчень, але, без сумніву, воно зіграло важливу роль у підтриманні національної" свідомості українців та плеканні національної культури. При Городоцькому братстві працювала школа, пам'ять про яку зберігало не одне покоління. Стараннями братства було споруджено кам'яну церкву Благовіщення на місці старої дерев'яної, перенесеної з передмістя. До речі, архітектура нього храму до перебудови була вражаюче подібна до церкви Успіння у Львові на вулиці Руській. І багато дослідників припускають, що, можливо, будував обидві святині один і той же архітектор. 
   Занепад братства в Городку почався значно пізніше, як і по цілому краю, але заслуга його перед нацією велика. 

Повернутись на початок 

ВІДВІДИНИ КОЗАКІВ 

   1648 року став Хмельницький під  мурами Львова, розіславши при  цьому свої полки на здобуття менших міст, що мали такий самий статус, як і Городок. Верещиця зі своїми болотами та ставами міцно обороняла деякі з них. Так, не вдалося козацькому полковникові Головацькому через оті болота та комарі взяти містечко Комарно. Не пощастило і полковнику Капусті здобути Перемишль. 
   Проте здобули козаки Янів, Яворів і Городок з його фортецею, оточений ласкою та увагою королів. При цьому всі пізніші історики будуть посилатися на одного і того ж свідка — тодішнього міщанина львівського, який мав свої торгові інтереси у Городку, Самуеля Кушевича, котрий Свідчив, що козаки вигнали всіх поляків з міста, пограбували костьол і монастир францисканців, костьол фарний, вимордували всіх ксьондзів. Страшні то були часи, коли споглядав Кушевич Городок, узятий козаками: владу католицьку ліквідовано, а замість неї встановлено українську, монахів і священиків на замку повирізано, став спущено, а на гумнах довго молотили збіжжя, яке продавали. 
   Можна вірити, мало вірити або зовсім не йняти віри тому, що оповідав львівський купець. Але його спогади як очевидця тенденційно і дуже часто наводила польська історіографія, аби доказати, що "русінам" і гайдамакам нема місця на землі... 
   Не встигло місто опам'ятатися від першого визволення Хмельницьким, як прийшло друге - разом з московським полковником В.Батуриним 1655 року. Вивільнені Хмельницьким українські землі знову захопила польська шляхта, що примусило гетьмана Богдана знову піти в Галичину. Був то час, як свідчать польські хроністи, не вельми приємний, бо лежала ціла країна у попелі та розвалинах, побираючи платню за довговікову тиранію українського народу. 
   Йшов Хмельницький на Галичину з 80-тисячною армією, і падали перед ним одне за одним міста і містечка: Гусятин, Чортків, Ягільниця, Підгайці. Гетьман коронний Станіслав Потоцький зі своїм 40-тисячним військом утік з-під Глинян ближче до городоцьких боліт, залишивши Львів на власні сили. Розраховував він, що прийдуть йому на допомогу шляхтичі, згуртовані посполитим рушенням, які, як знав, збиралися йти на війну зі землі Холмської і Перемиської. На болотах між Городком та Кам'янобродом за селом Дроздовичі став дочікуватися підкріплення. Армія Хмельницького, котра йшла зі Львова, могла досягти табору Потоцького тільки двома шляхами: або перейшовши глибокі багна від ставу на півночі під Кам'янобродом, або ж з південного боку, через саме містечко Городок та Заставське передмістя. Словом, болота Верещиці надійно охороняли військо Потоцького і тактично ставили його у кращі умови, ніж Б.Хмельницького. Український гетьман не ризикнув добиратися до табору Потоцького з півночі, знаючи від розвідки, що місцеві жителі тут навіть бояться йти косити мочари, а не то що їхати на конях. Вирішено було йти південним шляхом — через Городок. Але в місті стояло військо Потоцького. Та все це виявилося нічим перед наступом Хмельницького. Радили Потоцькому не вступати у битву з Хмельницьким тут, а втікати у Карпати, але він про це не хотів і чути. Надіявся на болота Верещиці і... на свій шляхетський гонор. 
   27 вересня 1655 року вислана під Львів (туди підійшов Б.Хмельницький) розвідка донесла Потоцькому про величезну силу, з якою прийшов український гетьман. А довідавшись від своєї розвідки про таборування Потоцького, Богдан із 40-тисячною армією вирушив на Городок. Розставлені по дорозі нечисленні польські відділи збіглися до свого табору. 
Оцінивши обстановку і зрозумівши, що Потоцький вибрав стратегічно вигіднішу позицію, Хмельницький вирішив удатися до хитрощів. Уночі козаки на рибацьких човнах, котрі їм дали передміщани, через шувари та трощу дібралися ставом до того місця, де на них найменше сподівалися. Підпливши, запалили декілька хат, і військова залога поляків кинулася їх гасити. Це ж вчинили і городчани, не підозрюючи підступу. В результаті вали, а також брама на Львівському передмісті залишилися майже без захисту. На це, власне, і розраховував полководець. 
   Як пишуть польські хронікарі, військо Хмельницького легко увійшло в місто, і почалася справжня різня. Здобували Городок козацькі частини під проводом миргородського полковника Григорія Лісницького. Вся залога, яка залишилася живою, скупчилася на греблі, що вела на Заставське передмістя. Не бажаючи вступати у бій і зазнавати втрат, а також враховуючи, що було це на день святого Михайла, Хмельницький вирішив зробити обхід і піти більш сухим шляхом, саме тим, де сьогодні проходить залізниця. Аби вийти з Городка, не вступаючи в бій, розібрали козаки хати і до полудня збудували з них міст через болото, котрим було виведено військо. 
   Про падіння Городка Потоцький знав і вже чекав на Хмельницького, вишикувавши своє військо в бойові порядки на полях, де сьогодні йде залізниця під Кам'янобродом.  

План Кам'янобрідськ-о-Городоцької  битви

 
   Розпочалася відома у визвольній війні  українського народу Кам'янобрідсько-Городоцька битва, яку коронний гетьман програв і змушений був з рештками війська відступати під Яворів. На полі бою залишились тисячі вбитих, а в полон узято низку визначних польських полководців, серед яких брацлавського воєводу Яна Потоцького, виногородського старосту Гулевича та інших. Бідкалися потім мемуаристи, що коли б 30 вересня не закоротким був день, то могло би статися так, що дуже багатьох заслужених людей було би потовчено, а військо змушене було б далеко у глибину країни втікати. 
   Був то час дуже нещасливий для поляків. Здається, Бог відвернувся від них за ті кривди і знущання, які чинили вони народові українському. Під Войнічем шведи розбили війська гетьмана польового Станіслава Ланцкоронського. Польща тонула в крові... Городка після нападу Богдана Хмельницького фактично не залишилося. Не стало маленького провінційного містечка, об'єкта любові Ягайла. 1662 року за розпорядженням польського короля проведено люстрацію. Вона виявила в місті більш-менш цілими 22 будинки, в той час як попередня люстрація зафіксувала їх 80. Будинків, що творили вулиці, колись було 82, тепер же залишилося 10. Ця ж люстрація зафіксувала повне зруйнування замку. 
Ще не піднявся Городок з руїн, як на нього посунув турецький загін під проводом Омера-Алі, який легко здобув місто і забрав багато його мешканців у ясир. Про напад, як пишуть історики, швидко дізнався тодішній польський король Ян III Собєський, який перебував у Коханівці і послав на допомогу городчанам кінний відділ під командуванням Гїакошевського. Пакошевський догнав Омера-Алі 9 листопада 1672 року під Городком, розбив його наголову, звільнив в'язнів і захопив у полон багато ворогів. 
   Приміське населення Городка зіграло вирішальну роль у тій перемозі. Як пам'ятка про наїзд турків та татар у церкві Благовіщення зберігався зшитий з турецької кінської попони священичий фелон. Перед війною його віддали на збереження як історичну реліквію в Наукове Товариство імені Шевченка. 
Після спустошливого набігу ординців, здавалося, вже ніколи не підніметься місто з руїн. Городоцьким старостою був тоді Ян Гнінський, воєвода холмський, про якого писали хроніки як про людину вельми інтелігентну, досить світлу, з добрими манерами, вивчену в Парижі та одного із найбільш помітних політиків свого часу. Не сидів він постійно в Городку, але до його розвою доклав чимало зусиль і цим обезсмертив себе. Він, наприклад, на основі привілею Яна ІІІ Собєського заснував на замкових городах жидівське містечко, порушивши тим самим попередні королівські укази, якими категорично заборонялося жидам мешкати тут. Воєвода, бажаючи збільшити доходи староства та поповнити міську казну грішми, з 1680 року почав продавати землю з другого боку річки Верещиці під жидівські забудови, в результаті чого там і виникло містечко, що дістало назву Гнін. Тут діяла до Другої світової війни синагога, яка, як і саме містечко, була повністю знищена німцями. Від забудови залишилися 1-2 хати, а жителів розстріляно на окописьках по дорозі через Фольденберг на Артищів. 
   Мешканці Гніну займалися типово жидівськими справами: виробляли і шинкували горілкою, пивом та медом, заклали окремий шпиталь, лазню і незабаром повністю прибрали все до своїх рук. Таким чином, благородні наміри Яна Гнінського поправити фінансову ситуацію Городка призвели до того, що місто з польського перетворилося в польсько-жидівське, а українець і надалі залишився ізгоєм. Це поселення мало бути цілком незалежним від міської влади, зі своїм автономним урядом, брамами та власною сторожею. 
   Король Собєський робить ще одну спробу підняти значення Городка як оборонної фортеці і з цією метою 1682 року видає розпорядження, за яким кожен мешканець міста стає його оборонцем, а всі разом — мають дбати про справність валів, шлюзів та фортифікаційних споруд. 
   На місці замку пізніше збудовано дерев'яний палацик, покритий гонтою. Мав той палац 12 вікон, кілька кімнат, в яких печі були розмальовані у блакитні квіти, а стіни оббиті матерією в зелені квіти. Тут висіли картини з різними видами полювання, гарні шпалери, стояли гіпсові статуетки. Побіч розташовувалися господарські будинки і броварня. Службу в палаці несли шість жовнірів у мундирах. Ці вояки складали військову залогу Городка. 
   Служив палацик під гонтою для мешкання панів старост, коли вони приїздили у місто і тут затримувались. 
   Остання польська люстрація 1765 року, тобто перед самим поділом Польщі, дала не дуже втішні результати. У кравецькому цеху було два цехмістри і 20 кравців, у ткацькому — також два цехмістри і 50 майстрів, а на юридиках (місця, що юридичне не належали до міста) — ще 37 майстрів. В одному об'єднаному цеху працювало сім майстрів слюсарських і ковальських, чотири боднарі, три колоди та п'ять столярів. Діяв ще кушнірський цех з пошиття кожухів і мав двох цехмістрів, 15 майстрів, а на ксьондзівській юридиці було ще три майстри. Шевський цех налічував 16 майстрів, 24 партачів (не визволені у майстри учні) та двох цехмістрів. Купецький і різницький цехи мали двох цехмістрів, трьох братів цехових; кілька різників сиділо на юридиці ксьондзівській. 
   Між валами у Городку стояло 77 будинків; порожніх площ, котрі можна було використати під будівництво, було 24, броварів — чотири. За колишньою Краківською брамою та валами (район вулиць Валової та Пасік) домів було 58. На передмістях Львівськім, Черлянськім та Заставськім мешкали 384 господарі на грунті і три тисячі загородників. Костьолу належало 108 домів. У місті діяли три церкви — Благовіщення, св. Миколая та Івана Хрестителя, костьоли фарний, св. Варвари (на Львівськім передмісті), францисканців (на Підзамчі), св. Станіслава, що вважався шпитальним костьолом. У містечку Гнін нараховувалося 62 доми, 124 комірники, 18 броварів, одна воскобойня. 
   15 вересня 1768 року після розгрому Коліївщини шляхта для постраху місцевого населення на Ринку, який сьогодні носить назву майдан Гайдамаків, стратила Василя Щевця з Вербки, ОвсІя Недлечиценка з В'язівки, Степана Берлячука з Вільшан, Артема Скупейка з Терпина. Про цю подію нагадує тепер меморіальна дошка, вмонтована у стіну міського готелю. 

Повернутись на початок

НОВИЙ ОКУПАНТ

 
   1772 року віковічній ідеї короля  Ягайла врешті вдалося "зреалізуватися": відбувся так званий перший  поділ Польщі, внаслідок якого  Польська держава перестала існувати. Згідно того поділу, Східна Галичина відійшла до Австрії, а, зокрема, Городок цісарським декретом від 18 липня 1785 року дістав ласку залишитися містечком, яким мав управляти магістрат. Австрійські урядники, вислані для вивчення ситуації, констатували цілком об'єктивно: багатовікове господарювання поляків призвело до цілковитого занепаду Городка. Згідно їх реляції, населення складалося майже виключно з самих рільників, декількох незграбних ремісників (шевців, Кравців, ткачів), а також із маси жидів. Було в містечку кілька розторопних німців (1780 року почалась активна колонізація німцями українських земель), пара урядників магістрату, а всі решта займалися тим, чим займалися з давніх віків. На ярмарках продавали горщики, дерев'яне начиння, бочки, сушену на повітрі солонину, а з мануфактурних товарів — взуття; жидівські крамнички торгували щонайгіршим товаром. 
   Перехід влади від поляків до австрійців відбувся цілком мирно, цивілізовано та спокійно: в місто увійшов відділ солдатів під командуванням полковника Гогенло, став у ратуші (у той час -— дерев'яний будинок) — ось і все. А по суті це означало прихід нової влади. 
   Про те, в якому стані знаходився тоді Городок, яскраво свідчать маєткові документи міста, зокрема Йосифінська та Францисканська метрики, складені на початку XIX століття. В результаті реформ Марії-Терези в Галичині було ліквідовано цілий ряд монастирів, зокрема "бастіон польської ідеї" на Городоцькій землі — монастир францисканців. Костьол перетворено на Гарнізонну тюрму, в монастирі розквартировано австрійське військо полковника Гогенло, а на місці давнього замку закладено парк, який називали Генеральським (опісля став він Комсомольським, а потім — просто міським). 
   За польських часів Городок входив до складу королівського староства разом з передмістями Львівським, Заставським, Черлянським, селом Підгай та дев'ятнадцятьма іншими селами. На час приходу австрійців були вони у власності канцелярині великої коронної Ізабелли з Гумецьких — Малаховської. 
   Оскільки усі староства переходили у власність держави, австрійський уряд відібрав Городоцьке староство у Малаховської і запропонував їй узамін добра Теодора Потоцького, в які входили Печеніжин — батьківщина Олекси Довбуша та Слобода Рунгурська. Однак потім уряд вирішив викупити маєток у Малаховської, а також у Потоцького за 285 тисяч золотих. 1824 року було продано за 54 265 золотих Яну Махану Родатичі і Галичани; Карл Мюлез де Некарсферд за 26 740 золотих купив села Криницю, Малковичі, Артищів, Брунсдорф та Фольденберг (два останні — німецькі колонії). Завидовичі, Зашковичі, Поріччя, Черляни, Стоділки та Ебенав (німецька колонія) стали власністю Станіслава Вайсмана і Петра Котковського за 55 555 золотих. Села Цунів, Кам'янобрід, Дроздовичі, Добростани, Воля Добростанська, колонії Вайсенберг та Бурталь за 170 115 золотих придбала 1832 року Гелена Понінська, а села Лелехівку, Верешицю з Майданом — Каєтан барон Дарницький (за 85 тисяч золотих). 
    Села Стариська, Воля Стариська та Курники дістав у власність Антоні Де Крігсшабер за 79 тисяч золотих, Вишеньку Нижню і Вижню — Ян Станек (за 66 тисяч золотих). 
   Порозпродувавши села Городоцького староства за 536 675 золотих, уряд надав Городкові вільні права. Очолював місто бургомістр (німець); міське чиновництво складали всього 16 осіб, з них половину становили поліціянти. 
   На перших порах австрійський уряд, аби притлумити колишнього господаря Галичини, певною мірою сприяє українцям, особливо в галузі культури та освіти. Дозволяє навчання українською мовою в народних школах, відкриває курси лекцій у середніх навчальних закладах тощо. У 1808 році працювала в Городку двокласна мішана школа, до якої ходило 72 дітей. Лікар та хірург доїздили зі Львова; діяла аптека. Проте, зрозумівши з часом, що український рух набирає потуги і може попросити окупантів залишити Галичину, уряд знову йде на співпрацю з поляками, повністю віддаючи в Їхні руки адміністрацію краю. Знову на галицькому видноколі зазоріла велика ідея короля Владислава Ягайла — "Польща — від моря до моря"... 
   У перші роки нові окупанти бажали вияснення того, що їм дісталося від попереднього колонізатора. З цією метою довго в усьому краї і, звичайно, в Городку працювали спочатку Йосифінська, а потім Францисканська комісії. Вони склали метрики, згідно котрих було встановлено, що кому належить, і визначено норму податку; заведено також земельні книги, складено фасії, тобто перелік повинностей. У Галичині поволі наводився типовий австрійський порядок. 
   Про Городок того часу мало чути. Новий окупант старався не дуже-то образити старого. Шляхта надалі залишалася на своїй землі, королівська власність переходила у державну, розформовувалися юридики, староства викуплялися від попередніх власників. Тільки тепер — шляхта переводилась у розряд васалів. А це їй не подобалось, і вона не переставала плекати надію на реставрацію втраченої державності. Зрозуміло, що власними силами відновити колишню державу вона не могла, а тому вирішила заручитися допомогою українського селянина, пообіцявши йому за це знесення панщини і трактування його, як рівного собі. Почалося відкрите загравання польської шляхти з українським селянином. Австрія бачила і розуміла цю гру і собі робила ставку на українські сили, гноблячи при цьому польську шляхту. Саме в цей період українська громада досягла неабияких успіхів на ниві шкільництва, освіти, преси, релігії. Під час чергового виступу польської шляхти проти австрійського бюрократизму українці її не підтримали. Знамениті події неподалік Городка — в Горожанці Великій — показали, що українська рація лежала по боці Австрії. Після революції 1848 року цісар врешті зробив крок, на який довго не відважувалася шляхта, — скасувати панщину. По всьому краю ставилися хрести та фігури на честь цієї" події. Щоправда, в Городку та окрузі войовничі атеїсти познищували їх усі до одного... 
   Тільки після 1863 року, коли стало зрозуміло, що надії на реставрацію Польщі марні, шляхта пішла на відкриту співпрацю з австрійською владою. Вся фактична влада в Галичині опинилася, таким чином, у руках польської шляхти. На українців ліг подвійний гніт. 
   Загалом же кажучи, австрійський період був більш сприятливим для українців, ніж попередній. Особливо на першій стадії. Тоді Городка торкнулися також зовнішні зміни. Практично вся забудова, що дійшла до нас,(як громадського, так і індивідуального користування), постала саме в той час. Започаткувався серед українців і політичний рух, що виражався найперше в участі у виборах, оскільки, згідно конституції, Австро-Угорщина була конституційною монархією. 
   Судячи з тогочасної преси, Городок належав до міст краю, про який часто писали як про Богом і людьми забутий кут, забитий від цивілізованого світу цальовими дошками. Зрештою, це було правдою, якщо дане порівняння віднести виключно до суспільно-політичного життя міста. Навіть тоді частка українців у Городку була мізерною, кам'яниці належали як не полякам, то жидам і австрійській бюрократії. Але не забутим кутом був і Городок, і його околиці, а раєм для відпочиваючих. Сюди вабили їх прекрасний став з білими та жовтими лілеями, впорядковані пляжі, добре організований сервіс, натуральні свіжі продукти. На ставках деякі спортивні ліги організували тренінг з каякового виду спорту. Поля, пасовиська, ліси, очерети, колонії шуварів, птахи — все це творило неповторну красу, тим більше, що була вона буквально під боком Львова і сюди легко можна було дістатися поїздом чи підводою. 
   Наприкінці минулого і на початку нашого століття в повіті та місті значно пожвавилося національне життя українців. Це пожвавлення насамперед пов'язане з іменем Лонгина Озаркевича. Він відкрив у Городку адвокатську контору і неподалік фарного костьолу збудував власний будинок, якому й судилося бути осередком українського руху протягом тривалого часу. Лонгин Озаркевич — син відомого політичного та громадського діяча, посла у Віденський парламент священика Івана Озаркевича, котрий лишив помітний слід у нашій літературі і був одним із тих, хто утверджував її в Галичині. Лонгин Озаркевич доводився рідним братом відомій українській письменниці Наталії Кобринській, а також Володимиру Озаркевичу, дружина якого — Ольга Рошкевич колись була нареченою Івана Франка. Рід Озаркевичів був також кровно пов'язаний з Кобринськими та Окуневськими. Серед останніх — політичний та суспільно-громадський діяч Теофіл Окуневський, письменник, генерал австрійського флоту, почесний громадянин багатьох держав світу, організатор морських міжнародних шпиталів Ярослав Окуневський, його двоюрідна сестра Софія Окуневська — перший дипломований лікар-жінка в Австрії, прекрасна піаністка, товаришка Ольги КобринськоЇ. 
   Лонгин Озаркевич був одружений з Лесею Бажанською, першою в Галичині професійною піаністкою, знаною письменницею, активною учасницею жіночого руху, дочкою українського композитора, автора опер "Олекса Довбуш", "Весілля", літургій, збирача фольклору Порфирія Бажанського. 
   У різні часи в окрузі працювали шановані всіма люди, котрі багато зробили для розвою нашої культури. Так, у селі Вовчухах священиком був Василь Загаєвич — письменник, товариш і соратник Івана Франка, відомий просвітянський діяч; у Мшані парохував стрийко Мирослава Сочинського, родич композитора Дениса Січинського Лук'ян Січинський. 
   У 1901 році в конторі Лонгина Озаркевича почав працювати конципієнтом Лесь Мартович. Городок дав йому багатий матеріал для написання творів. Тут видав він свою першу прозову збірку "Нечитальник". "Смаком генія" назвав Леся Мартовича Василь Стефаник, який часто гостював у свого приятеля в Городку і затримувався в нього надовше. Тут будуть написані його численні листи до товаришів, тут зродиться відоме благання Василя Стефаника пронести над ним чашу, що називається письменницькою долею. 
   У Городок линуть листи від Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, приїздить Іван Франко (одного разу він мало не втопився у ставку). На городоцькі пейзажі виїздили Іван Труш, митці школи Олекси Новаківського; деякий час тут мешкала художниця Олена Кульчицька із сестрою Ольгою. У Тита Будзиновського, письменника і винахідника (до речі. однієї з конструкцій велосипеда), який працював у Городоцькій чоловічій школі, часто гостював його син В'ячеслав Будзиновський. відомий український письменник, засновник націонал-демократичної партії, посол до Віденського парламенту. Виводився рід Будзиновських із Вовчухів. 
   Знав Городок і Василь Бобинський, батько якого працював у Кам'яноброді на залізниці. 
   У результаті дій української інтелігенції у Городоцькій окрузі як при старій куріальній системі, так і після її знесення завжди балотувалися люди, найбільш віддані народній та національній справі, розраховуючи на підтримку патріотично настроєних виборців. 
   За австрійських часів Городок міг похвалитися чистотою повітря, бо тут майже не було ніяких промислових підприємств. Хіба що цегельний завод по дорозі на німецьку колонію Бурталь, де виробляли черепицю й цеглу, відому своєю міцністю на ввесь край. Завод належав Тігеру, а тому дахівка й цегла називалися "тігерами". Секрет їх виробництва так і залишився нерозгаданим; продукція теперішнього керамічного заводу, що успадкував виробничі площі та устаткування від фабрики Тігера, явно не може конкурувати з тією колишньою. На Підгаю (село, що стало нині передмістям Городка) діяли також вапнярка та велика папірня в Черлянах братів Колішер. Сировиною для виготовлення паперу служили ганчірки, відходи льону та конопель (клаки), а також тростина, що займала цілі гектари черлянського і городоцьких ставів. 
   Після Першої світової війни один з братів Колішер — Генрік став власником майже всіх земель навколо Городка. Йому належали долини та торфовисько між Черлянами, Городком, Мавковичами та Артищовим, великі лісові наділи, так званий Гайок між Братковичами і Заставським передмістям (дуби з того лісу продавались на будівництво кораблів). У Братковичах на нього працювала відома ґуральня і людям тут обмінювали п'ять мішків картоплі на три літри спирту. Перед 1939 роком Колішери, правильно спрогнозувавши ситуацію, порозпродували своє майно і з солідним капіталом втікли за кордон ще до вступу більшовицьких військ. 
   1883 року в Городку відкрито рільничу школу, яка, попри її критику у пресі, в тому числі й критику Івана Франка, чимало виховала грамотних спеціалістів для села. 
   Старанням міської управи, а також послів до Віденського парламенту барона Альфреда Бруніцького, графа Войтека Дідушицького, доктора Генріка Колішера австро-угорський цісар видав 8 лютого 1909 року спеціальне розпорядження про гімназію в Городку з польською мовою навчання. Відкриття її відбулося 13 вересня 1909 року, і на перший рік раписалось до неї 112 учнів. На перших порах гімназія розмістилась у старій ратуші. У 1913/14 навчальному році найстаршим класом гімназії був п'ятий. Приміщень не вистачало, а тому займались гімназисти у різних винайнятих будинках, а жили в бурсах, яких було три. Одна з них, найкраща, належала полякам і називалась іменем Андрія Потоцького, намісника цісаря в Галичині (його вбив Мирослав Січинський за геноцид українського народу). Для гімназистів батьків москвофільської орієнтації за гроші цісарської охранки збудовано бурсу Святого Володимира. Найбіднішою залишалась бурса українських гімназистів (їх навчалося мало); носила вона ім'я Маркіяна Шашкевича, присвоєне їй 18 травня 1912 року. 
   Під загальну бурсу та гімназію магістрат виділив окрему земельну ділянку та доволі великі кошти на будівництво, однак здійснитись планам завадила війна. Багато викладачів, а також гімназистів було демобілізовано в діючу австрійську армію, а саму гімназію переправлено у тил. Багато з її вихованців стали Українськими Січовими Стрільцями, рівно ж, як багато польських гімназистів пішло в аналогічні свої патріотичні організації. 
   Відступ російської армії обернувся у трагедію для Городка. Битва за нього як за важливий стратегічний пункт відбулася 19—21 червня І915року. Місто перетворилося у суцільні руїни: згоріла ратуша, повністю знищено гімназію, пограбовано будинки. 
   І цього разу Городок довго зализував рани... 
   На початку XX ст. Городок був настільки сполонізований і просякнутий наскрізь москвофільськими симпатіями, що будь-які спроби організувати тут філію товариства "Просвіта" були марними, хоч такі філії давно працювали і мали непогані успіхи в царині духовного та національного життя в навколишніх селах. Ситуація, проте, змінилася з відкриттям гімназії 1909 року, коли сюди прибули учні, професори та їх родини, що значно збільшило кількість національно свідомих людей у місті. 
   Ініціатором створення в Городку філії "Просвіти" став доктор Лонгин Озаркевич, відомий галицький адвокат. 16 лютого 1909 року він повідомив про цей намір Львівський виділ "Просвіти". Після внесення відповідного прохання та попередньої організаційної роботи установчі збори відбулися тільки 1 квітня 1909 року, на які зібралося близько 60 чоловік (людей могло бути й більше, але в останню хвилю москвофіли відмовили надати просторе приміщення). На зборах з палкою промовою виступив делегат зі Львова, посол до Державної Ради о.Йосиф Фолис. Він користувався великою повагою серед мешканців Городоцького повіту і висувався з даного виборчого округу послом до парламенту у Відні: ті вибори виграв, залишивши позаду не менш відомого у краї Леся Мартовича, який напередодні зняв свою кандидатуру з виборчого списку. Про роль і значення "Просвіти" говорив один із співзасновників Микита Боберський. По закінченні зборів була проведена лотерея, на яку виділялося до 200 корон. На ці гроші закупили книжки, серед них 20 примірників "Історії Руси-України", 10 співаників, п'ять портретів Тараса Шевченка, 17 книжок господарського характеру та інші. Ввечері того ж дня присутні послухали антиалкогольний реферат із застосуванням діапозитивів. Лекція мала успіх, і ще декількох вступило в антиалкогольне товариство. 
   Головою городоцької філії "Просвіти" був обраний о. Михайло Цар, парох Мавкович, заступником — Лонгин Озаркевич, секретарем — Микола Шута, касиром — Микита Боберський. До керівництва ввійшли о. Володимир Стебельський, о. Омелян Чернецький, Степан Цап, Василь Процишин, Йосиф Сярий з Великого Любеня, о. Василь Загаєвич з Вовчухів, відомий просвітянський діяч, письменник. 
   На засіданні 20 квітня 1909 року управа вирішила заснувати в місті для українських гімназистів бурсу, взяла на себе зобов'язання організувати ряд просвітянських філій у тих селах повіту, де їх ще не було. 30 травня 1909 засновано читальню в селі Братковичах, які не могли вирватися "з обіймів" жидівського промисловця, власника ґуральні в селі, великих земельних ділянок, а також паперової фабрики в Черлянах Колішера. Активніше стали працювати читальні "Просвіти", які досі існували лишень на папері. Особливо багато праці доклав до організації просвітянського руху в Городку та повіті Микола Шута. який за свої кошти їздив по селах, перевіряв роботу читалень, допомагав з літературою, організовував збори. Москвофіли чинили просвітянському рухові шалений опір, не перебираючи у засобах боротьби. 
   У Городку та повіті йшов збір коштів на відкриття селянської бурси. Восени 1909 року філія уклала з місцевою владою договір про закупівлю в центрі (біля теперішнього тимчасового приміщення пошти) земельної ділянки (37 х 26,5 м) для будівництва читальні. Проти цього різко виступили поляки, заявивши, що будуватимуть школу на цій ділянці. 
   На початок червня 1909 року на спорудження бурси було зібрано близько 150 корон. 8 червня 1909 року відбулися народні фестини у Любені Великому, й отримані від них кошти пішли на цей рахунок. 200 корон пожертвував "Просвіті" викладач української гімназії в Перемишлі Михайло Ярема. 
   Звітні збори за рік діяльності "Просвіти" в Городку відзначали, що стараннями філії відкрито читальні у Стоділках, Бартатові, Артищові, Братковичах. 
   1910 року філія нараховувала 20 читалень і мала 102 члени. Зібраних коштів було достатньо, щоб відкрити бурсу для селянських дітей. 1910 року в ній проживало 14 учнів з 1-го класу гімназії та 4-го класу народної школи. Містилася вона в будинку з п'яти кімнат і двох кухонь. Наглядав за нею гімназіальний катехит о.О.Чернецький. А починаючи з 1911 року, філія розпочала роботи по будівництву власного дому, вартість якого виносила 20 тисяч корон. 
   У лютому 1911 року городоцькі просвітяни провели Шевченківське свято, а 11 листопада того ж року — Шашкевичеве свято. У звіті за цей рік управа філії зазначала, що її зусиллями відкрито в повіті дві нові читальні. 1912 року серед 41 громади повіту діяла 21 читальня. Всіх членів "Просвіти" нараховувалось 976 чоловік, серед них 43 інтелігенти. Допомогла філія заснувати в місті товариство "Бесіда", а також значно поліпшити роботу Українського Педагогічного Товариства. Тільки 1912 року проведено 17 ґрунтовних перевірок роботи сільських читалень. 
   9 травня 1912 року було обрано новий склад управи філією. Головою став доктор Лонгин Озаркевич, його заступником — о.М.Цар, секретарем — о. В.Стеблецький, касиром — А. Лісецький, а членами — о. О.Чернецький, Михайло Матковський, Кисіль, Михайлишин, Фостяк (у протоколах не вказано ні роду їх занять, ні ініціалів). 
   8 грудня 1912 року філія провела свято "Просвіти", яке надовго запам'яталося у місті, а 15 грудня доктор Лонгин Озаркевич закликав активістів городоцької "Просвіти" об'їхати сільські філії і виступити з лекціями-рефератами про значення товариства по розбудженню національної свідомості. 
   Перша світова війна привела до того, що всю просвітянську роботу сплюндрували москвофіли. Нищилося все, що тільки мало український дух, і насамперед "Просвіта". Опісля довго не могла вона прийти до себе і нормально функціонувати. Довго на заваді стояла фашистська політика окупаційного польського режиму. Лише 1928 року філія поновила роботу. Збереглися дані, що того року членами ''Просвіти'' в Городку були отець декан ЕпіфанІй Роздольський, його дружина Савина та дочка Ольга, суддя Осип Мартинюк, адвокат доктор Степан Біляк, його дружина Марія, інженер Роман Паламарчук, судовий урядник Михайло Матковський, столяр Степан Попко. У 1929—1930 роках список поповнили адвокат Кость Бірецький, отець Осип Проць, жінка інженера Петра Паламарчука, директор банку Степан Лаптута (прибув із Заліщиків), доктор Степан Андрущишин, Микола Марчук (прибув із Гуцульщини). 
   У 1931—1932 роках членами "Просвіти" стали Оксана Бірецька, жінка адвоката Костя Бірецького, відома піаністка, отець Юрій Малий, ремісник Антін Левкович, отець доктор Гнат Цегельський, агроном-інженер Олекса Федорчук, урядники Володимир Карабанович та Тома Томків, лікар Мирон Лисяк, урядник Петро Кушнір, селянин Степан Колодій, учитель Петро Вересюк, студент Роман Стець, селянин Микола Везденко, лікар Лев Козакевич, люстратор читалень Андрій Притуляк, а в 1933 році — торговець Богдан Паньків, Антін Фасовський, адвокат доктор Теодор Кокорудз, Роман Ярош, Іван Стрілецький. 
   1934 року прийшли до "Просвіти" молочар Сава Буцманюк, Іван Витошко, коваль Микола Гук, слюсар Степан Гук, жінка судді Євгенія Желемірська, Іван Зворський, адвокат Клим Карачевський, Григорій Кізлак, столяр Стах Левкович, швець Антін Левкович та Михайло Левкович, Володимир Аціївський, Іван Мацелюх, купець Іван Мельник, Павло Мельник, урядовець Стах Мельник, Василь Мозола, Іван Москаль, Андрій Муринець, Василь Процишин, Теодор Писарівський, молочарка Марія Піхурко, адвокат Володимир Сухий, Іван Турчин, Іван Тертека, Андрій Телюк, Пелагея Телюк, Артем і Ольга Цегельські. 
   Справа, розпочата "Просвітою", не могла піти у забуття. Пробуджена Городоччина стала однією з могутніх баз національно-визвольних змагань під прапором ОУН—УПА. 
   Наприкінці століття в Городку організовано чималу друкарню, що спеціалізувалася на випуску перекладної літератури та літератури сенсаційного характеру (зокрема, тут було надруковано три томи відомого кукізівського процесу, який послужив основою для написання І.Франком роману "Основи суспільності"). В роки Першої світової війни друкарня також постраждала, але швидко відновилася і фактично стала поліграфічною базою для випуску друкованої продукції більшовиків. 
   Наявність залізниці спричинила у Першу світову посилену увагу воюючих сторін до міста. Городок був узятий у полон у результаті прориву російського генерала Брусилова. Генерал не приховував своїх планів щодо дій у Галичині. Санкціоновані зверху, вони зводилися до відкритого геноциду українського населення. Почалися погроми та винищення українців і в Городку, до якого в надії на порятунок втікло багато інтелігенції й зі Львова. Проводирями у цих чорних діяннях стали москвофіли, яких ніколи не бракувало тут. При відступі російських військ з Городка близько 80 родин втікли разом з ними. Тих, хто залишився, за пряму зраду австрійському цісареві було піддано жорстокому переслідуванню: найбільш активних москвофілів повішено та розстріляно, а багатьох загнано у табір Талергоф. 
   На карті воєнних дій битва під Городком, що відбулася 24—29 серпня на підгаївських полях, увійшла в історію війни як одна з дуже важливих. Особливо жорстокими були бої в районі електростанції та нового млина на мості (цей міст, на жаль, у 1960-х роках замінили безформеною спорудою, а шлюзи знищили). В результаті тих боїв австрійська армія відступила аж під Перемишль, де й розігралася чергова карта війни.